Взяв швидко чистий аркуш, а той порвав. Якась мана!..
— Ви нас забули зовсім... — почув Маріїн голос. — Усе в селі Та в полі...
— Я вже покаявсь, рибонько...
Михайло крекнув.
— Вибач, що так назвав... Нема кому сказать ласкаве слово...
— Маріє, ти б його женила швидше! — подався з крісла Максимович і знов пірнув.
— Як бог захоче, женимо... — озвалась тихо жінка. — Він, мабуть, вже собі знайшов...
Тарас промовчав. Господи, і треба ж ото йому на старість літ це вогнище, що розгорілося в його душі!.. Приїхав, щоб одружитися, а сам спахнув, неначе степ напровесні... Ні, слід тікати швидше!.. Михайло ж мудрий і спостережливий, вже, певно, все побачив і зрозумів... Тим паче, що й Марія...
— Він більше із мужиками водиться, — сказав професор з докором.
— З людьми, з людьми, Михайле! То Україна справжня, глибинна, вічна!
— Прості, забиті люди...
— Е-е, не скажи. То тільки нам здається, що ми сягнули вершин науки, мислі деінде, в інших сферах; насправді ж все а народу, від душ оцих забитих, простих людей... Це ж тільки здумати: у рабстві, в злиднях вистояти, не розгубити своїх скарбів духовних, не втратити свого лиця! Коли б ще їх звільнити!..
— То що було б?
— Була б, Михайле, воля! А воля — все! Без волі, — ти не знаєш, — нема життя. Без волі — як без сонця!..
— Чи й знатимуть, що їм робити з нею, оті твої рибалки, плугатарі...
— Не будь смішним, — нахмурився Тарас. Підправив довгого, на дзьоба схожого, худого носа... Ти їх звільни, та дай їм поля, лісу!..
— За поле має бути достатній викуп...
— Викуп? — спахнув Тарас. — А ви купляли землю? Вам так дали! За віщо ж люди будуть платити вам? За те, що ви тягли із них століття і піт, і кров?
— На те є воля божа, — зітхнув Михайло.
— Божа? А може, панська, царська? Попи із вами купно вбивають народу в голову, що вас господь помазав на привілей, і ти ще хочеш, щоб я цій байці вірив?
— Я чув, що ти назвав десь матір божу покриткою... Подумав: наклеп... Нині ж... — зсудомився в своєму кріслі Максимович.
— Не переконуй мене, Михайле, що ти, професор-натураліст, беззастережно віриш у непорочне зачаття в лоні...
— Вийди, Маріє, звідси, — вихопився на божий світ Михайло.
— Я ж не панянка, можу побути й тут, — рішуче відповіла Марія.
Михайло вліз у мушлю крісла й там притаївся. В хаті зробилось тихо, наче перед грозою в лісі. Ще й потемніло... Вечір?
Запрацювався та забалакався і не помітив, як день пригас... Портрет, вважай, готовий... Торкнути комір крейдою... Тут олівцем, намітити плече, рукав... Поставити рік, день та місяць... Підпис... Завтра погляне ще раз, виправить, де щось не так...
— Завечоріло, — поклав папір та олівець. — Я прогуляюсь парком...
Йому ніхто не відповів.
Надворі вже заходила чарівна ніч. Місяць ще не зійшов, і зорі ясно сіялися по чорнім полі неба. Його, вкраїнські зорі, що ними він так часто марив на берегах Уралу й Каспію, що видавалися йому в пустелі очима рідних далеких душ!.. З гори ще видно було на тому березі підсвічені десь з того боку гори й Дніпро, яким поволі плинули вогні плотів... Співали внизу в селі дівчата з дитинства знану пісню про греблю, верби й милого, який поїхав колись за Десну...
Плачте, очі, плачте, карі;
Така ваша доля...
Які-то досі верби біля ставка в Кирилівці?.. А небожата? Мабуть, уже дівують та парубкують... Хрещеник теж, напевно, уже нівроку... Оксана там... І Феодосія, дочка отця Григорія... А от і добре, що не віддав тоді її за нього!.. Йому було б ще тяжче, коли б вона солдаткою поневірялася безжальним білим світом; та ще, гляди, і не сама... Яке ж то воно було б, оте дитя, його живе продовження на цій землі?..
Сосна на тлі води і неба здалася криком, воланням болю, відчаю... А може, то їй хочеться повідать людям, зорям якусь біду, трагедію?.. Чи пам'ятає вона Миколу Гоголя, чи знає, що його, сердешного, давно нема на світі?.. А раптом це його душа!.. Стоїть отут, простерши віти-руки до обширу Дніпра, степів... і молить німо спокою, відпущення гріха утечі... Зачах душею, бідний, і ліг в чужу, холодну землю... Господи! Не допусти, щоб він також зламався, поник, упав дочасно!..
Наддав ходи й минув сосну. Галявина, якою брів, пахтіла травою, цвітом, сонцем, назбираним за довгий день...
Чи то йому здалося, чи й справді хтось стояв під дубом, якого він любив найдужче і під яким останні дні обдумував свою нову поему. Чим меншою ставала відстань, тим більше він упевнювався, що там його чекають. По тому, як забилось серце в грудях, міг угадати... Мовчки, затамувавши подих, негоден щось з собою вдіяти, ішов, немов сновида, на той могутній поклик... Небавом теплі руки лягли йому на плечі, вгорнули ніжно голову й пухкі вологі губи знайшли так спрагло й гаряче його вуста, що він не зміг від того оборонитися, хоч знав, що гріх, що так не слід віддячувати за щиру дружбу й приязнь...
...Щось є у зустрічі з селом, із рідним краєм непізнане і таємниче. Здавалося б, така ж земля, такі ж хати, як всюди, а серце б'ється в грудях, — ледь-ледь не вирветься, — і сльози ніжно й терпко виповнюють усе єство, мов сік весняний дерево, й готові бризнуть, вилитися од будь-якого доторку. А ще коли приїзд сюди для тебе був заказаний, коли тебе, прикутого в чужому краї, довбали довго муштрою і самотою!..
Крізь отакий, невидимий, серпанок сліз Тарас дивився на вже напівзабуті гаї, садки, левади, що обрамляли милу його Кирилівку, на косарів, що йшли ключем пташиним по сіножаті, на білі стіни хаток, і так йому було шкода прожитих літ не в цій красі. На мить забувся навіть, що тут неволя панська, що тут біда, що в цьому раї пекло на панський лад, де мучаться невинні, чисті душі, а грішні п'ють амброзію, добутую з тієї муки...
— Ви звідси родом, пане? — спитав візниця, вгледівши, як він прилип очима до недалекого уже села.
— Он з тих панів, що косять, — сказав Тарас. — Мої брати і сестри ще й досі роблять панщину.
Краса села поблякла. От бісів син! Не міг помовчать, дати йому часину щастя, радості, якої він. так довго ждав і до якої летів з самого Санкт-Петербурга...
В'їхали в німе село; безлюдне, ніби вимерле,
— Зінькевич діло знає! — зітхнув візниця,
— Хто це?
— Та управитель маєтку пана Фліорковського, що штири роки тому купив село Кирилівку...
Як не тримався, хвиля розпуки, болю важко знялася десь у грудях, шугнула вгору, в голову... Раби, товар, яким гендлюють!.. Як же ти, благий боже, дивишся на цю ганьбу, по-прання усіх людських законів? Ти ж бо створив людину, єдину суть, а не раба та пана!.. Ні, ти таки продавсь панам за фіміам... Або тебе немає на небесі!..
Заплющив очі й далі вже їхав так, щоб трохи погамувати серце.
— Куди вам?
— Їдь до греблі. Шевченка хата…
— Може, ви брат Микити?
— Правда...
— А кажуть, вас забрали у москалі!
— Паняй, бо коні он скубуть бур'ян...
Візниця похапцем потяг за віжки, вйовкнув на зледащілих коней.
Здалеку Тарас не міг пізнати рідну хату. Чогось їй бракувало ніби... А-а, вже немає яблуні, яка завжди стояла біля причілка!.. Червонобокі великі яблука... Він намагався зараз згадати їхній чудовий смак і вже не міг... А там, за Каспієм, ще пам'ятав...
Зоставшись сам біля воріт, стояв і тишив серце. Ось той куточок світу, що найрідніший... Звідси пішов у світ, тут залишилося його коріння, його сумна історія, його діди та прадіди... Могила неньки...
Звідкись узявся чорний кудлатий пес, загавкав люто.
— Що ж ти, Рябко, чи як тебе?.. — озвався тихо. — Сучий ти, бачу, син... Я ж свій отут, а ти мене приймаєш, як чужаницю...
Ввійшов у двір, і пес, притихши, шаснув за купу дров.
— Е-е, братику, душа-то в тебе із лопуцька!.. Двір був такий же, як і колись. Над ним неначе не владний час. Здавалося, що й цей спориш, що слався йому під ноги, був той, яким ходили батько, мати і дід Іван... Чи то живий? Напевно, уже помер. Це ж в сорок п'ятому йому було...
Звів очі й побачив жінку братову, що вийшла стріти гостя й не впізнавала. Ось що зробила із ним солдатчина!.. Хотів озватись словом, але не міг, судома стисла горло. Дивився мовчки на почорнілу і геть стару Палажку, на скручені брунатні пальці, якими та перебирала старий фартух, і ледве стримував щемливу хвилю сліз.
— Не впізнаєш, Палажко? — мовив-таки неголосно. Скривившись, мов од болю, вся стрепенулася і простягла до нього руки:
— Де ти, Тарасе-брате, взявся?!
Потому впала йому на груди і заридала.
Він теж обняв, поцілував, не стримуючи болючих сліз.
— Микита в полі, — згодом сказала жінка. Витерла краєчком хустки очі й оглянула цікаво гостя. — Дивний ти став якийсь... із вусами... та ще й лобатий... Що ж ми тут стоїмо! Ходімо в хату.
Тарас нагнувсь, навпомацки взяв саквояж, позичений у Максимовичів, і переступив низький поріг угрузлої ледь не по вікна хати.
Небавом біг побачити сестру Ярину. Спиняв себе, притишував, та все ж не міг іти статечно. Довго він ждав цієї миті, цього повернення у світ свого дитинства!.. Когось стрічав, вітався з кимось мовчки й страждав, що тут його ніхто тепер не впізнає. Звичайно, час летить, тече, все змінює, та щось було й з його вини у тому невпізнанні. Що саме, не мав снаги збагнути. Вбирав очима, серцем, сільські одвічні краєвиди, хати, дерева, хмари, — що тут були немовби якісь свої, кирилівські, — й вертавсь поволі в лоно свого села і роду... Здавалось, довго й тяжко бродив болотом з пастками трясовини й лише тепер дістався тверді, вийшов на битий шлях...
Яринин двір уразив своєю вбогістю. Тут і раніш не видно було руки господаря, а нині злидні лізли з усіх кутків. Помер Яринин маляр. Одмучив її, сердешну...
З клуні тим часом вийшла дівчина. Спинилася біля дровітні, злякана таким незвичним гостем, й аж упустила миску, яку несла.
— Ти хто ж така? — спитав Тарас.
— Устина...
— А мати ж де?
— В городі... полють...
— Можеш її покликати? Скажи: Тарас приїхав. Зірвавшись з місця, дівчина так спритно шаснула в густий вишняк, що стало сумно. Всюди панує страх!.. Не витримав — пішов услід, шукаючи сестру очима... Господи, яка ж вона... Розпрямилася і, притуливши дашком до лоба руку, вдивлялася в прибульця-пана...
— Ну, здрастуй, здрастуй, сестро! — простер до неї руки. Ярина тихо скрикнула.
На призьбі, де присіли погомоніти та надивитися одне на одного, Тарас поклав їй на коліна голову й відчув, що він удома.