Лукашевич так і лишилася для Жукової загадкою. Юля почувала, що ця дівчина починає її нервувати.
"Ще цього не вистачало! — сердилась на себе Юля.— Інших повчаю, щоб були витриманими й володіли собою, а в самої увірвався терпець!"
Вона стежила, як Лукашевич тихо вийшла з-за парти і, намагаючись ні з ким не стрічатись очима, дивилась кудись поверх голів у протилежну стіну. Відповідала вона тихим голосом, так що вчителька змушена була попросити говорити голосніше. Урок Лукашевич знала слабенько і, відповідаючи, кілька разів з сумом поглянула на своє затишне місце в кутку. Відчуття задоволення майнуло на її вродливому личку, коли, нарешті, вчителька дозволила їй сісти.
Тут і стався випадок, зовсім дрібний випадок, який, проте, здивував увесь клас, а найбільше Жукову, бо все, що стосувалося Варі, викликало зараз у секретаря комсомольського комітету підвищену цікавість.
Йдучи на своє місце, Лукашевич вийняла з кишені хусточку, і раптом на підлогу посипалось багато фотографічних карток — ціла пачка.
Страшенно зніяковівши, дівчина кинулась їх збирати, їй допомогли учениці з ближчих парт. Усе сталося дуже швидко, і за хвилину Варя, червона, як квітка, вже сиділа на своєму місці. Проте багато учнів устигли побачити, що на всіх картках була сфотографована Варя Лукашевич у різних місцях і в різних позах.
Після уроку Юля підійшла до неї.
— Я не знала, що ти так любиш фотографуватися!
Варя підняла темно-сині очі, знову густо почервоніла.
— Я не дуже й люблю... І як я забула їх у кишені?
— Хто ж тебе фотографує? — допитувалась Юля.
Варя потупилась, зовсім як мала дівчинка.
— Які ви цікаві... Ну він — мій друг...
...Ніна й Марійка ходили довгим коридором і розмовляли.
— Ти відповідала чудово! — говорила Ніна.— Чула, що сказала Надія Пилипівна? П’ятірку ти заслужила особливу! Вітаю, Марійко!
Ніна хотіла усміхнутись, але відчула, що усмішка не виходить. Це трохи збентежило дівчину, та виручив Микола Сухопара, який біг коридором.
— Оце той бешкетник,— промовила Ніна,— про якого я тобі розповідала. Сухопара. Тільки тепер він мені вже ніяк не страшний!..
11
Юля Жукова відчула, що в її життя ввійшла нова радість. Це сталось якось несподівано і зовсім недавно, з того вечора, коли Юля їздила з Віктором до Лукашевич.
"Як дивно,— думала про Віктора Юля,— ще недавно він був для мене звичайним хлопцем, як і всі, комсомольцем, товаришем. І враз щось змінилось".
Ні, Віктор лишився, звісно, і комсомольцем, і товаришем, але Жукова думала тепер про нього з ніжністю і хвилюванням. Він став для дівчини іншим Віктором, якого вона досі не знала. Хотілося бути з ним удвох, звірятися йому в своїх мріях, почувати до нього безмежне довір’я, слухати його мову...
Юля вдесяте пригадувала всі подробиці того вечора — і як вона йшла з Віктором алеєю парку, і як хиталися тіні від ліхтарів, і як вона й Перегуда стояли вдвох, притулившись до берези.
Пригадалось бліде обличчя хлопця — в ту мить, коли він нахилився до неї і вона почула його тепле дихання. "Навіщо я сказала йому: "Що ти?" — думала Жукова.— Що він хотів зробити? Бідний, як він слухняно відхилився і не поцілував".
Що ж це? Оце і є любов?
Як часто думала про неї Юля, з якою цікавістю читала в книжках про переживання закоханих, і тоді здавалось, що любов — неземне почуття, про яке навіть подумати страшно й солодко. Але те, що Юля відчувала до Віктора, було дуже просте, зовсім "земне" та безмірно зворушливіше, ніж уявлюване або вичитане з книжок кохання. І було в ньому щось таке, про що дівчина не могла б розказати звичайними словами — незаймана чистота, цвіт весняних яблунь, і радість, радість, яка, мов буря, вривалася в груди...
Юлі здавалось, що й вона стала зовсім іншою, кращою, і всі навколо теж були такі хороші, такі милі. Зворушували навіть чорне плаття Ліди Шепель і модний галстук Мечика Гайдая. Хотілося весь світ обняти, хотілося поривань, руху, льоту.
Дівчину мучило бажання звіритись у своєму щасті найщирішій подрузі, вкупі помріяти. Жукова найбільше дружила з Марійкою Поліщук і з Ніною коробейник. Увесь клас знав, що це — три нерозлучні подруги, а гострий на язик Мечик називав їх "три грації".
Ніна й Марійка знали, що Віктору подобається Юля. Бувало, що й розмову про це починали, та Юля завжди з досадою махала рукою:
— А, годі вам! Для мене він — такий, як усі. І взагалі у мене є важливіші справи.
Аж ось, сьогодні, після уроків, Марійка помітила дивний погляд, яким обмінялись Віктор і Юля. Яким саме — Марійка не змогла б як слід пояснити, але відразу зрозуміла, що "між ними щось є". Глянувши одне на одного, і Віктор, і Юля раптом стали надто серйозні, посхилялись над партами і з удаваною заклопотаністю почали збирати книжки. І все це для того, щоб приховати свою ніяковість. А коли відразу ж після цього Перегуда підійшов до Юлі і вони вдвох вийшли з класу, Марійка вже знала, що вони "домовились очима" йти разом додому...
Про все це Марійка розповіла Ніні. Ніна слухала з таким виразом обличчя, наче подруга розповідала принаймні про те, що в зоопарку вискочив із клітки тигр.
Поліщук засміялась.
— Ніночко, ти так дивишся на мене, ніби нічого не зрозуміла!
Ніна сплеснула руками.
— Що ж це таке? Ні, це абсолютно неможливо: Юля Жукова і... кохання! Юля, така енергійна, така діловита на комсомольському комітеті, секретар, і раптом...
Марійка знову весело засміялась.
— А ти хочеш, щоб вона засохла, як наша "вобла"? Це ж тільки Шепель, мені здається, не здібна ні на яке кохання!
— Марієчко, дорогенька, я все це добре розумію, але не можу уявити, не можу!
Розмова ця відбувалася в кімнаті Ніни Коробейник. І не встигла Ніна договорити своїх слів, як несподівано прийшла сама Жукова.
Подруги зустріли її з радістю, та Юля помітила, що Ніна якась насторожена. На її обличчі Жукова легко прочитала і цікавість, і подив, тільки незрозуміло було, чому вона дивується. І ще був у Ніни такий вираз, наче вона хоче ось зараз же торкнутися пальцем, щоб пересвідчитись, чи це справді Юля.
Подруги тісно посідали на диван, умостилися на нього з ногами, і Юля раптом подумала, що і Ніна, і Марійка вже знають про її кохання.
— Ви знаєте? — спитала вона.— Звідки ж? А я хотіла розказати...
Марійка обняла подругу.
— Юлю, ти повинна розказати. Розумієш — повинна!
— Юлько,— скрикнула Ніна,— виходить, що все — правда? Я не вірила, не вірила!
Вона пересмикнула плечима, ніби від холоду.
Жукова посміхнулась — чи то гірко, чи то якось заглиблено, задумливо.
— Я сама собі не вірила,— промовила.— А от сталося...
— Що? — охриплим голосом спитала Ніна. У неї пересохло в горлі.
— Не знаю. Мовби й нічого особливого і водночас таке значне, важливе для мене. Тільки я кажу це не для того, щоб задовольнити вашу цікавість. Ніно, не дивись на мене такими очима, наче в мене з рота вилазить гадюка. Не для цікавості розповідаю. Ці дні я відчуваю таку радість, дівчатка, таку радість! Я ніколи не знала, не уявляла, як це буває.
— Що? — знову хрипко обізвалась, наче каркнула, Ніна.
— Любов,— глухо вимовила Юля.— Я читала про першу любов, але вона в мене або інша якась, або неправильно її описано в романах.
— Говори, розказуй далі,— з нетерпінням попросила Марійка.— У кожного любов буває іншою, от і все. Кожний любить по-своєму.
Коли Юля розповіла, як у темному парку, під березами, Віктор раптом нахилився поцілувати, Ніна затулила обличчя руками.
— Чого ти? — спитала Жукова.
— Я уявила... уявила цю мить.
Ніна скотилася з дивана.
— Ну, була б я на твоєму місці! — скрикнула вона.— Яке він мав право? Вперше залишилися вдвох, і він уже цілує? А ти? Ти?
— У мене обірвалося серце, і я сказала, що не треба. І він відразу ж послухався.
— Насмілився б він не послухатись! — войовничо вихопилось у Ніни.
— І мені тепер дуже шкода, що я так сказала.
Ніна дивилась на неї широко розплющеними очима.
— Шкода,— повторила Юля,— бо тепер він... навіть за лікоть боїться мене взяти.
Ніна енергійно махнула рукою.
— Ану вас! Я ще в цих справах, мабуть, не все розумію.
Вона знову вмостилася на дивані.
— Але я все ж таки страшенно обурилася б! Я нікому з хлопців не дала б поцілувати себе!
Марійка засміялась.
— Почекай, ось і ти закохаєшся.
— Напевне, прийде час. Але зараз... У кого?
Щось згадавши, Ніна чмихнула.
— А в п’ятому чи шостому класі, пам’ятаєш, я була закохана. Була! Моєю любов’ю був Володимир Дуров! Я плакала в подушку, мріяла про фантастичні зустрічі з ним... Сама я в уяві була відомою на весь світ циркачкою, такою, уявляєте, "королевою цирку". Та це ж було зовсім не те, що в тебе зараз, Юленько.
Вона зазирнула Юлі у вічі, і їй здалося, наче вся душа її подруги, всі найкращі її думки й поривання раптом засвітилися в цих очах. Щось здригнулось у Ніни в грудях, вона обняла Юлю й поцілувала в гарячу щоку.
— Я так думаю,— мрійно говорила Жукова,— що коли він хороший хлопець, ми з ним дуже міцно здружимось. Це ж найголовніше, щоб була така велика, справжня дружба. Щоб і він, і я знали: станеться якась невдача, горе — пополам! Щастя, успіх, радість — теж пополам. А що таке хороший хлопець? Щоб він більше за все, навіть більше за власне життя любив свій народ, землю, на якій народився. А коли він буде відданим патріотом Вітчизни, він любитиме і труд, цей труд буде особливий, натхненний, бо він — для свого народу... Оце — хороший хлопець!
Марійка встала, походила по кімнаті, зупинилась і замислилась. Потім трусонула короною каштанових кіс.
— Як хочеться бути такою, як ти зараз змалювала! — пристрасно мовила вона.— Але скажи, скажи, Юлю, чим ми, комсомольці, відрізняємось од некомсомольців? Якими ділами? Знаю, знаю, що ти хочеш сказати. "Подавати приклад у навчанні, в дисципліні..." Все це так, все це — чудово. Але мені, приміром, цього мало. Мало, Юлько! Не можу втиснути своє серце в цю формулу!
— Хочеш великих справ, подвигів? — усміхнулась Юля.
— Знаю й це, — махнула рукою Марійка.— Скажеш, що великі справи починаються з маленьких. А все ж таки, все ж таки — де наші прекрасні, натхненні комсомольські діла? Ти — секретар комітету, скажи!
Жукова дивилась на подругу й тихо, докірливо хитала головою.
Раптом Марійка розізлилась. Очі звузились, стали довгастими, затремтіло підборіддя.
— Юлю, ти не труси головою, як бабуся.