Думаю одразу ж взятися за історію сіл.
І Полиський написав історію сіл Слав'янки, Підгороднього, Новопавлівки. Трохи згодом до Яворницького почали надходити листи з описами історичних пам'яток.
Усі пам'ятки минувшини за допомогою таких кореспондентів Дмитро Іванович узяв на облік і забезпечив їх охорону по всій Катеринославщині.
БЮСТ ДЖОРДАНО БРУНО
Місцевий купець К. Левченко все своє життя збирав колекції і зберігав їх у своєму палаці. Найбільше поталанило йому зібрати порцелянового посуду рідкісного венеціанського виробу. Це були оригінальні позолочені та розмальовані вази, сервізи тощо. Тут же були мармурові й бронзові статуетки. В окремій кімнаті зберігалися десятки коштовних картин російських та закордонних митців.
В різноманітній колекції Левченка був і порцеляновий бюст Джордано Бруно — великого італійського мислителя, матеріаліста й атеїста, якого 1600 року римські інквізитори спалили на вогнищі за проповідь передового світогляду, за виступ проти релігії та папства.
Цей бюст зразу ж запримітив професор Яворницький, як тільки ступив у будинок колекціонера.
"Бути йому в музеї, а не тут, у хоромах купця",— подумав Дмитро Іванович.
— От що я вам скажу, шановний друже,— каже він згодом, сідаючи на канапу.— Прийде час, і ми розлучимося з світом. Смерть нікого не обійде — ні вас, ні мене. Кому все це залишиться? Ви — багатий, дітей немає... Для кого ви дбали? Хто згадає вас? Ніхто! Тепер уявіть собі інше: ваші речі опинились у музеї. Над ними буде написано — хто зібрав колекцію, хто віддав її в музей. Це ж вища атестація культури й гуманності людини! Це увічнить вас. О!..— підняв пальця Яворницький.
— Для мене, шановний професоре, добре зрозуміло, що ви затіваєте. Та цьому не бути. З якої це речі моє надбайня, мої скарби повинні стати здобутком інших. Ні, це занадто...
Суперечка між ученим і колекціонером була гостра й тривала довго. Вони посварилися і довгий час не розмовляли.
Проте думка ще раз завітати в будинок Левченка не покидала Дмитра Івановича. Невдовзі така нагода випала. Зустрілися вони в театрі. Після закінчення вистави Левченко взяв Дмитра Івановича під руку і сказав:
— Чи ви й досі на мене гніваєтесь?
— Ні, я вже трохи одійшов, а гніватися на вас е за що...
— Досить, досить гніватися. Краще ходімо до мене, я покажу вам нові колекції.
Цього запрошення Дмитро Іванович давно чекав, і добре, що ініціативу виявив не він, а Левченко. Дмитро Іванович знав, що колекціонер Левченко дуже побожна людина, й він надумав подарувати йому невеличку й непоказну бронзову статуетку "Розп'яття Христа", яка була в нього вдома. Левченко зрадів і вдячно прийняв цей дар.
— А чим же я віддячу вам, Дмитре Івановичу?
— Та це вже як ваша ласка. Чого не жаль!..
— Відверто кажучи, всього жаль: збирачеві колекцій жалко розлучатися з найнезначнішим експонатом. А все ж треба щось і вам підібрати. Може, ви самі щось уподобали?
— Ви вгадали.
— Цікаво, що ж ви собі намітили?
— Ну, ось хоч би бюст Бруно! Навіщо ви зберігаєте цього безбожника?..
— Та й то правда. Ну що ж, нехай буде на ваше: беріть!
— А на додачу до спасителя,— сказав Дмитро Іванович,— я подарую вам свій твір "За чужий гріх". Читали?
— Ні, не читав! Буду дуже вдячний.
Левченко цього разу легко піддався впливові Яворницького і назавжди розпрощався з бюстом Бруно.
Придбаний бюст Дмитро Іванович приніс просто в музей, записав його до книги і зразу ж виставив на видному місці — у найсвітлішому залі.
Проводячи екскурсію, Яворницький часто зупинявся біля бюста Бруно й докладно розповідав відвідувачам про життя й мужню смерть відомого мислителя. Та недовго втішався цим бюстом Дмитро Іванович. За якийсь час з ним скоїлася біда. Якось ранком Дмитро Іванович проходив по музею, круто повернувся й ненароком зачепив бюст; той упав на кахляну підлогу і розбився на друзки. Дмитро Іванович увесь затремтів, зблід, а потім зайшов до свого кабінету, взяв капелюх й мовчки пішов додому. П'ять днів він не приходив до музею.
Щоб якось зараяти біду, розсіяти. тугу в душі професора, співробітник музею Ю. П. Садовий зібрав груддя бюста і потай відніс до реставратора Корнія Павловича Шамраєвського. Той охоче взявся за діло. Не минуло й доби, як Бруно стояв на своему місці. Тоді Садовий взяв з собою службові справи й пішов на квартиру Яворницького.
— Здрастуйте, Дмитре Івановичу!
— Здоровенькі були! Що там чути, що нового? Розказуйте...
Такими словами Дмитро Іванович завжди зустрічав службовців музею. Сам же в цей час сидів за столом і переписував слова до українського словника.
— Та все як було, так і є. А чому ви, Дмитре Івановичу, не приходите в музей? Занедужали, чи що?
— А хіба ви не знаєте чому? Я ж розбив бюст Бруно. Повірте, як мені тяжко на душі, не можу собі простити цю необережність. Ви ж знаєте, як я добував його, скільки я ходив за ним, і ось маєш, сам же його розбив...
— Ні, Дмитре Івановичу, Бруно цілий.
— Ви що, жартуєте зі мною?
— Ні, не жартую. Ось прийдіть подивіться: він стоїть на своєму місці.
Дмитро Іванович полегшено зітхнув, усміхнувся. Він зрозумів, що бюст відновлено. Тепер йому цікаво було глянути на нього.
— Ну гаразд, тоді зразу ж прийду.
Через годину Яворницький уже стояв біля бюста Бруно і милувався ним. На обличчі професора розпливалася приємна усмішка.
— Чудо, справжнє чудо! Хто це відновив?
— Корній Павлович,— сказав Садовий.
— Золоті руки! Ось що, Юхиме Платоновичу, візьміть оці сто карбованців і віддайте йому. Так і скажіть: це особисто від мене. І подякуйте щиросердо за те, що він порадував мене.
Так бюст Джордано Бруно "воскрес" і знову посів своє місце в історичному музеї.
...Почалася революція. Буржуї тремтіли: де ж сховати нагромаджене добро?
Левченко прибіг у музей до Яворницького;
— Дорогий Дмитре Івановичу, допоможіть...
— Що таке, що з вами?
— Та революція ж!
— То й що, як революція?
— Як що? Все ж загине, все пропаде. А моя колекція! — І гірко заридав, схопившись за голову. "Ага, дійшло!" — подумав Дмитро Іванович
— Так чого ж ви хочете від мене?
— Порадьте, куди мені сховати свою колекцію, як її врятувати?
— А це вже діло ваше. Колись я вам давав добру пораду — віддати до музею, не послухали. А тепер нехай у вас поболить голова, а не в мене.
— Дмитре Івановичу, забудьмо наші суперечки. Зараз не до того. Допоможіть, благаю вас!
— Як, чим же я допоможу?
— Може, де в музеї знайдеться куточок, щоб хоч тимчасово скласти мою колекцію?
— Ви що, з глузду з'їхали? Музей — не сховище! Цього не можна робити. А проте, почекайте кілька днів.
Через три дні колекціонер Левченко прибіг до Дмитра Івановича прямо додому. Прийшов не з порожніми руками, а приніс особистий подарунок — порцелянову Венеру. Дмитро Іванович прийняв цей дар, подякував і того ж дня відніс статуетку в музей, щоб заінвентаризувати.
Професор добре знав, що Левченко ночами не спить. Днів через десять Левченко, змарнілий, з припухлими очима, неголений, знову з'явився в музеї. Він назирці ходив за Дмитром Івановичем і благав урятувати його колекцію. Яворницький добре розумів, що Левченкові немає куди подітися, колекція буде в музеї, але йому хотілося провчити цього гоноровитого та жадібного багатія. І він цього домігся. Сталося так, що Левченко на все був згодний.
"Отак вашого брата і треба вчити",— думав Дмитро Іванович, хитро посміхаючись.
— Ну от що,— сказав нарешті.— Я оце весь час думав, як урятувати вашу колекцію, і вирішив допомогти вам. Як тільки сяде сонце, все несіть сюди. Ми ваші колекції складемо в ящики і — в підвал. Туди ніхто не загляне.
Так і зробили.
У Левченка камінь з серця звалився. Та радість недовго тішила багатія. Якось Левченко завітав до музею, щоб пересвідчитися, чи все там на місці. Зайшов, глянув і очам своїм не повірив: уся його колекція акуратно була виставлена у вітринах музею. Біля кожної речі стояв номер з інвентарної книги.
— Як це розуміти? — спитав він у директора музею.
— А так розумійте, як ото бачите! — відповів Яворницький.— Ваша колекція конфіскована. Революція! Нехай тепер усі милуються тим, що довгі роки було приховано від людей, лишалося власністю одиниць... Вийшло, як бачите, на моє: вся колекція стала надбанням музею, а значить, і народу.
Не тільки Левченко тремтів за свою колекцію в перші роки Жовтневої революції. Захвилювалися мало не всі чиновники, дворяни, царські посіпаки. Не знали, що робити, де сховати своє багатство, рідкістні речі, нажиті чужою працею.
Багато катеринославських дворян і купців кинулися до професора Яворницького просити ради.
— Допоможіть, шановний Дмитре Івановичу, куди подітись, де приберегти наші скарби?
Дмитро Іванович радів, що для нього тепер випав багатий врожай.
— Несіть у музей. Тут усе буде ціле.
І попливли в підвали музею коштовяі речі. їх власники були певні: тут, у музеї, надійне місце для схованки речей.
Через деякий час на стінах музею з'явилися цінні художні картини, у вітринах — порцеляновий і фаянсовий посуд, рідкісні годинники, коштовні люстра тощо.
Все це багатство з наказу Дмитра Івановича було заінвентарізовано і стало власністю музею назавжди.
ДВІ ПОДОРОЖІ ДО ТАРОМСЬКОГО
Заслуги Дмитра Івановича в справі збирання й охорони пам'яток матеріальної культури Придніпров'я важко переоцінити. Всі могили, кам'яні баби, історичні будинки, запорозькі церкви він узяв на облік і старанно охороняв.
Коли він брав усе це на облік, то знав, де і що лежить, у кого зберігається таке, що йому місце в музеї.
На ювілейному засіданні Архівної комісії, що відбулося 21 квітня 1913 року, Дмитро Іванович виступав з лекцією про життя на Дніпровських порогах з тих часів, коли вперше з'явилися сліди людського життя, і до часів Запорожжя. Він розповів і про історію краю, і про зібрані рідкісні старовинні речі, і про ті речі, які слід залучити до музею, врятувати від загибелі.
У той же день Дмитро Іванович показав присутнім на цьому засіданні величезне двопудове запорозьке євангеліє, яке він добув у старій церкві поблизу Катеринослава.
До Дмитра Івановича дійшли чутки, що в церкві села Таромського є старовинне запорозьке євангеліє. Ця рідкісна і цінна річ схвилювала історика. Він кинув усі справи й поїхав до настоятеля цієї церкви. Хоч як він його благав, але настоятель виявився упертим і євангеліє не віддав.
Минув рік.