Казка мого життя

Лепкий Богдан

БЕРЕЖАНИ

БЕРЕЖАНИ

Бережани, місто моїх дитячих і хлоп'ячих літ, найкраще для мене місто в світі.

Туг я ходив три роки до народної школи і вісім літ до гімназії, туг до вищої гімназіг ходив мій батько, тут мій дідо, мамин батько, Михайло Глібовицький, учився і здав матуру. У старих, ампірових домиках, з ґаночками на білих стовпах, тесаних з піскового каменя, дрімало чимало споминів про батька й діда, про дядьків Розлуцьких і Навроцьких, про відомих наших учених Огоновських1, про Ізидора Шараневича2 та про багатьох других свояків або добрих знайомих, як вони ще молодими були та до шкіл у Бережанах ходили.

А над старою гімназією у ринку і над куди старшою церквою, над Руриськами, Раєм, Сторожиськами й Звіринцем вітав дух Маркіяна Шашкевича, автора "Веснівки", "Бандуриста" й "Русланових псалмів". Не раз, бувало, блукаючи по дубових лісах бережанських, задавав я собі питання, чи не ходив туди колись Маркіян Шашкевич, а сідаючи на шкільну лавку, покраяну й покарбовану немилосердно, питався я самого себе, чи на тій лавці не сидів шістдесят літ тому Він, Маркіян? 1 чомусь-то все мені здавалося, що його славна "Русалка" виринула не з Дністра, лиш із Золотої Липи...

Бережани, місто моїх літ молодечих, найкраще для мене місто в світі!

Чи ви й для других такі гарні — не знаю. Знаю тільки, що хто декілька літ прожив у ваших мурах, не забуває вас ніколи і в думках відвідує вас так радо, як я радо нині відвідати вас хочу.

Саме місто в долині, над Золотою Липою.

Чому вона Золотою зветься — не вгадаю.

Золота ні в ній, ані на її берегах я не бачив, хіба в багатих бережанців, та й то не нашої віри.

Посередині міста майдан, ринком званий, а посередині ринку ратуш — великий чотирикутник з вежею, щось буцім королівський замок у Варшаві3. В ратуші на долині безліч крамниць, а на поверсі гімназія. На вежі годинник, а на самім верху трираменний хрест з долішнім, до половини відрубаним раменем, герб графів Потоцьких4, власник ратуша, млина, Раю й величезних маєтків кругом Бережан. Самих лісів у тих маєтках кількадесят тисяч моргів, переважно дубини. Та ще якої! Таких старезних і величезних дубів я ніде більше не бачив. А звірини скільки там водилося усякої, того й не треба казати. Дики цілими стадами, по сорок штук ходили, серни, як блискавки, між деревиною мигтіли, а зайці зимою до самих хат підбігали. Бувало, як приїде граф, як заграють мисливські роги в лісах, то наполохана звірина по гостинцях втікає, аж їхати страшно. Хвостаті лиси на купинах гралися, часом якийсь вовк забілукався, тільки медведів люди вже давно не бачиш, хіба що циган якогось на ланцу припровадив і казав йому показувати, як стара баба танцює: "Танц, Маріна, танц!"

Ринок чотирикутний, не малий і не дуже-то великий, спадистий. Горішня частина, від ратуша до церкви, бруко-вана, чистіша, долішня більше занедбана й бруднувата. В горішній, посередині, криниця з кам'яним басейном, до якого пливе вода, допроваджена дерев'яними рурами з недалеких Руриськ, від чого, мабуть, цей гарний лісок на горі, за цвинтарем, так зветься. У горішній частині ринку, коло церкви, цукорня старого німця Єгра, і крамниця француза Герве, і готель Мерля, та ще другий готель Сімона. В готелі Мерля є також склеп з кімнатою до снідань і казино з одиноким залом в Бережанах, у якому відбуваються бали й концерти. Герве має також сніданковий покій. Це буцім бережанський Гавелка.

Так-то у горішній частині ринку скупчувалося життя бережанської інтелігенції, а в долішній цілими днями стояли селянські вози, і хоч "гарештанти" робили тут деколи "порядки" під доглядом Штайдена або Шайдека, старих поліціянтів, то все-таки чути там було амоняк і перейти сухою ногою було нелегко.

В Бережанах, у самім місті, були три храми Божі. Наша церква при ринку, коло неї, трохи вище, невеличкий вірменський костел, а ще вище, при дорозі до Раю, латинська фара, не так величава зверху, як дуже гарна внутрі. Крім того, над ставом, високо на горі, монастир і костел Бернардинів, на замку прегарна з тесаного каменя каплиця з дорогоцінними пам'ятниками й саркофагами Синявських, а на Адамівськім передмісті старосвітська друга наша церква. Як, бувало, в неділю заграють дзвони на всіх дзвіницях, то здавалося, що невеличке місто, як у морі, в їх звуках тоне.

На великі двірські й урядові свята маяли з ратушевої вежі прапори: чорно-жовті, біло-червоні та жовто-блакитні. Тішилися ми, що й про нас, українців, не забувають, бо мало хто знав, що жовто-блакитні краски — це барва роду Потоцьких. Одно з тих непорозумінь, які навіть у Бережанах бували. Кажу "навіть", бо тоді, як я там до шкіл ходив, сильніших національних спорів та змагань не було. У глибині різно бувало, але життєве плесо було тихе й спокійне, як плесо бережанського ставу.

Цей став — це були гордощі не лиш Бережан, але й цілого повіту. Мабуть, найбільший у краю і чистий, як величезне дзеркало. Славився тим, що місто лежало куди нижче від нього. Коли б йому прийшла була охота прорвати дебелу греблю, то з міста хіба дахи понад водою торчали б. Воно раз так і сталось. Але це було колись дуже, дуже давно, ніхто навіть про щось таке не думав, бо пощо? Став такий гарний, літом має велику плавальню, а зимою ковзанку.

Так гарно відбиваються у ньому Сторожиська, Сільце, Лапшин і Гиновичі, а вдалині майоріє Жуків і старинне Біще. При кінці ставу шуварі, троща, латаття й верболіз. Там тобі чайок, качок, лисок, гупалів та всякої водної птиці тьма-тьменна. Най лиш хто стрілить, то такий крик знімуть, що хоч вуха загулюй і тікай.

Між греблею і Замостовим фільварком — Глинка, з кругіжем, що називався Вирок. Там купалися "студенти". Вирок іноді проковтував якогось із них, смільчака, що не вмів ще добре плавати, а пускався на глибоку воду. (Так звичайно у житті буває. Деякий час згадували про нього й були осторожніші, але згодом забували й кидалися стрімголов у воду. Така вже людська вдача.) Та ще славилися Бережани своїми проходами до Руриськ, до Звірниця, до Лісник і на Сторожиська. Скрізь було гарно, і годі сказати, де краще. Скрізь росли гриби, ягоди й горіхи, скрізь цвіли фіалки й конвалії. Ученики приносили з цих прогульок пахучі китиці знайомим панночкам і — професорам, одним і другим, щоб здобути їх ласку. Тільки професорові від природи ні, бо боялися його, а чому — про це колись іншим разом.

Може, не менше, ніж ставом, величалися Бережани своєю гімназією, однією із найстаріших в краю. Вийшли з неї тисячі священиків, професорів, лікарів та урядовців, між ними чимало таких, що зайняли визначні становища й записалися тривкими буквами в історії свого краю і народу. В тій гімназії була своя окрема атмосфера, інша, ніж в інших гімназіях, і все мені чомусь-то здається, що куди краща, бо надихала красою краєвиду і споминами з давніх, "кращих" часів.

До неї ходив я також літ вісім.

Бережани, місто моїх молодих літ, найкраще місто в світі.

У ДІДА

До Бережан привезли мене з Крегульця несповна шестилітнім хлопцем. У Крегульці занедужав я був на фебру, і лікарі, Гладій з Хоросткова, Месіта з Копичинець і Жмінковський із Чорткова, казали, що найкращим ліком Для мене буде зміна підсоння.

Вправді Бережани були також малярійні, але приходно, де мав я мешкати в свого діда, стояло високо за містом, на горі, званій жартівливо Олімпом.

Коло ампірового мурованого шестипокоєвого дому п>ять моргів розкішного саду, перед хатою чималий бітник з кількома старими смереками, крім того два великі городи, а там ліси й ліси, яким, здавалося, кінця й краю Немає. Тут про малярію й помину не було. У хаті сонце, в Повітрі озон, мряка не підходить так високо. З ґанку прегарний вид. Широка вулиця бігла стрімголов до міста. Воно лежало низько в долині, зі своїми кам'яницями, домами й дімками, що тулилися до себе, як вівці в кошарі. Тільки вежі ратуша і Божих святинь вилискувалися до сонця. 1 тільки монастир і костел Бернардинів знімався гордо й безжурно на супротилежній горі Сторожиська. Над містом, куди вище від нього, срібне плесо величезного ставу. Між містом і ставом висока, широка й дуже кріпка гребля з дубовими шлюзами, з млином і лотоками, що день і ніч шуміли, як водопад. За ставом вінок горбів, порослих дубовими лісами. Туди з Бережан до Золочева біжить біла лента мурованої дороги. Тою дорогою, хоч тоді ще не мурованою, їздив Маркіян Шашкевич, коли був учеником бережанської гімназії. Можна було цілими годинами сидіти на ґанку і дивитися на цей краєвид. Як повіяв вітер, як зашуміли сосни й високі тополі, як нараз, не знати звідки, наднесло хмари з громами й блискавками, то краєвид цей набирав якоїсь окремої, героїчної принади, так що й очей від нього годі було відірвати. Вірити не хотілося, що це Бережанщина, а не якісь невідомі нам ближче фантастичні гори.

Скільки годин не пересидів я на тім ґанку, між білими кам'яними стовпами, й скільки думок не передумав за тих сім літ, прожитих на бережанськім приходстві в старім ампіровім двірку!

Цей двірок з великим садом, з городами й полем здавна належав до родини мого діда, маминого батька, Михайла Глібовицького, і дід, як ходив до бережанської гімназії, мешкав тут у свойого дядька чи діда, вже не знаю. Тому-то, коли став парохом у Бережанах і перепровадився туди з Крегульця, купив цей маєток на гр[еко]-кат[олицьке] приходство, бо до тої пори воно тиснулося в невеличкім дімку близько ринку, навпроти латинської фари. До нового приходства з церкви було куди дальше і дуже під гору, але зате як у старім було тісно й непривітно, а тут як широко й гарно!

Тут-то я цілими місяцями міг собі бігати й ходити, навіть не гадаючи про місто, де часто-густо під вечір лягала мряка й не підносилася цілу ніч. Тут я згодом позбувся своєї фебри, як не цілком, то хоч настільки, що не морозило мене й не трясло мною, як вітер осикою.

Дідо дуже мене любив, як найстаршого внука. І любив хвалитися мною, чого, річ ясна, я не любив, бо треба було все мата чисті руки, без жалоби за нігтями, чистий одяг з маринарським коміром і незаболочені й незапорошені черевики, — а це, як відомо, нелегко.

У діда, як декана й урядуючого віце-маршала повіту, мало що не кожного дня бували по ділам якісь гості. Деяких дідо запрошував на обід.

1 2 3 4 5 6 7