Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою?
Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах, — і вийшла в коло.
Печерун підступив ззаду до сина, прошепотів:
— Не одгадаєш — уб’ю!
— А дідько її знає, що вона загадає, — огризнувся Мечик. — Вона змалку кручена, як щось утешеться в голову…
— Що на світі наймиліше? — продзвенів над майданом голосок царівни.
Юрмище змовкло. Боян втішно закивав головою.
— Мудра дівчина. Навряд чи ці недоумки одгадають…
"Що на світі наймиліше? Що на світі наймиліше?" — покотилося між людьми.
— Цитьте! — гримнув цар. — Що тут одгадувати? Пуста загадка. Царська влада наймиліша…
— Не вас питаю, татку, — осміхнулася царівна. — Хай лицарі відповідають.
— Я скажу, — несміливо озвався воєвода Борен, поглядаючи на Горевія. — Ласка царська наймиліша…
— Лакуза, — шепнув Корінь. — Холопська душа, одразу видно…
— Дурний, аж пальці знати, — додав Боян.
Мирося сміялася, а з нею разом її подружки і весь майдан.
— Коли царська ласка наймиліша тобі, воєводо, то жди її, а до мене — зась!
Витичці заревли від захоплення, а Борен спалахнув від сорому, мов жарина, і навіть цар хихотів, схвально позираючи на доньку.
— Мов мечем рубонула, — шепнув Корінь Зореславові. — Розумна дівчина. Якби не царівна, гарна невісточка була б…
— Мовчіть, не крайте мого серця, — зітхнув син.
— Я відаю, що в світі наймиліше, — подався вперед воєвода Тирло, товстий пикатий чоловік. Він ввічливо поклонився царівні, переможно глянув на юрму. — Є така казка, а в ній загадка. Мені колись бабуся оповідала. Хі-хі! Наймиліший — сон. О! Еге ж я вгадав, царівно?
— Сон? — з подивом перепитала царівна.
— Атож! — розгублено підтвердив воєвода. — Що не роби, а спати треба.
— То який же з тебе цар буде? Замість того, щоб змагатися з ворогом, заснеш! Що ж, воєводо, ти вибрав долю: іди і спи!
Майдан аж заколихався від реготу й втіхи. Тирло зціпив зуби від злості, опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав.
— Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?
— Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!
— А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.
Мечик розгубився.
— Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?
— Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…
— Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?
— Жар, — з надією відповів Борен.
— Водою можна залити…
— Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.
— Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.
— Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?
Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:
— Зморозив! Дурня оковелок!
— Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!
— Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.
— Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?
— А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?
— Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.
— Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!
— А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!
— Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…
— То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!
— Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?
— Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.
— Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.
— Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!
— Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!
— Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…
— Все, — мовила царівна.
— Як то все?
— А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?
Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:
— Я знаю…
— Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?
— Як розгадати загадки…
— Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.
— І ти його вибереш, як він розгадає?
— Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…
— Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.
— Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!
— Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?
— Знає чи ні — хай скаже…
— Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.
Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.
— Кажи, юначе, що в світі наймиліше?
— Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі!
— Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел!
— Одгадав! — радо підтвердила царівна
— Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар.
— Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше?
— Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш…
Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів.
— А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь.
— Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися!
— Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте?
— Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше?
— Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав.
— Оце устругнув! — залився сміхом Тирло.
— Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати?
Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька.
— Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона…
Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею?
— Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями.
— Слава Зореславу!
— Він переміг, татку! — голосно сказала Мирося, підводячи ошалілого від щастя хлопця до Горевія. — Він мій обранець!
— Лихо, царю, — по-гадючому зашепотів за спиною володаря Печерун. — То все чари. Пастух Корінь — ведун, він знає всякі трави. На Миросю наслано. Бережися, царю…
— Татку, чому мовчите? — наполягала царівна.
— Не бути тому, що ти мовиш, — розпалився Горевій. — Підведіть мене… Ой! Болить… Геть усіх, не хочу бачити нікого. А ти, дурна дівчино, що надумала? Сина пастуха — царевичем? А як я помру — царем? Га?
— Ви ж обіцяли, татку, — крізь сльози озвалася дівчина. — Люди, ви чуєте?
— Слава Зореславу! — кричали витичці, розмахуючи шапками, мечами, руками. — Зореслав переміг!
— Цитьте! — репетував Горевій. — Щоб вам заціпило! Ганьбити царський рід? Скорше в мене на коліні конопля виросте, як теє буде! Ось так!
— Царю, — зважився на слово Зореслав, — я кохаю твою доньку. Чи я гірший від твоїх лицарів? Хіба не я врятував тебе від смерті?
— Ага, вихваляєшся? Довіку попрікатимеш мене?!
— Він мій наречений! — тупнула ногою Мирося.
— Візьміть голодранця! — розлючено крикнув цар вартовим, і вої накинулися шуліками на безоружного Зореслава. — В льох його! Іч, закортіло смердові в царські хороми! Ой, ведіть мене… темніє в очах…
Дружинники купою насіли на юнака, зв’язали і потягли у вежу. Слідом поплентався Горевій, опираючись на вартових. На ґанку зупинився, посварився на доньку.
— На тебе наслано! Хтось наворожив! Не треба мені царевича! Сам царюватиму! І не вмру — чуєш? Знахарів… ведунів з усього світу скличу… Найкращих… Ой! Ведіть мене… Сам царюватиму!..
— Ех, царю, царю, — кивав головою Боян, прислухаючись до невдоволеного гомону людей, які потроху розходилися з майдану. — І ти такий, як всі інші володарі. Недарма казав на прощання Горипал: хто має владу, той насильник! Нема правди у царів…
— Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!..
— Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути!
Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола.
— Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно.
Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця.
— Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу!
— Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала…
— Яка я хитра? — схлипнула дівчина.
— Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась.