Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер я в хвилину захвату. Я йшов тоді в наступ, і ворог тікав перед мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій ворог передо мною, тікав.
Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки коли останні машини зникли в пітьмі за горбом, і гул моторів, і брязк заліза злилися вдалині в знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
— Ну, Улю, пішли.
— Ходімо. Навіть не віриться, — тихо зітхнула Уляна, відповідаючи на щось своє.
— Так, розумію.
— Залишились удвох, і я неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й не може повернутись до тебе.
— І мені так.
— Мені так сумно.
— І мені.
— Правда?
— Еге. Я ж про тебе зовсім часом забувала.
— І я.
— Правда?
— Ну, де там не забути...
Вони зрозуміли, що не вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали в пітьмі кричущі заграви трьох полум'яних літ.
Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне про одного на нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили на товаришів по зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх дух і привела додому. Смерть довго полювала за ними і не вполювала. Вони підійшли до своєї хати.
— Хто тут? — пролунав незнайомий голос вартового.
— Свої.
— Тут зайнято.
Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже на долівці, на ліжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навіть на столі й тихо стогнав.
Вони пішли до Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку на старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.
— Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.
— Ні. О ні!
— Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!
— Ага.
— Ми ніде про це не читали.
— Не читали, не думали. І ніхто не думав.
— Все наче сон.
— І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.
— Атож. Ти помітив? Все-все стало іншим. Все змінилось.
— Так. І я?
— І ти.
— А ти?
— І я. Але ж ти весь вже зі мною?
— А ти?
— Мені здається — так. А ти?
— Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобі перед війною про свою жадобу до життя?
— Так.
— Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися на сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб все це був я.
— Пам'ятаю.
— Тобі вже нічого не шкода там?
— Ні.
— Ти любиш мене?
— Я люблю тебе.
— Я люблю тебе. Я люблю в тобі все — люблю землю, по якій ти так багато пройшла. Люблю небо й повітря, яким ти дихаєш.
— Коханий мій.
— Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і мед і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього, й сміялась на його піщаних берегах.
— Я заплющу очі, — кажи.
— Я багато... вбив.
— Не треба.
— Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...
— Ні. Ні. Кажи, що ти думав.
— Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, все це наше. Роса вечірня і вранішня роса...
— Роса! Іваночку, як я люблю вранішню росуі
— Багато людей не знають, що то — роса.
— Бідні.
— Їм не потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні до чого.
— Так. Вони ніколи не бродили по росі босоніж.
— В них дуже тоненькі підошви.
— Я б усіх примусила ходити по росі.
— Це поки що неможливо.
— Чому?
— Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А в квітучому саду неможливо не те що вбити, а навіть лаятись.
— Правда. Я пам'ятаю...
— А зараз не роса людині, а дах потрібен.
— Не треба мені даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорі.
Так почалось їх нове життя.
Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.
На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А за вишнею в прозорій синяві ночі далеко внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.
І от на Уляну найшов сон.
— Хто тут?
— Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Святослав і воїни. Ми — сон.
— Ні, ні... — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині через тисячу років?
— На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он там стояли мої човни.
— Але ж які літа минули. Століття пройшли...
— Вони зійшлись нині край твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.
— Не розумію, не збагну... Іване. Ти спиш? Іване...
— Яка древня трава, — сказав Святослав і взяв жмут трави, — і так само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коли я линув думкою за Дунай.
— Але чому цієї ночі... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?
— Що тобі?
—Ти спав?
— Ні.
— Ні?..
— Я думав про Дунай.
— Ой коли? Скажи, коли це було?
— Га? Не знаю. Я сплю, я сплю під цим небом.
— А що ти сказав? Іваночку, що це було!
— Що було?
— Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!
— Це тобі приснилось.
— Мені страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумів? Що це?
— Це було почуття. Тільки це сон.
— Та хіба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!
Він обняв її своїми міцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.
Світало.
Незабаром все Правобережжя Дніпра прийшло в рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної руки й рушили на захід.
Але коли скресли раптово ріки і древній бог весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому не стало ходу, куди не поткнись, загули моторизовані армії, забуксували, залаялись всіма мовами водії машин і стали.
Тоді чотири українських фронти відокремились від своєї техніки з самою лише легкою зброєю й пішли наперекір стихіям і воєнним доктринам громити ворога й гнати його так, як не гнав ще ніхто ніколи.
Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пісень, наукових праць та спогадів.
Ненависть воюючих була такою великою, незліченні маси обох сторін так пристрасно жадали загибелі одна одній, убитих було так багато, що смерть часом ніби відмовлялась приймати загиблих, і тоді вони ніби проламували вутлий човен життя і, здавалось, силою поринали в небуття нескінченними Дантовими рядами. Інші ж виходили живими з самих глибин пекла й, оглядаючись з наївним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною силою й міцністю своїх натур.
Ніколи, мабуть, історія не стискалась у такий химерний клубок, ніколи серця мільйонів не бились у такому наднапруженні, ніколи європейський Захід не падав так низько в особі найпідліших представників, але ніколи не являла людина й стільки благородної сили й величі духу, скільки явила у світовій війні незмірна радянська душа.
Визволялись міста. Визволялись тисячі сіл. Виходили партизани з лісів. Мільйони правобережних чоловіків і парубків влились у довгождану Червону Армію. Які зустрічі, які прощання за Дніпром та Бугом!
— Здрастуйте!
— Прощавайте!
— Не забувайте!
— Рятуйте!
— Визволяйте!
— Знайдіть!
— Поверніть!
— Пометіться!
— Чекайте!
Прощалися поспіхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись, неначе навздогін за долею, і тільки на останніх пагорках, за якими надовго чи й навіки зникали рідні хати, озирались і, тамуючи хвильову тугу неповторним помахом руки, прискорювали крок.
Багатьом з них ніколи вже не повернутись до рідної хати, не побачити ні роду свого, ні неба, ні гарної землі. Пронесуть вони славу Вітчизни своєї по багатьох містах і поляжуть навіки, хто під Львовом, хто під Сандомиром чи Варшавою, хто під Будапештом, а хто й під самим Берліном. Кого поховають товариші в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гігантських фугасах, наче й не було його зовсім на світі, і тільки гнівний його дим понесуть над землею східні вітри, та невтішна мати до кінця своїх днів питатиметься в подорожніх: "А чи не бачили, чи не чули?"
Але про це ніхто не думав. Не було вже коли. Ішли в атаки, форсували ріки серед битої криги.
Зникали у весняних віхолах. Провалювались у воду. Червоніли каламутні води, підмивали береги. Фашистські загарбники, відступаючи, метались величезними зграями.
Цепи брели по коліна в багнюці, в дощ, в снігопад.
Вже віліси позастрягали в баюрах, і генерали спішились і брели непролазними шляхами. Генерал Глазунов на ходу розглядав географічну карту.
Дощ, сніг, вітер.
Витягали гармати з ковбань та багон. Сніг.
Наводили мости по шию у воді серед битої криги.
Скресали річки.
Стріляється гітлерівське офіцерство у великих і малих оточеннях.
Дощ. Валки машин в невилазних калюжах.
— Воздух!
Генерали, офіцери, гауляйтери, продажні жінки вискакують з машин і падають живі й мертві в багнюку.
— Вооздух!
Друга хвиля "ілів". Третя. Четверта.
— Гальт! Куди?
— Я! Я туди...
— Тікати? Старий український пес! — Брудний офіцер підповз до Грибовського.
— Ви мій наказ одержали?
— Ні, пане полковник, — зблід Грибовський, пізнавши з голосу Шредера й відчуваючи, що він попався.
— Перевірю... Тільки дарма ви намагаєтесь вислизнути з ваших боліт.
— Я...
— Ви підете в тил для диверсій.
— Я втратив всіх людей.
— Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазі, виходу у вас нема. Про перехід до більшовиків, натурально, можете не думати. Однак вам там вірьовка. Але тут бережіться! Зрозуміли? Не забувайте, що я вас уже раз розстріляв. Виходить, ви стріляний, тобто караний, тобто винуватий, зрозуміло? Чорт би вас забрав з усім вашим народом.
— Пане полковник!
— Всі ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, прокляті. О, будь він проклят навіки, той час і той день! — згадав фон Шредер старого вчителя Рясного, його пророчі слова перед розстрілом.
— Ляга-а-ай!!!
Все бухнуло в грязюку,
Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидів у безнадійно загрузлому посеред дороги "опель-адміралі".
Навколо нього по коліна в рідкій багнюці стояла група штабних офіцерів.
Офіцери ледве тримались на ногах.