В цього сільського дядька вже в гіркий повстанський досвід — пролита кров...
...Про Мліїв чув ще в Петербурзі. Власне, про ті дива, які творили в Млієві брати Яхненки та Симиренко. Тепер, коли проїздом до Кирилівки побачив сам, він загорівся вивчити нові людські взаємини, що так вражали в морі неволі, зла, пригнічення. А ще відчув: заводи, робочий люд, який на них працює, несуть в собі прообраз чогось того, що знищить кріпосників-собачників і скине їхніх ідолів з кривавих капищ.
З Корсуня його привіз Варфоломій. На хутір до Хропаля, найближчого помічника і зятя Симиренка. Олекса був якраз удома, — приїхав щось узяти й перехопити, — й вони, вже вдвох, невдовзі рушили на цукроварню в Мліїв.
— Побув удома? Як там? — спитав Хропаль, пригладивши розкішні вуса.
— Біда...
— Вже скоро, може, звільнять.
— Чи побалакають, та й буде все, як і було!
— Тупі у нас міністри, — зітхнув Хропаль. — Не можуть ніяк збагнути, що вільний краще трудиться, аніж кріпак, що мало бути з хлібом та ковбасою; потрібні вкрай машини, верстати, рейки для залізниць... Того кріпак не зробить. Не схоче і не зуміє. Він навчений робити хліб, а тут — вогонь, залізо, пара, гуркіт...
— Якби людей звільнили — всього навчилися б, — сказав Тарас. — Я знаю те по собі. Повіриш, став одразу якимось зовсім іншим, до всього вдатним, спраглим і геть невтомним! Вчуся і вчитись хочеться. Яке це щастя — воля!..
Хропаль тим часом вйокнув на дружних карих коней. Вони побігли швидше. В'їжджали в місто вільних людей труда, що виросло в долині сліз.
Завод не тільки вразив, а й приголомшив. Тарас раніше бачив і парову машину на кораблі, яким плив з Астрахані до Нижнього, і поїзд, що, неначе Змій Горинич, сопів вогнем між двох столиць, та тільки тут, де зібрано силу-силенну цих вогнедишних велетнів — творінь людських, ще раз — і вже безповоротно! — впевнився, що шлях подальший людства проходитиме через такі заводи, де для ганьби кріпаччини не буде місця.
Селище його не менше подивувало. Кожному — будиночок, город, садок. А потім ще — лікарня, школа, лазня!..
Обідали у Симиренка. Чи просто так, чи ради гостя зібралося чимало люду. Від праотця цієї фірми сімдесятирічного
Яхненка до молодих учителів, які недавно ще самі були студентами.
— Батьку Кіндрате, — обняв Тарас Яхненка, — що, що ви тут наробили! Це ж просто диво дивне!..
Кіндрат Михайлович поплямкав ротом, глянув на Симиренка значущим, хитрим поглядом. Напевно, вони про щось недавно посперечалися, і похвала Тарасова була на руку старшому.
— Кажи Платону Федоровичу, — всміхнувся він. — Платоша сюди назвозив із-за границі того добра.
— Назвозив би, якби не ви... — чомусь знітився Симиренко.
— Та й школу він побудував. Лікарню теж...
— А церкву — ви, — не залишився в боргу Платон. І посміхнувся.
Видно, вони любили отак покпинити один із одного, погріти душу жартом.
Тарас дивився, слухав, мотав на вус. Ці заповзяті, вдатні цукрозаводчики були обидва із кріпаків, а вславилися на всю Росію умінням вести діло, дивитися у перспективу, розпізнавати усе нове й корисне для процвітання фірми, її заводів, краю...
Відчув, що всі чомусь на нього дивляться.
— ...З нового щось, недавнього... — сказав Хропаль. А-а, прочитати просять! Що б їм таке?.. Хіба що це... Підніс правицю, втишуючи, й почав вірш-біль, написаний якраз рік тому в Санкт-Петербурзі:
На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом...
Читав і бачив ниву — всю золоту, під синім, чистим небом, — кріпачку з сином біля грудей...
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога...
Обвів присутніх поглядом з-під обважнілих навислих брів і кинув, ніби докір:
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.
Замовк. І всі мовчали. Вірш був — як сіль на рану. Всі ждали людям волі, вона ж собі барилася в палатах царських та міністерських.
— Скоро ми прочитаємо новий "Кобзар"? — спитав Хропаль. — Вже той давно зачитаний аж до дірок...
— Не скоро, — сказав Тарас. — Ніхто не хоче дати на нього грошей. А я своїх не маю. Цензура теж, як кажуть, треться-мнеться...
— Багато треба грошей? — спитав у повній тиші Симиренко.
— Та як для кого... Тисяча, а може, й більше! Платон дістав хустинку, тихенько витер носа, що був у нього трохи аж завеликий, і мовив:
— Ви, Григоровичу, готуйте все, вирішуйте свої діла з цензурою. А гроші будуть. Вишлю, як тільки стане ясно, яку потрібно суму.
— Я поверну, — сказав Тарас поспішно. — Грошима чи книжками. Книжками ліпше...
— Згода.
— Боїться, щоб від тисячі не занепала фірма "Брати Яхненки і Симиренко"! — гукнув Кіндрат Михайлович. — Ну й молодця. Бо хто ж іще за нас подбає!..
Тарас нахмурився, вловивши в жарті присмак тієї зверхності, яка завжди з’являється у благодійників.
— Прошу, прошу до столу! — ввійшла привітна господиня, що, видно, тут завжди була душею товариства.
На другий день уранці Тарас разом із сонцем прийшов у сад. Хропаль та доньки спали, й він вибиравсь навшпиньки, немов тікав. Навмисне вийшов босий. Хотілося відчути пружну землю, траву, росу. На спориші посеред двору застиг, заплющив очі, вслухаючись у теплий літній досвіток, у те, як ноги лоскітно холодять краплі, збиті його ходою... Яка це розкіш!.. Груди аж розпирав радість... А може, він ще й досі в Новопетровському і це йому лиш сниться?.. Ні, пахне терпко зеленню, вуркоче ніжно горлиця, і крізь повіки видно м'яке, розмите сяйво... То сходить сонце... Ласкаве, добре сонце його землі, його Вкраїни милої!..
В сад увійшов уже з розплющеними очима: зробилось раптом страшно, що вся краса ця зникне, коли її не берегтиме зором. Ось скоро вже два роки, як зняв мундир, як виїхав з Новопетровського укріплення, а й досі не може в те повірити усім єством, здолати жах пробудження, що нависає над ним мечем дамокловим.
Найпершими його зустріли вишні, що вже ледь-ледь займалися. Він уявив собі на мить, як гарно тут, коли цвітуть, і так йому зробилось жаль, що не приїхав у перших числах травня і не побачив того земного дива... Далі рядами йшли ще молоді, та вже з плодами яблуні. Маленькі, геть пухнасті, тендітні яблучка пахтіли зелом, всохлим недавно цвітом... Груші ж, — чи грушенята, скорше, — нічим йому не пахли, мов берегли запас казкових пахощів на час урочий стиглості... А по межі — тополі вряд. Немов дівчата вийшли водить танок...
— Милуєшся? — спитав Олексин голос.
— Який садок!.. — зітхнув Тарас, не озирнувшись.
— Мав би ти десь пристанище...
— Купити хочу біля Дніпра хоч невеличкий шматок землі. На горах десь...
— Купуй. А ми тобі посадимо такий садок! Тут шкілка є, садівники, а по Дніпру вже ходить наш пароплав... Вважай, що сад у тебе є.
— Спасибі. Тепер мені ще дужче хочеться поставити у цьому краї хату й осісти тут.
— Додому тягне?
— Треба на Україну! Гріх залишати матір, коли біда... Скажи, ласкав будь, шаблю зробити важко?
— Просто, як є майстри і є потрібна криця... — знизав Хропаль плечима.
— Ну, а пістоль, рушниці?
— Хто вміє, зробить.
— А хто не вміє?
— Вивчить і зробить теж. Аби стояли руки до ремесла... Зброярню тут відкрити хочеш?
— Що ти!.. Згадав, як люди з палицями йшли на багнети...
— У Корсуні?
Тарас кивнув. Постояли якусь часину мовчки й пішли залитим сонцем ранковим садом. Роси...
— Я геть забув тобі сказати! — вдарив Хропаль себе по лобі. — Вчора я стрів Добржинського, пристава нашого, і похвалився, що ти у мене гостем, так він зрадів, схопився мов опечений і почухрав доповідати справникові.
— Не залишають мене і тут у спокої, — сказав Тарас. — Живу весь час під наглядом синьомундирих...
— Певно, велика птиця? Страшно!..
— Що я для них: старий, недужий, вимучений — таки ж по їхній милості! — десятком років муштри...
— Е—е, не скажи! — змахнув Хропаль руками. — Тарасе, ти не уявляєш, ким став Кобзар Шевченко для України! Ти повернув їй душу, вдихнув надію!..
— Досить, — спинив Тарас господаря. — А то заплачу... Все цс я міг зробити і не зробив... Бо знехтував премудрим правилом, що заповів месія учням: "Будьте мудрі, як змії, і кроткі, як голуби". А я не був ні тим, ні тим. Я просто йшов, із піднятим одчайно й чесно заборолом...
— Хто знає... Може, тим і страшний ти цареві й панству, що просто йдеш, що зневажаєш і їх, і силу їхню. І людям ти такий миліший. Народ одважних любить, без заборол.
— Олексо, ти не сотворяй кумира з мене! Я теж боюсь ускочити в нову біду, я хочу жити щасно, дружину мати, діток...
— І все ж, коли б тобі сказали, чи те, чи те, що вибрав би? — спитав Хропаль не без лукавства. Тарас зітхнув.
— От бачиш! Не станеш ти ні голубом, ані змією. Ти — Прометей!.. Як хтось учора висловився, щоб ти не чув...
Тарас хотів сказати щось, заперечити, проте не зміг: забило дух від хвилювання. Згадав, як слідчий назвав його, збиткуючись, високим цим іменням, і як тепер звучало воно хоралом, музикою в устах людини, брата во краї цім і цім народі. Мабуть, він недаремно прожив життя, пройшов по муках, душу поклав за волю та Україну!..
— Ходімо вже... Поснідаємо і на завод, — сказав Хропаль. — Сьогодні ти побачиш, як робляться у нас машини та апарати. До речі, — стишив голос, — прикинеш сам, чи можуть там робити те, про що питав...
Стежка їх привела в густий квітник, де стільки буяло барв, що боляче було на них дивитись.
Тим часом з хати вибігло до них дівча. Тарас розставив руки, піймав його, підняв високо над головою.
— Добре моїй Катрусі спалося?
Дівча сміялось, мружачись від сонця, вмитого погожим ранком. Горлиця йому вторила, гупав десь, ніби в бубон, одуд, гула бджола...
У коридорі гупали чиїсь неквапні кроки й охриплий бас мугикав пісню. Мабуть, хтось загуляв і тільки зараз весело вертавсь додому. Добре буть молодим художником, надією професорів!.. Яке тоді високе все і чисте, які чарівні мрії п'янять щасливе й дуже юначе серце!..
Ліжко було тверде, й від того бік йому закляк, поболював.