Та й з газети люди вже довідалися, що штани пан сам приніс до музею як дар. Отже, судові тут і робити нічого було.
Тепер у музеї був жупан, якого Дмитро Іванович раніше дістав у князя Урусова, і штани — повний комплект одягу запорозького козака.
В архіві музею багато зберігається афіш, з яких видно, що Яворницький часто виступав з лекціями на концертах кобзарів, перед селянами, робітниками та вчителями.
Одного разу я спитав його:
— Скажіть, Дмитре Івановичу, ви свої лекції про запорожців читаєте по писаному, чи як?
Замість відповіді Дмитро Іванович розповів про один конфлікт з губернатором В. В. Якуніним. У Катеринославі зібралися вчителі земських шкіл. Вони забажали, щоб професор Яворницький розповів їм про славних запорожців. Для такої лекції треба було мати дозвіл губернатора. Довелося Дмитрові Івановичу йти до губернатора.
— Дозвольте мені прочитати для вчителів лекцію про запорозьких козаків.
Губернатор насторожився:
— Покажіть ваші тези, про що будете розповідати.
— У мене їх немає. Я ніколи не виступав за тезами.
— А як же ви без них читаєте лекції?
Дмитро Іванович розгорнув свого портфеля, витяг звідти широченні запорозькі шаровари й потрусив ними перед самим губернаторським носом:
— Ось мої тези! З них я читаю публічну лекцію. Губернатор здивовано вилупив очі на незвичайні "тези". Він не знав, як йому повестися,— дати дозвіл чи ні? Але Яворницький напосідав на своєму. Він доводив, що вже прочитав сотні лекцій з цими "тезами".
Повагавшись якусь хвилину, губернатор дав-таки згоду, але застеріг:
— Читайте, тільки глядіть, щоб у тих шароварах не було політики!
Але в своїх лекціях Яворницький завжди додавав щось таке, що губернаторові й поліції було не до смаку.
НАЩАДОК ЗАПОРОЖЦІВ
Ларивон Омелянович Подолинний, який жив неподалік від Д. І. Яворницького і весь час працював у музеї як слюсар, розповів, як йому довелося бути свідком теплої зустрічі професора Яворницького з відомим борцем Іваном Максимовичем Піддубним .
— Дивлюсь, до моєї хати наближається велика, кремезна людина — в капелюсі, з палицею в руках. Порівнявшись з моїм будинком, незнайомий спитав:
"Скажіть, будь ласка, де тут живе професор Яворницький?"
"Ходімо, покажу".
Я повів незнайомого до професора. Натиснув кнопку. Біля дверей появився Дмитро Іванович. Він, напевне, чекав уже гостя, бо весело вигукнув:
"А, козарлюга прибув! Моє шанування!" — Обидва дружньо обнялись і тричі поцілувалися. В обіймах велетня Піддубного Дмитро Іванович видавався наполовину меншим. Це була радісна, бажана зустріч ученого з борцем.
І. М. Піддубного Дмитро Іванович добре знав, бо слава борця-чемпіона неслась тоді по всьому світі. Адже недарма його вважали за непереможного борця в світі.
Знав Дмитро Іванович і те, що І. М. Піддубний — нащадок запорозьких козаків.
Історія розповідає, що один з Піддубних бився у війську Петра Першого з шведами, в роду Піддубних і тепер згадують цього предка. Коли Мазепа пристав до шведів і вісім тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком пішли на з'єднання з військом Карла XII, козак Піддубний не захотів порушувати дану свого часу присягу і перейшов до росіян.
Дмитро Іванович вбачав у Піддубному справжнього звитяжця, що був гордістю нашої Батьківщини.
Гостював Піддубний у Яворницького кілька днів. Щодня вони вдвох ішли в музей, де Дмитро Іванович водив гостя по залах і показував йому старовину. Особливо затримувався він на історії запорозьких козаків. Будучи в запорозькому відділі, Дмитро Іванович ніколи не пропускав листа запорожців до турецького султана.
— Це були такі силачі, як і ви, Іване Максимовичу.
— Та й ви, Дмитре Івановичу, не з слабких.
— Е, була колись сила, як мати на руках носила! Незабаром після візиту Піддубного до Яворницького в музеї з'явилася картина М. Струнникова, на якій був зображений І. М. Піддубний. Цей портрет і досі перебуває в музеї.
Пензель Струнникова вже не вперше змальовував запорожців. У будинку Д. І. Яворницького можна побачити його картини "Тарас Бульба з синами в поході", "Козак напідпитку", в музеї — "Козак в бою".
Струнников зобразив І. М. Піддубного на повний зріст. 3 приводу цього художник писав до Яворницького:
"Дорогий Дмитре Івановичу! Дуже радий, що портрет Вам сподобався. Я Вам послав копію з деякими змінами, а оригінал знаходиться у І. М. Піддубного. Написано його з натури й краще, ніж копія. На оригіналі він без чуба, вуса закручені, замість штанів — трико. Лише одні груди на Вашому портреті залишились без змін. Зріст на обох портретах натуральний. Шлю Вам щиросердний привіт. Ваш М. Струнников. Херсон.
29 травня 1907 р."
ВЕСЕЛИЙ КУТОК НА ВИСТАВЦІ
Важко пригадати якісь культурні заходи, що були б у старому Катеринославі без участі Дмитра Івановича. Його, як громадського діяча, часто запрошували до різних комісій, на урочисті збори, читати лекції про історію міста тощо.
Не забули про нього і 1910 року, коли на місці нинішнього парку ім. Чкалова була організована велика Південноросійська промислово-сільськогосподарська виставка.
Переглядаючи звіт про виставку, ми натрапили на такі слова: "Щоб якнайповніше опрацювати проект садиби, була організована особлива комісія, до якої запрошено професора, Д. І. Яворницького".
— От що, любий Дмитре Івановичу,— звернувся до нього голова комісії,— нам на виставці треба показати заможного господаря. Як ви гадаєте, це можна зробити? — Я так гадаю, що на виставці слід показати типового господаря звичайного українського села.
Голова комісії поморщився, покрутив свого крутого вуса й сказав:
— Бачите, Дмитре Івановичу, на виставці поряд з хутором буде показано американського фермера. Отже, незручно якось бідненьку хатину під солом'яною стріхою ставити біля американця.
— А я вважаю, що це буде зручно й правдиво, бо хата простого селянина характерніша для нас, ніж будинок хуторянина. Після цієї суперечки голова комісії махнув рукою і сказав:
— Робіть, Дмитре Івановичу, так, щоб вийшло все гаразд.
— Добре.
І Яворницький заходився організовувати українську садибу на виставці.
Він запропонував взяти за зразок типове господарство. одного селянина з Мишуриного Рога. На виставці відвели площу в 300 квадратних сажнів. На цій ділянці була відтворена садиба, до якої входили хата, комора, сінник, хлів для тварин і свинарня. Біля хати — город з картоплею, соняшники, баштан, помідори і капуста. Навколо хати красувався вишневий садочок і найбільш розповсюджені на Україні квіти: чорнобривці, рута-м'ята, любисток, королів цвіт, троянди. Тут, поблизу хати, стояли вулики з солом'яними дашками і криниця з характерним біля неї журавлем.
Усе це господарство огороджено тином з перелазами. Всередині хата була обставлена відповідним скарбом, уквітчана зеленими гілочками та квітами. Піч розмальовано чудовими квітами українського орнаменту, біля печі — дощатий піл, який правив за ліжко, над ним висіла дитяча колиска, поряд — ткацький верстат, за яким увесь час працював ткач. На стінах — квітчасті українські рушники, люстерко, на полицях — різний посуд і взагалі все, що була в селянському вжитку. У дворі лежав плуг та інший сільськогосподарський реманент.
Але цим Дмитро Іванович не обмежився. Український народ з природи веселий, жартівливий, любить гумор, пісні, музику. Щоб доповнити цю картину ще з побутового боку, він запросив на виставку бандуриста М. Пасюгу. Співав Пасюга протяжно, журливо, під акомпанемент бандури. Час від часу біля нього з'являвся Дмитро Іванович і замовляв йому думи про запорозьких козаків, просив ушкварити веселого гопака тощо. Завжди біля бандуриста, що сидів під білою хатою, збиралося багато відвідувачів виставки, які з великою увагою слухали сердечні пісні й думи про народних героїв України.
На виставці було багато друзів і приятелів Яворницького, але найбільш він шанував свого давнього приятеля професора О. М. Терпигорєва, що керував тут гірничним і соляним відділами.
Якось, прогулюючись з професором Терпигоревим, Дмитро Іванович узяв його під руку й повів до білої хати, де сидів бандурист Пасюга, оточений натовпом.
— Чуєте, Олександре Митрофановичу?
— Чую і люблю народну музику. А Пасюга все грав і грав. Слова його пісні, звук бандури глибоко западали в серце, брали за душу.
— От що значить народна музика! — сказав Дмитро Іванович, проводячи рукою по своїх сивих козацьких вусах.— Кобзар — це відголосок життя знедолених: з його вуст ви почуєте і страждання голоти, і хоробрість козачу, і сміх та жарти — все, чим живе людина.
Даремно боявся голова комісії по організації виставки, що українська садиба буде виглядати бідною порівняно з американською: вона була багатшою своїми духовними достатками. Про це свідчила постійна увага до неї відвідувачів.
Виставка вже наближалася до кінця. Професор запримітив, що в сільськогосподарському відділі поставлені пречудесні роги сірих волів. Історик почав клопотати, щоб ці експонати потрапили не в поміщицькі хороми, а до музею. Хоч керівники виставки неохоче йшли на це, але Дмитро Іванович не відступав і домігся свого. Незабаром чучела волячих голів з крутими рогами з'явилися в музеї. Вони стояли попереду чумацького воза.
Дмитро Іванович говорив: "Хай наші нащадки дивляться на сірих українських волів, щоб знали, якими волами чумаки їздили в Крим по рибу та сіль".
На цю виставку земська управа організувала екскурсію вчителів. Дмитро Іванович вміло скористався цією нагодою. Він зустрівся з вчителями і запросив їх до музею.
— Дорогі колеги,— звернувся вчений до них.— Ви живете серед трудівників села, ви щодня бачитесь з ними, чуєте цікаві пісні, легенди, казки, які народились і зберігаються в незамулених джерелах,— записуйте їх, збирайте Цікаві реліквії, охороняйте пам'ятки культури та історичні споруди, пишіть історію сіл. Кому ж, як не вам, і перо в руки! Беріться за це святе діло, вам нащадки скажуть спасибі.
В той же день багатьом ентузіастам Яворницький за своїм підписом видав посвідчення про те, що вони уповноважені по охороні пам'яток культури та кореспонденти музею.
Перед тим як розпрощатись, до професора підійшов учитель з Павлоградського повіту Аполлон Полиський.
— Ваші слова, Дмитре Івановичу, запали в моєму серці.