Чомусь сьогодні трудно скорялися йому спіральні сходи, й, коли осилив, важко упав-присів на ліжко й заплющив очі. Дихав, як після бігу. Свічка в його руці тремтіла, немов жива... Навпомацки приткнув її на столику біля графина... І раптом рвучко звівся. Це хтозна-що! Не дід же він столітній і не панок, розніжений на подушках!.. Ступив до столу, взяв перший-ліпший аркуш, перо вмочив у каламар... Закашлявся і знову сів.
На стільчику біля стола... Солдатчину не полишив за Каспієм, привіз сюди з собою, в Санкт-Петербург... Нема давно Миколи — царя-фельдфебеля, а вирок його живе, не дозволяє йому писати та малювати й досі... Не дозволяє, а він писав, і пише, й писатиме!..
О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам, царі?
Нащо вдалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!..
Перевернувся б у саркофазі, якби почув цю "оду" великий Тормоз. Всує! Царі лежать так само тихо, як і найменші, найупослідженіші у їхнім царстві... Добре. Він зараз спатиме. А вранці, хоч би й каміння з неба падало, до праці! Хто це гукнув у розпачі... Платон, здається... "Друзі, я втратив день!" Не знає, скільки зосталось днів у нього, а стільки ще не зроблено, а стільки ще сказати має світові!.. Боже, коли б йому осісти біля Дніпра на горах!.. Щоб хвиля била в берег, щоб солов'ї витьохкували, щоб рідні люди...
Сльози йому заслали очі.
Підняв холодну ковдру і тихо ліг.
Дмухнув на свічку.
Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії...
Прокинувся і гарячково став одягатися: бив барабан тривогу. Трам-там-татам!.. Метнувся вниз, спіткнувся десь на останніх сходинках й прийшов до тями. Стукав об жерсть промерзлий осінній дощ чи мокрий сніг... Виходить служба з нього, немов дорожній зимовий холод у теплій добрій хаті! Три роки, як на волі, а й досі ще живе у ньому цей вседержавний солдатський страх. Трам-там-татам!.. Хоч добре, що вже труби не чує. А то в оркестрі вловлював лише трубу чи ждав її появи із виру інших звуків. Трам-там... Ну й холодно! Коли-то Федір встане й протопить грубку... Напевно, ще й п'яти немає... Ні, било п'ять. Він спершу почув той дзвін, а потім грім барабана. Може, якби не бій курантів, дощ не збудив би...
Важко пішов нагору. Вмився. Дощ барабанив йому зорю, вертаючи до тих років і тих країв далеких, з яких він ледве вирвався. Бувало, рано-вранці... А хай їм грець! Навіщо таке страхіття згадувати. Вперед дивитись треба, труди і дні свої звіряти із днем прийдешнім, а не з давно минулими, бо живемо задля майбутніх веселих днів. Настануть же вони колись!..
Спускався вниз зі свічкою, і тінь його товклась за ним по сходах, немов мара.
Як ледь розвиднилося, прийшов Михайло. Він чув його квапливі кроки по коридору і запитав:
— Що сталося? Здвигнув плечима:
— Просто прийшов провідати... А ти уже в трудах тяжких?
— І радісних! — поклав різець. — Нема нічого кращого від праці, що хвилює, що до душі.
— Охота гірш неволі, як кажуть...
— Правда, то щира правда!
— Ну, як ти тут? Не кашляєш?
— Та трохи є.
— Не мерзни. Лікар каже...
— Його б устами та пити мед, — нахмурився. — Цей храм мистецтв — льодовня...
— То, може б, ми знайшли квартиру? Теплу ще й з пансіоном!
Довго Тарас мовчав. Не міг же він сказати, що вже самі ці стіни — благо, яким він снив не рік, не два за Каспієм, що домоглася для нього їх його свята заступниця і визволителька Анастасія Іванівна Толстая...
— Ат, якось тут перезимую, — махнув рукою байдуже. І засвітився: — А навесні, як тільки землю купить Варфоломій, майну в тепло, додому, на Україну!..
— Скажи принаймні Федору, щоб дров для грубки не шкодував. Ні, ліпше сам з ним погомоню.
— І що б я робив без тебе, друже!
— Береш на кпини?
— Я за тобою, справді, як за горою.
— Дякую...
— Це я тобі до смерті буду вдячний!
— Вдячність, як і туман, зникає, коли пригріє сонце...
— Та я, Михайло!..
— Вірю, — спинив його. — Тим паче, що ти — не ти, — поет-художник Тарас Шевченко, — а воля краю рідного, його душа...
— Михайле, я ж тебе просив... — скривився. — Не сотвори собі кумира!..
— Вважаєш, краще жити, немов худоба?
— Ні. Люди ми.
— А кажеш...
Посиділи якусь часину мовчки. Коли ж Тарас закашлявся, Михайло встав, пройшов майстернею сюди, туди і мовив:
— Хіба ця свитка гріє, — кивнув на довгополий Тарасів одяг із домотканого сукна. — Вдягнув би ти кожуха.
— А малювать? Кожух цупкий, великий.
— Куди не кинь, усюди клин!.. — розвів руками скрушно і розсмішив Тараса своїм дитячим, геть безпорадним виглядом.
— Не потерпай, Михайле, — сказав, як міг, бадьоріше. — Коли мене солдатчина не доконала, то петербурзький холод переживу. Зате весною — чуєш! — весною ми з тобою полетимо на Україну, збудуєм світлу хату і заживемо!..
В очах Михайла зблиснули зрадливі сльози. Він одвернувся, ніби їх засоромившись, а далі рушив до дверей.
— Трудися, — сказав незвично тихо. — А я піду знайду твого солдата...
Щось насторожувало в його словах і вчинках. Та за роботою не мав часу дошукуватись. Якась невдача, певно... А може, хтось образив...
Не встиг підправить трохи сумний портрет, — що у кожусі й шапці, — як до майстерні, не поспитавши дозволу, ввійшов Василь, сиріч Василь Михайлович, оскільки час не оминув і Білозерського — колишнього студента, братчика і засланця.
— Добридень вам...
— Здоров, здоров, Василю! Бери стілець... Чи на дивані вмощуйся... Яким це вітром?
— Мимо якраз ішов... — зам'явся хтозна-чого. — Дай, думаю, зайду погляну...
— Що там, журнал складають?
— Вийде у січні перший номер.
— А не накриють, як рік тому?
— Дасть бог, минеться... Мовлять, ти занедужав...
— Хто це тобі сказав? Барі, напевно? Кашляю. Не первина!
— Звичайно... Хто не кашляє!.. Цей клімат нам...
— Весни діждусь і — споро на Україну! На сонці добре вигріюсь, нап'юсь з Дніпра... — поклав різець. — Пригадуєш той дивний вечір під Межигір'ям, як ми з тобою стрілися? Яка краса!.. Червоні трави, річка уся червона...
— Хіба таке забудеш! — повеселішав Василь Михайлович.
— А в Києві, коли збирались братчики!..
— Тс!.. У Петрозаводську ще холодніше... — приклав до вуст білястого тонкого пальця.
Тарас примовк, насумрився. Хто мерз тоді, хто смажився в жарких пісках пустелі за те наївне братство...
— Ведмідь іздох, а ми ще, слава богу, живі й здорові, — мовив.
— Є ведмежата, батьку, і вся звірина зграя... Гадаєш, вони тобі забули "Сон"?
— Вийти б оце в Пасажі та прочитати! Га? — засміявся. — Ото було б!
— Було б усім, — сказав Василь похмуро. — Тим, хто читав, і тим, хто тільки слухав...
— А кажуть "вільна думка", "лібералізм"! Дискусії по всіх салонах!..
— У нас же, батьку, Азія. Балакай в межах усім дозволеного. А проступив — і ти вже "враг отечества", "преступник" і навіть "изверг рода человеческого".
— Коронний вислів Дубельта! Й тебе той цербер так називав?
— Для них, хто мислить, — изверг, разбойник, вор.
— Нещасна та держава, в якій бояться думки і слова правди... — тихо сказав Тарас, бо раптом йому зробилося до болю жаль за Петербург, за всі краї, народи і племена, що гибіють під кутим чоботом самодержавства.
— Мені пора, — підвівся Василь Михайлович. — В друкарню треба. Перше число журналу — його лице, його судьба.
— Хай буде вона щасливою в твого дитяти!
— Батьку, "Основа" — наша, спільна. Й найперш — твоя. Без тебе ми не зважилися б на це велике діло.
— Ну, ну... Василю... — зніяковів. Закашлявся навіть від хвилювання.
— Може, прислати лікаря? — стривожився Василь Михайлович. — Круневич, кажуть, знається на цих хворобах.
— Скажи, ласкав будь, Федорові, щоб зготував мені крутого чаю. З цілющих трав, яких мені привезено з-понад Дніпра; він знає...
Василь зітхнув і вийшов. Не попрощавшись, якось аж ніби боком. Що з ним таке сьогодні? Нічим його, здається, не переймеш, а тут... Торік журнал не дозволяли — один лиш він, редактор, не лютував, не слав прокльони. Певно, журнал дається важко. Те — недолуге, інше — не пустить цензор... Скільки тих перешкод!.. А може, йому Барі наговорив страшного? Чогось же він, шановний доктор медицини, ховав під брови очі... Ет, панські штуки! Що там якийсь кашлюк для того, хто у степах киргизьких, в брудних казармах витримав жахливих десять років!.. Тут холодно, і тут кислоти всякі, що необхідні йому для праці гравера, та це ж не плац, не муштра і не цинга; не та журба бездонна за всім далеким, рідним, що спонукала, просто-таки тягла, манила у кращий світ, де рівні всі...
— Що, Федоре?
— Просили ж чаю...
— Дякую. Постав сюди, — прибрав на розі місце. — На травах чай?
— Звеліли ж...
— Ні, попросив. Хіба я пан чи офіцер!
Старий всміхнувсь у вуса.
— Чого ти?
— Всі аж тріскаються, щоб стати паном, підпанком, а ви чомусь сахаєтесь... Мов боїтеся завше, щоб не подумали про вас, що пан...
— Боюся.
— Хіба то зле?
— Нема гидоти більшої, як наше панство! Сморід на цілий світ.
— Ось волю цар поверне людям, тоді й пани...
— Ні, Федоре. Панів не вмиєш волею, не відшкребеш. Під корінь слід, як той бур'ян!.. — махнув рукою, ледве не збивши кварти з чаєм.
— То ви вже пийте — вичахне.
— Спасибі.
Взявши кварту, ковтнув терпкого трунку, що пах червневим степом та сінокосом, заплющив очі й мовив:
— Трав насушу, щоб пахли мені всю зиму... Навіть купатись буду в травах, як нас малих колись купала мати... Тебе купали в зіллі?
Сердешний Федір тільки здвигнув плечима. Проте замислився, докупи звів навислі сиві брови... Й нараз зайнявся спогадом:
— Мене в снігу купали. Із бані виніс батько і — в кучугуру!.. Потім — у баню знову...
— Леле! Й не застудився?
— Та, мабуть, ні... Затямилось, як впав у сніг, як борсався і як по тому хльоскали мене гарячим віником... Ух, благодать!..
Притих, мабуть, щось згадуючи з дитинства. Тоді зробив якийсь непевний рух рукою і почвалав до виходу.
— Піду дрівець підкину в грубу. Справді, у вас собачий холод... — сказав, немов до себе.
Він також сам у світі, як сирота. Малим страшне сирітство, а для старих — жахливе. Малого всі жаліють, у нього є, здебільшого, якісь далекі родичі, а одинока старість — тягар, завада людям, які іще при силі.
Від цих думок аж дріж пройняв, так ніби вийшов голий на зимний вітер. Старість, самотина... Щось є у тому дивне і незбагненне. Може, якась печать, як кажуть, рок... Один торкнеться поглядом якоїсь жінки, дівчини — і вже, дивись, одружений.