Каяла

Лепкий Богдан

Весняний вітер гонив хмарами по небі. Ти б сказав — велетенські стада галок летять зі сходу і б'ються. То знов буцім гори рушили з місць і сунуться все ближче і ближче. Аж зійшлися, збилися докупи й чорною стіною заступили світ. Темінь така, що хіба б хто мав вовчі очі, щоб побачити дорогу перед собою.

А все ж кілька вершників на тяжких, здорових конях посувалося в напрямі Новгороду-Сіверського. На вершниках волохаті, вовняні опанчі. Вони не бояться дощу, що саме почав накрапати. Спершу дрібний, мов пропущений крізь сито, а там грубший і грубілий, мов із невидимих велетенських решіт.

— Теплий дощ, — відізвавсь один із вершників. — Мабуть, степ незабаром покриється травою.

— Покриється або й ні, — відповів другий.

— Ти, бачу, на мене недобрий, що тебе намовив їхати до Ігоря Святославича, тому так і кажеш.

— Добрий не добрий, та я не печеніг2, щоб товктися ночами в таку негоду. Коня шкода...

— Справа важніша за коня. Не на христини їдемо, ні у свати.

— Справа не заєць, до лісу не втече.

— Заспокійся, вже й Новгород недалеко.

— Відки знаєш?

— Світла бачу.

Перед вершниками дійсно то спалахкували, то погасали непевні червонаві світильця. Як ті вовчі очі в байраці або як ті блудні вогники на багновищі. Коні без принуки прискорили ходи. Дощ струмками спливав по опанчах вершників. Нараз: "Стій!" — і коні затупцювали на місці.

— Який там чорт? — гукнув молодший із вершників, мабуть, не звик до того, щоб його спиняли.

— Не чорт, а варта. Хто їде?

— До князя гості

— Хто саме?

— Всеволод із Трубецька3 і Святослав із Рильська. Чував про них?

— Хто б не чув про таких славних володарів? А князя Святослава, небожа нашого достойного Ігоря Святослави-ча, на власні очі бачив. А все ж...

— Хочеш допевнитися, чи не дуримо. Так і треба* Хвала за службу.

І Всеволод зісунув перстень із пальця і подав вартівникові. Вартівник як стій із перснем ускочив до вартівні, де горіла ватра, а вмить і повернувся і з низьким поклоном віддав перстень князеві.

— Туди, попри боярські двори, найближче на замок. Бирич покаже.

Ще не скінчив, як із подвір'я вискочив конем хлопець.

— Не забудь гасла, щоб достойним гостям не довелося довго біля замкових воріт ждати! — крикнув за ним вартівник. — Гасло: Коб'як!4

— Не куряча ж пам'ять у мене, — образився бирич і торкнув коня острогами.

Минули кілька боярських дворів, проїхали повз церкву, що бовваніла поміж деревами на невеличкім горбку, і зупинилися перед замком. Міст був уже зведений. В брамі стирчала велика з грубих дубових колів збита й залізом сильно обкована борона й гострими зубами вгризалася в Дебелий поріг. Сурмач, що їхав попереду князів, притулив туровий ріг до мокрих уст і заграв. Здавалося — тур заревів біля замку. Рев покотився по всіх усюдах, бив гостроверхі вежі й відбивався від тихих, темних стін.

Замок стрепенувся. В кількох вікнах засяяло світло. Чути було, як бігають і перекликаються княжі люди. А тур перед брамою рів та рів.

— Там хто? — прохрипів заспаним голосом воротар і, не чекаючи відповіді, взявся підносити борону і опускати міст. Чута було, як скрегоче заржавіле колесо і гаркають ланцюги.

— Чом гасла не ждеш? — поспитав Всеволод.

— Пощо гасло, коли чути ріг. Реве, як тур. То знак, що князь Буй-Тур Всеволод їде. Старий я воротар, достойний князю. Увіходьте в добру годину.

Гості в'їхали в подвір'я. Отроки5 зі смолоскипами повиходили їм назустріч. Конюхи повискакували зі стаєнь. Притримали стремена й позабирали коней.

Князі ввійшли у гридницю й поскидали мокрі опанчі.

— Але й негода! — сказав Всеволод.

— Мокра весна, деревина рясна! — обізвався дворецький, що виріс перед князями, мов із землі, та крадькома обтирав заспані старечі очі.

— Ще й сніг не потав, а тобі вже ягід заманулося, — сміявся князь голосним, щирим сміхом, поклепуючи дворецького по плечі. — Що нового у вас?

— Боги милують.

— Боги? — буцім здивувався князь. — Ще не забув про них?

— Стара звичка, достойний пане. Чим глек накипів, тим його й чути.

— Ігор Святославич спить?

— Мабуть, ще ні. Недавно від вечері повставали й порозходились.

— Приїхав хто? Ти кажеш: "Повставали".

— У нас гостює князь Володимир із Путивля і якийсь молодий свояк княгині нашої. Аж із Галича прибув. А ось і вони.

У гридницю ввійшли три мужчини, один старший і два молоді. Старшому було літ сорок і кілька, молодшим ще, може, і двадцята зозуля не кувала. Вони поклонилися гостеві, але не підходили до нього, чекали, щоб він перший привітався з ними. Зате старший, побачивши, хто приїхав, жваво, мало що не по-хлоп'ячому, підбіг до нього, обняв за шию і тричі палко поцілував.

— Брате мій Всеволоде!

— Брате Ігорю! — і стояли один проти одного й дивилися з любов'ю один на одного.

Не подібні були один до одного. Всеволод високий, кремезний, як ті славні багатирі, що про них київські билини співають. Його очі дивишся бистро, всміхалися. На дужих грудях вилискувала дротяна сорочка, звисала до халяв, що сягали поза коліна. З цілої його появи, з рухів, з голосу била та самопевність, яку дає свідомість незвичайної, майже несамовитої сили й мистецьке орудування зброєю.

Його брат, Ігор, менший і слабший від нього, ні не говорив так голосно, ні не ступав так важко, та зате обличчя його притягало до себе розумним поглядом очей і добрячою усмішкою уст. Там — сила і сміливість, тут — розум і доброта.

Стояли так добру хвилину, аж Ігор спитав:

— А де ж Святослав?

— Справді, де Святослав? — повторив Всеволод. — Щойно тут був.

— Князь Святослав пішов до стайні подивитися, як приміщено його коня, — заспокоїв обох Ігорів син Володимир.

— Смішний він із тим своїм конем. Цілу дорогу лише про свого коня балакав. Але я ще не звітався з вами. Ходіть же до мене, — повернувся до молодих.

Володимир підступив до дядька, і дядько кріпко пригорнув його до себе.

— Що ж, ростеш, мій хлопче, ростеш! Вже тобі, чую, батько Путивель у володіння передав. Ще тільки жінки бракує...

Поклепав небожа по плечах і повернувся до другого юнака, що несміливо чекав привітання. Несміливо, бо Всеволод, прозваний Буй-Туром, славився лицарем, якому рівного нелегко було в світі знайти... Буй-Тур і його теж кріпко стиснув і спитав:

— Що ж там у вашому Галичі? Ти в гостину чи в справах? Справ, братчику, буде чимало. А на гуслі6 все ще граєш? Пора б гуслю на меч проміняти... А ось і Святослав. Як же твій кінь? Вдоволений стайнею, чи, може, хоче до терему.

Святослав тільки рукою махнув.

— Тобі, дядьку, все лише жарти на умі. Такого коня, як мій...

— 1 на всьому світі нема! — докінчив Буй-Тур і розреготався.

Але trop узяв їх за руки й повів у світлицю, де на кабиці горіли грубі букові поліна. Світлиця була простора, обставлена дубовими лавами й столами. На стінах висіли взористі тканини, зброя та роги оленів, буйволів і турів.

— Сідайте, дорогі гості! — сказав Ігор, вказуючи Буй-Турові місце на покутті, а Святославові біля нього. Молоді князі присіли трохи оддалік.

— А чого це ви, — питався Ігор, — так сильно припізнилися?

— Пригоду по дорозі мали, — відповів Буй-Тур. —Яку?

— На половецький загін наткнулися.

— І що? — питався Ігор.

— 1 що? — повторив його син і за ним і галицький гість.

— Що? Кілька з них поцілувало землю, інші дали ногам знати і — тілько. А проте побавилися ми з ними яку годину або й дві, тим-то і припізнилися.

Все це князь розказав так просто і так звичайно, немовби в цьому нічого дивного не було: кілька русичів цілий половецький загін розбило — ось і все. Ігор з ніг до голови обкинув брата очима.

— А не ранений ти?

— Здається, ні. Болю не чую, тільки голод трохи, trop кивнув рукою на сина. А незабаром перейшли до

другої кімнати, де вже був заставлений стіл усяким м'ясивом та питвом.

Тут гостей чекала Ігорева дружина, Євфросина, гарна донька галицького князя Ярослава7. Одягнена була в домашнє вбрання, в суто вишивану сорочку з широкими рукавами, в довгий киптар без рукавів, підбитий білими горностаями, і в спідницю, перетикану золотими нитками. На ногах мала зелені гостроносі чобітки, на голові золотий діадемок, прибраний жемчугом та ізмараг-дами, весільний дарунок від батька, який вона залюбки носила. Була це єдина оздоба княгині. Бо й нащо тих оздоб, коли її великі чорні очі горіли куди краще від найдорожчого каменя-самоцвіту, а цвіла вона, як та пишна рожа.

Гості звіталися з княгинею, а Буй-Тур не втерпів, щоб не сказати Євфросині гарного слова:

— Не старіється дружина мойого брата, не старіється, а кращає з кожним днем і роком. Дозволь, брате, що я звітаюся з нею вдруге, — повернувся до Ігоря, а тоді поцілував братову ще раз і ще раз. — Мед, не уста, так мені Боже ворогів побити!

— Тур, не людина! — відповіла й собі княгиня.

Сіли їсти. Гості їли багато, та пили мало. Буй-Тур казав, що після меду з уст братової йому інший, хоч би й найдорожчий, не смакує...

— А я знаю, — боронилася Євфросина, — чому брат мойого чоловіка сьогодні пити не хоче.

— Чому?

— Бо до великоважної розмови після вечері готовляться князі. Не вгадала?

— Біда з жінками, — засміявся Буй-Тур. — Усе чисто знають.

— А чого не знають, те прочувають, — доказав Ігор, любовно споглядаючи на свою княгиню.

— Це правда. Я не одне як не розумом своїм розумію, то серцем чую. А тепер мені серце каже...

— Що каже?

— Мене жде... розлука.

Від цього слова княгині всім стало якось моторошно, розмова застрягла. Від порога до порога пробігла миша і щезла. Перший перервав мовчанку Буй-Тур Всеволод. Заспокоївши свій голод, відсунув від себе срібну тарілку й чарку догори дном перевернув.

— Що ж? Суду Божого нікому не минути. Так уже Бог дав, щоб ми, чоловіки, на війну ходили, а жінки наші щоб нас дожидали і тужили. Та зате яка радість, коли ми вернемося до вас із щасливого походу!

— Зі щасливого походу... — зітхнула Ярославна. — Та чи всі походи щасливі? 1 коли тим походам кінець? Як далеко пам'яттю в минуле забіжу, все лише наради, змови, бунти, походи, війни. Так було за моїх дівочих років у Галичі, так і тепер. Лише що перше за батька і братів боялася, потім за дружину, а тепер за дружину й за сина. Бо ви сина мені не залишите...

— Я піду, мамо! — сказав Володимир.

— Так мені моє серце й казало, що залишите ви мене самою в опустошілому Новгороді або в Путивлі, ще й не загосподарьованому гаразд.

1 2 3 4 5 6 7