— Дай бо' щастячка... на вік довгий!
Звечоріло. Малих почали відправляти додому, проте до Лесі й Михайлика, мабуть, як до чужих, нікому не було діла, і вони вільно могли спостерігати далі.
Ось хлопці знову взяли берізку і понесли до річки.
— Топити понесли, топити! — Невід ь-звідки виринула дітвора, що було поховалася за тинами.
Хлопці майже бігли. Свічки на берізці погасли, віночки пом'ялися, та ніхто того не жалів. Ніби й не було тієї "жорстокої" боротьби на вигоні.
Біля води той, що з Купалом, на хвилинку затримався, але, боячись, щоб не одняли деревце інші, раптом кинув його на середину річки.
Ой купався Іван
Та й у воду упав.
Охо-хо-хо-хо! —
затужили дівчата. А берізка закрутилася, підхоплена потоком, потонула і знов з'явилася на поверхні, махнула, мов на прощання, зеленими вітами.
Дівчата почали гадати. Кожна пускала на воду по два віночки — один для себе, а другий — загаданий на котрогось хлопця, — і гуртом пильнували: коли віночки зійдуться докупи — значить, бути дівчині в парі з своїм коханим... Одні сміялися, інші, кому гадання не віщувало щасливого заміжжя, засмучені верталися додому:
Кладу кладочку вербову:
Час вам, дівчата, додому!
А ти, Варуню, зостанься,
З своїм Іваном звінчайся, —
співали хлопці, чекаючи, поки дівчата кінчать гадання. А ті розсипалися вздовж берега і так захопилися, що навіть до соловейка їм байдуже.
— Ходімо вже, Лесю.
— Ні, ні... побудьмо трошки. Тут близенько, — просить Леся.
Кілька днів після того діти жили під враженням Купала. На Лесине прохання Кароль привіз із лісу кучеряву берізку, і дівчинка убрала її незгірше тої, що бачила в Жаборицях. З комори були витягнуті старі ляльки, і Леся разом з сусідськими дівчатками бавилася коло деревця, наспівуючи тоненьким голосочком купальських пісень, що так припали їй до серця. Якось увечері, записуючи ті пісні в зошит, задумалась: "Звідки ж вони беруться, пісні?" І, не знаходячи відповіді, спитала у матері.
— Як то звідки? Люди складають, — відповіла мати.
— Люди? А я теж хочу скласти.
— Виростеш, то, може, й складеш.
— Ш, я хочу тепер. Ось послухай, мамусю, я вже й початок маю. — І, гордо підвівши ясночолу голівку, виразно прочитала:
Гей, козаче, — тумо,
Горда наша думо,
Не йме тобі віри
Мов серце...
— Гарно, гарно, мов справжня пісня, — похвалила Ольга Петрівна. — Тільки до чого ж оте "тумо"?
— Як же? А я чула — співають: жаба — баба... І в мене: тумо — думо.
Ольга Петрівна засміялася.
— Чудна ти, Лесенько... Сідай отут, я тобі розкажу дещо про віршування.
З того вечора до клопітливих материнських обов'язків долучився ще один: розбирати доччину писанину. Записувала вона все: почуту пісню, цікаву розмову, казку. З дрібненьких, ніби друкованих літер сплітала слова й заповнювала ними рядок за рядочком, сторінку за сторінкою. І не кидала мрію про пісню.
Петро Антонович якось сказав дружині:
— Час, Олю, віддавати дітей у науку. А то зовсім од рук відбилися. Мишко бігає цілими днями, а Леся всім без розбору захоплюється.
— В неї добре відчуття ритму і якась виняткова любов до пісні й музики.
— От і чудово... Микола Віталійович не відмовиться взяти її за ученицю.
Вирішили на зиму влаштувати дітей у Києві та найняти для них репетиторів.
Леся нетерпляче очікувала того часу. Розлука з батьками засмучувала і водночас тішила дівчинку передчуттям нових вражень, що чекали на неї.
III
В сім'ї сталися несподівані зміни. Петра Антоновича раптом викликали до канцелярії генерал-губернатора. Виїхав він уранці, а ввечері, коли Ольга Петрівна вкладала дітей спати, на квартиру з'явилися жандарми. Куций, з маленьким брезклим лицем і неспокійними сірими, як у кота, очима офіцер, хвацько пристукнувши закаблуками, відрекомендувався:
— Штабс-ротмістр окремого корпусу жандармів Майєн. Пані Косачева, сподіваюся, не буде ремствувати на нас, — він глянув на двох молодших чинів, що виструнчилися позаду, біля порога, — за такий невчасний візит? Служба, — розвів він руками і звичним допитливим поглядом обвів кімнату.
— Не розумію вас, панове... Що все це значить? — подолавши хвилювання, спитала Ольга Петрівна.
— Не турбуйтесь, не турбуйтесь, — улесливим тоном заспокоїв ротмістр. — Усе буде з'ясовано. — Важко сопучи, він пройшов до столу, сів. Видно, йому було незручно стояти на коротких товстих ніжках. — Сподіваюся, ви дозволите нам ознайомитися з вашою бібліотекою? — Він почекав хвилину, спідлоба стежачи за Ольгою Петрівною, і вів далі: — Але перед тим одне запитання: як часто буває у вашій милій господі пан Петровський? І де, скажіть, ласкава пані, книжки, котрі переправляє сюди ваш коханий брат Михайло.., е-е, — він заглянув у теку, — Михайло Петрович Драгоманов?
Ольга Петрівна пополотніла. Питання було настільки несподіване, що вона, як не примушувала себе, потрібних слів довго не знаходила.
— Щось не пригадую. Не знаю ніякого Петровського.
На обличчі ротмістра засяяла блаженна усмішка: він передбачав таку відповідь.
— Нагадаємо пані: Петровський... Володимир... — він ще раз заглянув у теку, яку тримав під пахвою, — Володимир Назарович, волосний писар з Миропілля. Ваш чоловік заприятелював з ним років три тому.
Пригадала: позаторік восени, одного пізнього вечора, Петро Антонович повернувся зі служби не сам. З ним прийшов молоденький, по-військовому одягнений чоловік. Він передав їй вітання від брата, що перебував на той час у Женеві. Тоді вони допізна чаювали. Гість привіз чимало новин, був добре обізнаний з життям Києва, Петербурга, Варшави.
Пізніше чоловік розповів їй, що Петровський — його давній приятель по Петербургу, звільнений з університету за неблагонадійність. Петро Антонович підтримував з ним постійні зв'язки.
Все це блискавкою промайнуло в думках. "Отже, багато чого жандармам невідомо, — вирішила, — раз цей каже, що приятелюють вони всього років зо три". Це надало Ользі Петрівні впевненості.
— Ні, такого в нашій сім'ї не буває, — заперечила вона. — Може, й заходив коли-небудь, хто його знає. До Петра Антоновича багато звертаються в різних справах.
Лице ротмістра побагровіло, очі налилися кров'ю.
— Нам достеменно відомо, пані Косачева, що Петровський буває тут не випадково. І од того, що ви не скажете правди, вашому чоловікові не полегшає... Сто чортів! Третій день ганяємося, а тут... Та ви знаєте, з ким маєте справу?! Петровський — політичний злочинець.
Тихо рипнули двері дитячої спальні, і в отворі показалися злякані обличчя Михайлика й Лесі. Тихо схлипнула Ліля.
— Це нас не цікавить, пане ротмістр, — мовила спокійно Ольга Петрівна. — І прошу бути ввічливішим — дітей розбудили.
Жандарм рвучко підвівся, пройшов і зупинився перед книжковою шафою. Для молодших чинів це було знаком до дії. Ротмістр грубо їх зупинив:
— Без вас обійдуся. Робіть своє.
І ті метнулися по кімнатах: заглядали під ліжка, порпалися в одязі, зносили у вітальню дитячі книжки, зошити. Між них потрапив і Лесин записник. Притулившись до матері, вона з острахом спостерігала, як жандарм перегортає сторінки її записів. Він, мабуть, не розумів її почерку, бо зрештою шпурнув зошит з такою злістю, що той опинився під ногами. Леся схопила його і притиснула до грудей.
Обшук закінчився пізно. Нічого, крім "Кобзаря" та ще деякої літератури українською мовою, жандарми не знайшли. Ротмістр наказав зв'язати книги, сердито висякався і вийшов, кинувши на Ольгу Петрівну злий погляд. За ним поспішили інші.
Ольга Петрівна замкнула двері.
— Мамусю, нащо вони забрали наші книжки? — крізь сльози спитала Леся. — Що я тепер читатиму?
— Не плач, доню. Підростеш — зрозумієш. А зараз давайте спати. — Вона знову повкладала дітей і почала збирати розкидаю по підлозі книги.
Тієї ночі малі довго не спали — прислухалися до материного схлипування та зітхання, перешіптувалися.
— Ти не боїшся їх, Михайлику? Вони не повернуться?
— Що їм у нас треба?.. Був би тато вдома — зразу випровадив би.
— Еге, чув, як отой гладкий казав мамі: "Не полегшає вашому чоловікові". Михайлику, а що таке полі... політичний злочинець?..
Брат промовчав, мабуть не знаючи, як відповісти, важко зітхнув.
Деякий час обоє мовчали.
— Я так боялася за свого зошита, — знову обізвалася Леся.
— Потрібен він комусь. Вони, бач, друковане беруть, по-нашому написане.
— А чому?
Тихо відчинилися двері, зайшла мати. Вона наблизилась до Лесиного ліжка, постояла, потім ніжно погладила доччину голівку. Леся схопила материну руку, гаряче припала до неї лицем.
...Петро Антонович повернувся через кілька днів. Як завжди, він привіз усім гостинці, ділився новинами, проте Ольга Петрівна помітила його стурбованість.
— Петре, що сталося? Чому не розповідаєш? — допитувалася вона.
Косач підійшов і обняв дружину за плечі.
— Кепські наші справи, порадувати нічим. Звинувачують у таємних зв'язках з демократами... Навіть більше — в організації партії, мета якої буцімто відродити гайдамаччину, вирізати всіх панів...
— Це жахливо...
— Так, так... вирізати панів. Знаєш, Олю, слухав я це звинувачення і шкодував... шкодував, що воно безпідставне.
— Я боюся за тебе, любий.
— Чого ж тут боятися? — Петро Антонович болісно посміхнувся. — Гессе обіцяв заслати мене туди, де Макар пасе худобу... Повіриш, я мало не розсміявся. Хотів поправити, мовляв, де Макар і телят не пас, та, думаю, хай тобі грець. Бридкий німець!..
Малих саме не було вдома. Вони, одержавши гостинці, взяли з собою меншу сестричку, подалися надвір — і Ольга Петрівна вирішила поговорити з чоловіком відверто:
— Не треба з цим жартувати, Петре. Скільки тої крові пролито! Є інші шляхи...
— Інші?
— Так... Треба вмовити царя.
Петро Антонович пильно глянув дружині в очі.
— От уже не сподівався, не ждав од тебе. Чому ж тоді твій гуманний цар глухий до народного стогону? — Він говорив запально.
— Тихіше, Петре... Косач важко зітхнув.
— Даруй, Оленько... стомився. — Він підійшов до столу, налив з графина склянку води і враз випив її до дна. — В Києві я зустрів Петровського... Не бійся, ніхто не почує... От людина! За ним десятки жандармів полюють, а він спокійнісінько собі розгулює. Гарно вдягнений, у пенсне... справжній тобі панич. Я б не пізнав — сам підійшов. Збирається до Женеви — книжки видаватиме, яких бракує на Україні.