Тільки наступного дня, коли Ольга Петрівна, бліда від безсоння, знесилено сіла й схилилась у задумі, Леся ледь чутно покликала. Аж стрепенулась мати. Підхопилась, кинулась до дитини. Леся лежала з широко розплющеними очима, дихала рівно, спокійно. На чолі блищали дрібненькі крапельки поту. Ольга Петрівна аж заплакала з радості.
— Як тобі, донечко? — і всміхнулась крізь сльози. Що їй, безцінній, зробити, аби одужала? Свого не пожаліла б здоров'я.
Не відповіла. Іскорки радості заблищали в дитячих очах. Слабенькими пальчиками Леся торкнулася матері. Шчого не прохала, тільки тулилась до її руки гарячою щічкою.
Здоров'я поверталось дуже повільно. Боліла в Лесі голова, весь час хотілося спати. Майже нічого не їла. Та й це ще було півбіди в порівнянні з тим, що сталось кількома днями пізніше. А сталося справді жахливе. Якось на світанку Леся прокинулася од раптового болю в лівій долоні. Рука обважніла, найменший порух її віддавався глибоко в серці! Всі ще спали, і Леся стиснула вуста, щоб не стогнати. Хвороба привчила її до терплячості. Але цього разу не витримала, розбудила матір. Слідом підійшов і Петро Антонович. Обоє метушились і не знали, що діяти, — настільки несподіваним був напад. А долоню тим часом розносило, знову повернулась гарячка.
— Швидше б той день настав, — тривожно поглядала у вікно Ольга Петрівна. А надворі тільки починало сіріти, зимовий ранок тягнувся довго і нудно. — Треба лікаря, Петре. Попроси лишень Станіслава Адамовича, хай сам огляне.
Клали компреси, заспокоювали дитину, а в самих краялось серце і наверталися сльози від жалю.
— Недобре почався цей рік, — зітхала Ольга Петрівна.
На світанку Петро Антонович звелів Каролеві запрягти й подався до лікаря.
Станіслав Адамович Сохачевський, з яким Косачі кілька разів зустрічалися на вечорах, мав репутацію доброго спеціаліста. Він уважно розпитав Ольгу Петрівну, перевірив у хворої пульс і, видно, залишився ним невдоволений, бо зробив це двічі підряд, потім неспішно проглянув рецепти. Коли все було скінчено, сів на край ліжка, подумав і на німий погляд батька відповів:
— Кісткоїд.
Слово не вимагало пояснення. Чулі батьківські серця від нього защеміли ще дужче.
— Який же рятунок? — запитав Петро Антонович. Лікар зиркнув на нього з-під окулярів і мовчки перевів погляд на хвору. Що їм сказати? Що в його практиці такого ще не траплялось? Або — що хвороба досі не вивчена? Те й інше мало їх утішить.
— Попробуємо солоні ванночки, — роздумував уголос. — І змазування... йодом. Я щодня буду навідуватись... А взагалі, — звернувся до Ольги Петрівни, — їй конче потрібен південь. Постарайтеся... Крим чи Одеса.
"Легко сказати, — міркував Петро Антонович, — Крим чи Одеса. А за що везти? На заробітки оті не наїздишся. Та й Колодяжне чимало бере..."
Кілька днів лікування дали сподівані наслідки. Пухлина спала, хоч біль ніяк не проходив. Леся майже не підводилася з ліжка, з сумом дивилась у вікно, за яким сліпуче виблискував на сонці сніжок, галасувала дітвора. Нерідко й заскочить хтось із друзів довідатись, чи скоро одужає, бо товариство жде не діждеться її.
Важко лежати хворій. Безперестанно шумить у голові, ниє тіло, а серце, мов незагоєна рана, щемить і терпне від туги. Що ж воно буде? Скоро два тижні, як занедужала, а кінця не видно. Звідки взялось те лихо, яка йому рада? Ні вишивати, ні писати, ні грати. Все, чим жила, про що мріяла, — раптом утрачено. Невже це — кінець? Ш, не бути цьому! Вона ще співатиме, гратиме. Як Микола Віталійович, як Ольга Олександрівна. В неї ще вистачить сил! Ось і зараз... захоче — встане, підійде до фортепіано й зіграє. І "Думи" зіграє... Та так, щоб усі чули.
У кімнаті саме нікого не було, і Леся, тримаючись за ліжко й стільці, насилу добралася до фортепіано. Легенько торкнула кілька клавішів і тільки хотіла заграти, як шпигонуло в ліву долоню, пронизало все тіло. Запаморочилась голова, глухим стогоном озвалося кілька акордів... Стривожена, вбігла Ольга Петрівна. — Ой Лесю, Лесю!
Підхопила непритомну і обережно поклала в ліжко. ... А час ішов, безрадісні дні зміняли напівбезсонні ночі. В смуткові шати вдягнулись Лесині думи. Зробилася впертішою, мов присягалася своїм терпінням подолати недугу.
XVI
На початку травня Косачі, а з ними й Шимановська, виїхали з Луцька. В Колодяжному саме закінчили головні будинки, і кімнат, щоб розмістити сім'ю та гостей, вистачало. Незабаром, на Тамароччині родини, сюди завітала з Гадяча й бабуня Єлизавета Іванівна, з якою Леся часто листувалась.
З ранку до вечора в господарстві кипіло: садили город, розбивали грядки, білили стіни... Петро Антонович (працював він тепер у Ковелі) після роботи порядкував у садку. Заклали його ще торік восени, а тепер дещо змінювали, підсаджували. Великий буде садок! Від дороги аж ген до тих верб, що над кадубом. Груші й яблуні різних сортів, малина, смородина... По краях—вишні й черешні. Як ото в Шевченка: "Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями..."
Леся ніби змінилася. Чи то одужання на неї вплинуло, чи нове місце, а стала жвавішою. І таки добилася свого: Варку Ольга Петрівна по приїзді взяла до двору. Воно й допомоги там з неї, але старається дівчина, весь день товчеться: удвох з Лесею підмітають та посипають піском доріжки в дворі, пасуть гуси, плетуть віночки. Там уже стільки їх наплели! І в кімнатах, і попід хатою понавішували. На півсела стане...
А це взялися за клумби. Старшим поки що ніколи, так вони самі. Хлопці копають і обкладають дерном та битою цеглою землю, а вони сіють і садять. Чорнобривці, королів цвіт, нагідки, любисток... Чого тільки не придумали! Одні грядки — як сонце: променями ростимуть квітки, інші — півмісяцем, зірочками... Звідки й береться таке в дитячій уяві!
І все з піснями.
Накопала коріння
З-під білого каміння,
Іще корінь не вкипів,
А вже козак прилетів, —
приспівує Варка.
— Ти б і мене навчила, — просить подругу Леся.
— То слухай... А то, коли хочеш, підемо в суботу на сватання. До Марисі Глущучки прийдуть свати.
— Звідки?
— Аж із Білина. Підемо? Це недалечке. Всі дівчата там будуть... Я вже й приспівів їхніх навчилась. — І з сумом у голосі: — Мене теж за дружку взяли б, та мала виросла і платтє не нове.
Зажурились обидві. Повтикали кілочки, якими борозенки для насіння робили, сіли.
— Нічого, Варуню, плаття я тобі дам.
— Щоб дома лаялись? Я так не хочу. От зароблю — тоді, як мати куплєть, носитиму.
— Ш, ні... твоїй матері я скажу. А плаття ще гарне, вишиване. Мені його торік бабуня на іменини подарували.
Подруга дивиться на Лесю скорботно-лагідним поглядом і ніби аж промовляє. Так уже хочеться їй того плаття! І боїться: бо що ж мати скажуть? Випросила? Ю, так не можна. Хіба що Леся справді піде до них і пояснить...
Прибігли Павлик з Антоном, принесли малесеньку вишеньку.
— Он там біля сажалки викопали... Давайте посадимо.
— Ай справді, — захопилась Леся. — На клумбі, що під вікном. Розростеться, будуть пташки на вишні співати... От добре! А ти, Павлику, збігай до кадуба, набери відерце води — одразу й поллємо.
Посадили вишеньку, а Варка й тут знайшла що заспівати. Поливала й приказувала:
Скопаю я грядочку
У вишневому садочку,
А посаджу вишеньки!
Не вродила вишенька,
А вродили ягідки.
— Яка-бо ти. Варко, співуча.
— Інак не можна. Мати кажуть, що то не дівчина, котра співати не вміє.
— Ось почекай трохи, я зараз. — Леся побігла в хату і за хвилину вернулася з олівцем та зошитом у руках, — Ти співай, а я буду записувать.
— Навіщо їх записувати?
— Бо пісень дуже багато, не запам'ятаєш усіх.
— А я пам'ятаю. Всі, котрі в селі е, пам'ятаю. Гріє весняне сонечко, щебечуть пташки, пахне молодим листям, а дівчатка сидять собі на травиці та наспівують стиха.
Ну й літо ж видалось! Таке на Волині рідко буває. Сонця того, зелені, співів. І навіщо ті зими та осені? Цвіли б сади, витьохкували соловейки... зріли б ягоди — черешні, вишні, позьомки... Як от зараз, приміром. Досить лишень злізти з воза, ступити кілька кроків у ліс — і хоч нагрібай тих суниць. Скоро й малина поспіє. Там, у Скулині, кажуть, її повно-повнісінько. А вже тітка Килина напевне те знає. Не буде ж вона так говорити...
Леся лежить горілиць на запашному свіжому сіні, заклавши під голову руки, і думає. Порипує, перевалюючись на вибоїнах, віз, попирхують коні, аж луна йде лісом, а їй любо-прелюбо... "Все блукаю я по ріднім краю".. гаю..." Поруч сидить Михайлик, задумливо жує травинку. Відкусить — виплюне. Удає з себе дорослого. Побув трохи в Києві і думає — велике щастя. Вона теж поїде. І наздожене його. З мови вона й так попереду. Шмецьку вже знає" французьку почала, польська їй зовсім легка. А в Києві підучить історію, літературу. Це їй наймиліше — література й історія. Читала б, слухала легенди та міфи. Скільки там цікавого!..
І пісні. Це теж історія. І про турецьку неволю в них, і про Хмельниччину, Кармалюка, Бондарівну...
— Мамо, давайте до тітки в Білин заїдемо, — пропонує Леся.
— її, доцю, немає, до Львова поїхала. Жаль. А то б завітали — Білин по дорозі — пісень послухати. Скільки їх знає тітка! Купальських, весільних, зажнивних. "Ой не мила нам та вечеронька, не мила, утомила нас та панська нива", — співала, як була в них.
— А дядько Левко теж уміє співати, мамо?
— Не доводилось чути. А чому це тебе цікавить?
— Так... Дуже люблю слухати пісні.
— Левко — той ні, співати не мастак, — обзивається візник, — розказувати він майстер. А от небіж його, Лукаш, диво — не хлопець! Де тільки навчився! На сопілці так виграв, що кращих вам музик не зиськати.
Що ж? І то гаразд. Вона давно хотіла послухати справжню гру на сопілці. Що за чарівний інструмент! Шматочок дерева, а такі ніжні мелодії. Кажуть: якщо ота з калини вирізана дудочка та повисить на вітрі під стріхатою хатою — голос у неї дзвінкішим стає, мелодійнішим.
— Мамо... — знову звертається Леся і змовкає.
— Що тобі?
Скільки тих бажань, що хто його зна, з котрого й почати!
— Купиш мені... сопілку?.
— Дівчатка ж на сопілках не грають, — сміється Ми-хайлик.
— А я гратиму... Навчуся і буду грати. Купиш, мамо?
— Та куплю вже, куплю... Попросиш дядька Левка — він тобі зробить.
Розмовляють про те, про інше... Обабіч дороги стіною стоять предковічні дерева, шепочуть галуззям, а над ними — блакитне, як суцвіття пролісків, безхмарне небо.
Полісся...