Де ви, кобзарі?

Бердник Олесь

Роздуми фантаста

"До чого тут "роздуми фантаста"? — запитає прискіпливий читач. — Кобзарі — історичний анахронізм, таке собі викопне диво минулих віків. Ясна річ, приємно послухати думу, пісню прадавньої пори з вуст якогось бандуриста: екзотика! Вона втішає — і ми ж колись!.. Ого-го! Було, було! Було — та загуло! Не ті часи тепер, не ті турботи, не ті проблеми! "Де ви, кобзарі"? Чи не смішно гукати ось так патетично? Це крик у порожнечу..."

Заждіть, не поспішайте проголошувати вирок преславним кобзарям, бо це буде вирок нашій власній душі, нашому серцю. Скажу одразу: кобзарі існували з незапам'ятних часів. Скільки є народ — стільки є й співці у його надрах, як виразники його волі, прагнень, пошуків, поразок і перемог. Вони можуть називатися по-різному — боянами, гуслярами, піснярами, кобзарями, бардами, бандуристами, — проте суть їхня не міняється. Це — речники совісті етносу, його віри в прийдешнє, його історичного оптимізму. А відтак — хіба можна мислити, що грядущі епохи залишать у минулому цілий духовний інститут творців нашого сумління й сенсу буття?

Я не мислю такого! Для мене майбуття рідного народу відкриває реальність гармонійного співжиття, де кобзарі посядуть провідне місце, як деміурги нового щабля свідомості невмирущої етнодуші.

Якщо так, то звідки ж отой тривожний поклик: де ви, кобзарі?..

Тривога обґрунтована. Проілюструю такими спогадами.

Ще до останньої війни (та й десяток літ після неї) над просторами України щовечора звучали народні пісні. Кожне село було пісенним полем душі. Кожна хата співала, раділа, сумувала, плакала. Ті акорди чарівливого мелосу зливалися у річечки, потоки, річища дивотворення, у хорали, ораторії, симфонії духовного настрою, роздуму, пошуку, надії, смутку чи радощів.

Пам'ятаю, коли я був ще підлітком: виходжу на вигін біля річища дніпровського. Зорі у небі, зорі — у водах затоки поміж білих-пребілих лілій. Дівчата у весняних вінках, парубки у святкових вишиванках збираються в коло, і над дніпровською долиною лине журлива пісня-сповідь:

Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий,

Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?

Щось маю сказати, дещо й розпитати

І ласки для серця у тебе спитать...

І мені здавалося, що то не просто поетично-пісенний образ, а правдива розмова засмученої душі з правічним Дніпром-Славутою, і що все довкола — латаття на водах, лози на піщаних кручах, зірки в дивоколі, заквітчані дівчата та їхня мелодійна туга — то нерозривне, спільне дійство народного серця, котрому нема кінця. Бо й справді: прислухаємося, а з Правобережжя, від круч, де розташоване старовинне село Витачів, долинає інша пісня-діалог:

Ой у полі дві тополі,

Одна одну перехитує,

А в козака дві дівчиноньки,

Одна одну перепитує...

Потоки співу зустрічаються над долиною Дніпра, і не заважають вони один одному, а сплітаються в калейдоскопічну спіраль такої краси, що перед нею меркнуть академічні опери та ораторії в театрах і філармоніях.

Уже пізніше, коли я почав розмірковувати над космічним покликанням і прийдешнім людства, виник такий образ: десь у Всесвіті мають бути мислячі істоти, котрим не треба радіоприймачів чи потужних пристроїв, щоб чути наше слово, пісню, думу, вони мають такі тонкі прилади, що отой мелодійний потік, про який ми згадали, долинає до них у цілості, неушкодженості, в чаклунському консонансі, в найвищому духосинтезі.

Уявіть таке диво: Земля випромінює не лише в інфраспектрі чи у видимому промінні, у тепловому, в радіо, нейтрино чи ще там якомусь фізичному діапазоні,— наша Планетарна Матінка радує далекі світи тисячоголосим хоралом любові й ніжності, сумніву й пошуку, роздумів і знахідок. А якщо вони — космічні Брати — уміють розшифрувати наші поняття, слова, образи, то непідробне захоплення мають викликати навіть у найвищих мудреців космосу глибини ось такої пісні (простенької на перший погляд):

Од поля до поля

Виросла тополя,

Питав козак дівку:

— Чи будеш ти моя?

— Пощитай, козаче,

Всі зорі на небі,

Як перещитаєш —

Вийду я за тебе...

Щитав козак зорі,

Та й недощитався,

Питав козак дівку —

Та й недопитався...

Ви тільки подумайте, якої любові хоче дівчина? Щоб кохання козака виросло до масштабів космічних, щоб він, її обранець, обняв розумом і серцем безмірність, бо лише тоді їхня спілка матиме сенс під оком оцієї зоряної ріки, котра вінчає їх нічним видноколом, лише тоді вона стане невмирущою. Але безсмертя заслуговує тільки нетлінне, тільки те, що оволоділо силами стихій, злилося з першосуттю Природи. Ось чому хлопець відповідає дівчині:

— Пусти, дівко, камінь,

Камінь за водою,

Як попливе камінь —

Звінчаюсь з тобою...

Які титанічні натури! Які богоподібні мрії виникали в надрах нашого народу! Про який же анахронізм може йти мова? Ми — не хуторяни з діда-прадіда, а суджені космічні мандрівники, які ще в колисці бачили сни про своє покликання. Хіба дарма з нашого лона народилися такі генії, як Кибальчич, котрий і в смертну ніч свою малював контури зоряних кораблів, або Корольов, який здійснив ці сподівання пращурів, чи Вернадський — творець ноосферного щабля вселюдського буття?

То що ж? Радіймо? Всесвіт слухає пісню Рідного Краю, милується творенням тисячолітніх поколінь, жадає ввійти в контакт з унікальним дивом життя й розуму?

Гай-гай! Все це було! А тепер?..

Років п'ятнадцять тому, побувавши на Тарасовій горі в Каневі, ми з товаришем вирішили пройти селами й полями України аж до Говерли, щоб безпосередньо відчути пісенний і мовний дух.

Ми зупинялися вечорами в десятках сіл. Прислухалися, чи не почуємо дівочу або парубоцьку пісню під зорями? Дарма! Простір німував. Лише інколи в гаю чи в садку витьохкував свою весільну трель соловейко. І той пташиний спів ще разючіше підкреслював хворобливість ситуації, що відкривалася враженій душі. Ми підходили до хат, під вікна світлиць. Може, там співають? Марно! Миготіння синіх екранів кидало полиски на шибки, і здавалося, що то демонічний телевізійний автоген безжально й зловтішно випалює з серця народного казкове коріння, від якого тисячоліття тому відбрунькувалися пагони національного життя.

Ми наближалися до клубів, до будинків культури. Може, там?.. Гай-гай! Ревище чужинецької псевдомузики, лжепісні жахало, відштовхувало, оглушувало. А в тому кабанячому, бугаячому, звіриному верещанні, кувіканні, гарчанні вихилялися, корчилися, знемагали, паралізовано смикалися тіні наших дітей, наших спадкоємців, будівників грядущого світу...

Уявіть собі, що ті самі Брати з Далеких Світів, котрі тисячоліттями милувалися дивозвучним потоком вітчизняної пісні, раптом відчули, зареєстрували, відзначили: той потік зник, випарувався, пропав. А замість нього покотилася у безвість лавина безглуздя, дисгармонії. Що вони повинні подумати?

Лише одне: сталася катастрофа. Пісенний етнос знищено якимись напасниками, викорчувано до тла. Замість нього на планеті розмножилася, стала панівною цілком інша цивілізація (якщо її можна так назвати!).

Не гратимемося у визначники, не будемо базікати, що, мовляв, це закономірний процес: настали нові часи, отже, потрібні нові пісні, їх нове покоління співає, тим більше, що й народні пісні чуємо по радіо, в телепередачах. Браття, риба у воді — то одне, а риба в консервах — то щось цілком інше. Народ перестав творити пісню, народ перестав співати — природно, стихійно співати! Той народ, який навіть у найтяжчі часи співав, сповнював нектаром душі бездонний вулик зоряного неба. Пам'ятаєте?

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата...

А далі...

Затихло все, тільки дівчата

Та соловейко не затих...

Що ж з нами сталося за сто років? Чи справді з космічної прірви до нас непомітно вкралися пришельці з Альфа Центавра та втілилися в наших дітей (та й у нас), а тепер змушують нас співати свої пісні, грати свою музику, формувати свої руїнницькі пристрої й машини?!

Жарти?

Та ні, далеко не жарти!

Бо чому йде така шалена атака на душі юного покоління, аби змусити його повністю перейняти демонічну псевдокультуру сьогодення?

Триває дивовижний за масштабністю експеримент по денаціоналізації, дегероїзації, деромантизації народів, а отже — по формуванню космополітичної раси безбатченків, ласих до буржуазних цяцьок, готових за меркантильні псевдовартості на будь-який злочин, байдужих до власного походження, історичних традицій, до всього, що становить сутність людського єства і покликання.

Згадаймо недавнє минуле. Ще вчора всілякі маланчуки розбишакували на ниві української, білоруської, російської культур, забороняючи кобзарські студії, припиняючи роботи по створенню хортицького комплексу, винищуючи книги, де неортодоксально згадувалась історія козацтва, не дозволяючи ставити фільми про Січ Запорозьку і так далі, і таке інше... Хай у нас В. Добровольському, народному артистові, котрий палко хотів зіграти Тараса Бульбу, протягом тридцяти років забороняли підступатися до цієї теми! А чому те самісіньке відбувалося в Росії, де С. Бондарчуку теж тридцять літ не дозволяли фільм за цим геніальним твором Гоголя?

Забороняльщики добре знають, що творчий прорив у генетичне минуле народу змете, як павутину, все їхнє псевдо-культурне сміття, яким вони засипали душі юних сучасників. Тому й "триває бій на полі мрій, клекоче злом одвічний змій!".

Почався цей бій давно! Спробуємо зазирнути в сутінки історії...

Що ми знаємо про довізантійську пору життя пращурів? Те, що розповів Нестор? Чи можна беззастережно довіряти йому? Адже навіть тепер події, учасниками й свідками яких є ми з тобою, шановний читачу, безсоромно перебріхувалися й містифікувалися на догоду "вождям" і "фюрерам". Хіба не той самий закон для минулого? Апологети візантійства, одним з яких був Нестор, не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу. Дивного тут нічого нема: ще й нині, коли на землі, здається, панує культ Розуму, Гуманізму, Справедливості, багато вчених мужів люто сваряться за пріоритети тих чи інших напрямів у пізнанні, світогляді, філософському осмисленні Буття. А що ж говорити про ту далеку пору, коли мова йшла не лише про амбітність котрогось із монархів, патріархів чи жерців,— кожен крок у історичних метаморфозах вирішував долю тисячолітніх циклів розвою Планетарного Саду.

1 2 3 4