Я до тебе з мукою, а ти — з проповідями! Я не учениця першого класу, нічого читати мені прописні істинні
Ніна зіскочила з дивана:
— Марієчко, що ти? Ну, заспокойся! Навіщо ти так? Юлю, ти мовчи! Дорогі, не треба так, навіщо?
Жукова повільно встала, відсторонила Ніну.
— Ні, чому я мушу мовчати?
Підійшла до вікна, сперлася руками на лутку. Заговорила тихим, рівним голосом:
— З мукою, кажеш? Це й добре, що мучишся, що шукаєш відповіді. Значить — хороша ти комсомолка. Я... я горджуся, що ти — моя подруга! Серце в тебе, Марійко, допитливе, тривожне. Комсомольське серце. І все ти чудово знаєш, усі істини знаєш про великі й малі справи. (Якась блискавка спалахнула при цих словах у зіницях Жукової — золота, сміхотлива). А все ж таки чогось не додумала! Що ти звеш маленькою справою? Що ти звеш, питаю, буденною, сірою, звичайною, нецікавою справою? От тепер ти дай мені відповідь!
Марійка мовчала.
Тоді Жукова, ледве стримуючись, щоб говорити так само спокійно й рівно, задихаючись, ковтаючи слова, пристрасно заговорила далі:
— Оволодіти душею людини, вивести її на сонячну стежку, це, по-твоєму, маленька справа, немає в ній комсомольського подвигу? Ось у нас у класі — Варя Лукашевич, іде вона якимись манівцями, провулками йде, а ми й досі не можемо їй допомогти вийти на нашу комсомольську магістраль! Або Шепель — однобока, скалічена вихованням у сім’ї, батько її був самодур. Зламати її характер, розірвати замкнуте коло, в якому вона живе — це, може, маленька, дрібна справа? Ех, ти ж, Марійко! Скільки в нас чудових комсомольських, непочатих справ, а ми часто не помічаємо їх у себе під боком, бо приставили до очей підзорну трубу і дивимось у замріяну далечінь — ген-ген десь чекають на нас подвиги і великі діла!
Ніна з палаючими очима схвально кивала головою.
— Правильно, Юлю! Я розумію тебе, розумію. От у мене в загоні, в п’ятому класі — Микола Сухопара, найбільший задира, бешкетник. Якщо його вигнати з школи, з піонерського загону, то напевне виросте з нього хуліган. Але як вожата, як комсомолка, я відповідаю за нього. Не тільки перед комсомольським комітетом, а й перед усією державою відповідаю за Миколу Сухопару! І я знаю, що він буде соколом, цей школяр, ми йому виростимо крила. Крила, Марійко! Це ж наша комсомольська велика справа!
— Це — подвиг! — сказала Юля.— А ми цього часто не розуміємо.
Марійка шумно зітхнула.
— Дівчатка,— сказала вона,— як було б радісно, щоб ми все життя могли отак збиратися втрьох, говорити, сперечатись. Дружити все життя, підтримувати одна одну. Зараз що в нас? Школа! Дають тобі готовеньке завдання — сідай, обклади себе підручниками і вивчай урок. А в житті, за дверима школи й інституту, буде все зовсім інакше. Життя не даватиме нам готовеньких завдань. До всього треба буде доходити власним розумом. Як ми тоді будемо згадувати нашу дружбу!
Вона хвилюючись пройшла кімнату з кутка в куток, повернулась на каблуках, різко махнула рукою.
— А все ж таки це — не те, не те! Якщо тебе послухати, Юлю, я теж роблю одну дуже велику комсомольску справу: я виховую в собі силу волі. І маю же деякі успіхи. Я можу відповісти урок так, як ви чули — про Лесю Українку... Можу змусити себе напружено дивитись в одну точку — годину, дві, думаючи про щось важливе... Не те, Юлю, дорога моя, не те, Ніночко! Ми спокійно жуємо сніданок, обідаємо, сидимо над підручниками в затишній і теплій кімнаті. Ми не ризикуємо своїм життям!
Вона впритул підійшла до Юлі і майже викрикнула з болем:
— Не ризикуємо життям! А в усьому світі яка йде боротьба!
Юля Жукова ніжно, як сестра, обняла Марійку. Заговорила так проникливо й щиро, з такою любов’ю до подруги, що в Ніни, яка забилася в куток дивана, очі наповнилися слізьми.
— Марійко, рідна подружко, гаряча ти моя, люба моя! Як я тебе розумію, всю тебе розумію, до останньої клітинки. Ми б не були комсомолками, якби не думали про героїчні справи, якби не готувалися стати Зоєю, Лялею Убийвовк. Але зрозумій же, що зараз наші, на перший погляд, звичайні комсомольці справи,— і боротьба за відмінні знання, за закінчення школи з медаллю, і праця вожатої, і лекція, і стінгазети — набувають великого, особливого значення. Чому? Тому, що ми готуємося стати справжніми борцями за комунізм. Подумай, Марійко: борцями за комунізм, солдатами всесвітньої армії миру. Це, по-твоєму,— маленькі, буденні справи? Ні, це величні справи, дівчатка. Ти кажеш, що ми не ризикуємо життям. Ні, ми ризикуємо життям таких, як Шепель або твій Микола Сухопара, якщо не зуміємо перевиховати їх! А що ж, я не перебільшую. Вони потім будуть плутатись під ногами, заважати нам.
Ніна зірвалася з дивана з захопленим виском:
— Юлю! Я не можу! Ти — чудесна, Юлько!
12
Варя Лукашевич похапцем повечеряла, допомогла тітці помити посуд, підмела підлогу і, раз у раз поглядаючи на годинника, почала переодягатись. Вона вдягла своє краще плаття, причепурилась перед дзеркалом, акуратно причесалась.
У тітки на столику лежала красива брошка — зелена бабка з золотими очима. Варі дуже хотілось приколоти цю брошку собі на груди, та попросити в тітки не насмілилась і тільки нишком зітхнула.
Захекавшись, дівчина добігла до зупинки тролейбуса, стрімголов ускочила в розчинені двері. Жорж, напевне, вже давно чекає. Що коли він розгнівається й піде собі?
Від цієї думки Варі стало холодно. Чому так повільно котиться тролейбус? Він же повзе як черепаха!
Як ще далеко! Чотири зупинки залишилось. А Жорж стоїть на мосту, вдивляється в пішоходів, шукає її очима. Лишилось проїхати ще дві зупинки. Чому кондуктор так довго не відправляє машини? Нарешті таки рушила! Тепер — на наступній зупинці виходити. А може, вискочити й побігти? Ні, тролейбусом таки швидше!
З завмираючим серцем Варя зупинилась на мосту, шукаючи очима Жоржа. Оце — лівий бік. Отут, біля парапету, він повинен її чекати. Де ж він? Невже не дочекався, пішов? Що коли позвати його, гукнути на всю силу так щоб заглушити гуркіт трамваїв і сигнали машин?
Вона стрепенулась, як пташка, коли Жорж несподівано виринув з юрби і обняв її за плечі.
— Фасониш, Варварочко?
— Як це? Не розумію.
— Щоб кавалер тебе чекав?
— Пробач, Жорже. Я й так утекла із зборів. Були в нас збори нашого класу.
Жорж скривився:
— Збори, клас... Не бачу практичних перспектив. Ти в ресторані першого класу бувала? Ні? Так і знав. Сьогодні, Варварочко, кіно відкладаємо. Підемо в "Ялту"!
Вони зайняли окрему кабінку ближче до естради, де розташувався струнний оркестр. Жорж замовив вечерю і пляшку вина.
Від вина і музики, від чорних, з полиском Жоржевих очей у Варі тихо крутилась голова, палали щоки. Вона бачила тільки ці очі та ще Жоржеві червоні губи, відчувала його долоню, яка стискала її безвольні пальці. Бачила ще широке пальмове листя, і їй здавалось, ніби вона в невідомій південній країні, де немає буркотливої тітки, де тільки вони удвох із своїм любим, хорошим Жоржем.
А Жорж нахилився зовсім близько, ось він обняв за стан, і каже... Що він каже?
Варя напружує всю увагу, щоб вдуматися в Жоржеві слова.
— Ми, Варварочко, повинні виїхати звідси. Куди? У багате приморське місто, де завжди повно курортників. Ти будеш принцесочкою і не знатимеш, куди дівати гроші. Родичі пишуть, що мені можна влаштуватись директором ательє. Директором! Ти повинна дати відповідь: так чи ні? Якщо так, кидай школу, кидай тітку — адьє! Довго не думай — друг я тобі чи не друг?
Варі стало страшно від цих слів — чому, вона й сама не знає. Може, тому, що треба кидати школу, а як тоді буде — невідомо.
Вона пригадує тітку, її дорікання шматком хліба. Тітка теж каже: "Кидай школу і ходімо на базар, матимеш заробіток. Не всім бути вченими".
Як сказав Жорж? "Так чи ні!"? Якщо ні — знову буде тітка, і ніколи не буде ні Жоржа, ні приморського міста.
— Варварочко, ти не сумнівайся,— пристрасно шепоче Жорж.— Люблю я тебе? Люблю гаряче. Професія моя — краще не треба, жива монета. Об чім же розмова? Може, ти не любиш? Тоді — прощай, розійдемось, як у морі кораблі. А любиш — подумай, хто миліше серцю, з ким краще: чи з дружком вірним полетіти, чи залишитись? Тільки, щоб голови не морочити. Вибачай, ждати не буду. Ех, Варварочко, яка житуха буде в нас із тобою! Незабудочка ти моя, Варварочко, сирітка на білім світі! Чи бачила ти хоч раз білотрубий пароплав?
Все ближче й ближче Жоржеве обличчя. Червоні губи, а над ними маленькі вусики, наче намальовані. А очі — як дві вишні, помазані маслом. Оркестр гримить і гримить, шумить синє море, білотрубий пароплав одчалює від пристані, майорять білі хустинки, Жорж підливає в бокал вина...
* * *
Юлі Жуковій сказали, що її кличе Юрій Юрійович. Він чекав її в кабінеті директора.
Це було після уроків. Юля постукала і ввійшла. Вона відразу зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Юрій Юрійович міряв кімнату великими кроками з кутка в куток, тут же сиділа і Тетяна Максимівна, директор школи. Вона зняла великі рогові окуляри і, тихенько постукуючи ними об стіл, стежила за вчителем.
Коли Юля ввійшла, Тетяна Максимівна сказала:
— Ось і Жукова,— і наділа окуляри.
— Сідайте, Жукова,— запросив Юрій Юрійович, підійшов до вікна, якусь мить легенько потарабанив пальцями об шибку і враз повернувся до Юлі.
— Ну, совість школи — комсомол,— сказав неголосно,— Тетяна Максимівна і я хочемо поговорити з вами. Річ у тому, Жукова, що з однією з ваших однокласниць може статися лихо.
Директор школи встала з-за столу й підійшла до Юрія Юрійовича. Сива й огрядна, з підстриженим коротким волоссям, з чорним галстуком, Тетяна Максимівна була дуже схожа на мужчину.
— Ви кажете — "може статися". Можливо, що вже сталося.
Юлю пронизала несподівана гостра догадка: Варя Лукашевич!
— Скажу просто,— вів далі класний керівник,— потрібна допомога комсомольського комітету і всього класного колективу. Справа йде про Лукашевич.
Він виразно глянув на ученицю, а її охопили і велика тривога, і гарячий сором. Вона й досі нічого не знала про Варю!
Так от чому Юрій Юрійович почав: "Совість школи — комсомол!" Це він звертався до неї особисто, до секретаря комітету. Їй здалося, що це було сказано з глибокою іронією. Та й правда: яка вона "совість", коли проґавила лихо у своєї однокласниці!
— Що сталось, Юрію Юрійовичу? — майже викрикнула Юля.
— Ви так не хвилюйтесь, Жукова,— поклав їй руку на плече учитель.— Мені здається, що все ще можна виправити.