Вірний

Михайло Чабанівський

Сторінка 2 з 2

Правда, Тимку?

Тимко аж захлинається:

— Я вже давно говорив йому, щоб віддав. Крім того, він взагалі мій... А я йому іншого подарую на той рік... Чесне слово, подарую... Найкращого! Я його й пальцем не вдарю, не бійся, Ігоре, я вже не такий... І ластівок не буду чіпати, і бусликів... Чесне піонерське...

— Ні! — раптом сказав Ігор. — Нізащо не віддам тобі Вірного... Хай краще в тьоті.

Він кинувся до цуценяти, обняв його за шию, припав лицем до гладенької шерсті. Тьотя Оля заспокоювала племінника, обіцяючи доглянути Вірного, та він нічого не чув. Рвучко підвівся, весь заплаканий, сів у машину. Загув мотор, курява застелила шлях, що вів з села.

І тільки улігся на шляху пил, як через паркан перестрибнув Тимко, схопив Вірного і перекинув його у свій двір. Тьотя Оля була в хаті і не бачила цього. Тимко торжествував. Він надів на цуценя шнурок, повів його до вишні, щоб прив'язати. І тут сталося те, чого аж ніяк не чекав Тимко. Вірний сіпнув за шнурок, гризнув Тимка за руку і вихорем викотився з двору. Він щодуху мчав по вулиці, нюхаючи землю, де ще залишилися сліди машини, яка повезла кудись Ігоря. Вірний біг швидко, опустивши морду до землі, перестрибуючи через вибоїни і калюжі. Йому стало жарко, хотілося пити, але він не міг зупинитися, щоб сьорбнути з калюжі, він поспішав. Висунувши язика. Вірний біг степовою дорогою; часто дихаючи і пильно стежачи, щоб не збитися з шляху.

А Ігор. забившись у куток машини, гірко плакав. Він не був "рюмсою", як звали всі меншого братіка Тольку, але тепер, коли вперше в житті сталося таке горе, він не міг втриматися. Сльози самі лилися з очей. а з грудей виривався стогін. Помітивши стан сина, тато занепокоївся.

— Оце таке діло, Ігорю?— перехилився він до заднього сидіння.— Ти ба яка причина... Дивина... Що ж тут робити?

Він глянув на матір, яка вся аж мінилася в лиці, переживаючи за сина, знову сказав якось сумно і гірко:

— Дивина, скажу вам...

— Якби не п'ятий поверх, — зітхнула мати і погладила сина по голові.

Ігор виглянув через заднє віконце і раптом скрикнув:

— Він, він! Дивіться!

По шляху летів Вірний. Здіймаючи легку хмаринку пилу, він мчав вперед, де раптом зупинилася машина, яку він так довго доганяв і яка везла найкращу у світі людину — Ігоря.

1 2