Крутіж

Лепкий Богдан

1

— Випиймо, Мартине, хай наша не гине,— промовив сотник Телеп, і підніс чарку свому товаришеві, худому й високому, як тичка, козакові.

Цей глянув і раменами здвигнув:

— Не хочу!

Телем очі вирячив на нього. "А це знов що? Старий липняк, що й гетьманові не сором було б напитися, а ти не хочеш?"

— Не хочу!

Телеп згірдливо всміхнувся: "Я забув, що ти шляхотно уроджений, Валентий Босий-Босаковський".

— Хлопе! — гримнув на нього Босаковський.— Хоч я й окозачився, так ти мені моїх родових клейнодів не торкай, бо який добрий і ввічливий, а поб'ю, Їй-Богу, поб'ю!

Голос його гуготів так, що годі було знати, чи він сердиться, чи жартує. І ціла його поява була настільки дивна й незвичайна, що хто його вперше побачив, то не знав, чи боятися того чоловіка, чи сміятися з нього. До високого зросту додайте закарлючений довгий ніс, вус, як у сома, й неоднакові очі: одно пивне, а друге зеленкувате. Козаки сміялися, що він пивним зазирає до пива, а зеленкуватим до вина, обома до шинкарки або до її дівчат-дзигльованок. Одним одну бере, а другу другим, які очі котра з них і любить.

Та незважаючи на те, Босаковський твердо вірив у свою непоборну силу над слабим Євиним родом. "У мене, — казав, — кожна влюбляється з місця. Але то кожна!" — і підкручував вуса, що за хвилину знов йому на губу звисав, буцім не погоджувався зі своїм паном.

І тепер пан Валентий Босаковський правою рукою підкрутив того неслухняного вуса, а лівою голову підпер, буцім вона така-то вже важлива думками, що сама й триматися не може. Його очі прилипли до шибок невеличкого віконця, на яких дзвигтіла муха, безрадно б'ючись у павутинні.

— П’єш чи ні?! — гукнув удруге Телеп.— Не люблю таких кумедій. Пий!

— Не хочу. Осточортіла мені чарка. Десь другий вип’є одну, другу, третю і вже готовий, а я п’ю і п’ю ціле життя і впитися не можу. А хотів би. Хотів би, щоб не бачити того, що тепер діється на світі.

— Ого!

— А так. Хоч би й тому, щоб не дивитися на таких дурнів, як... — і не докінчив, лиш на Телепа з-під ока глянув.

— Хвілозоф! — підсміхнувся Телеп.— Чи ти, було, у Київській академії не вчився?

— У Київській ні, але у Кракові до наук пристращався, тільки...

— Тільки що?

— Тільки Марс мене впору з обіймів муз і грацій вирвав, а то я нині може пасторал замість шаблі й інфулу замість шапки носив би.

— Інфулу, інфулу! — реготався Телеп, уявляючи собі Босаковського із жезлом та інфулою. — Хотів би я тебе бачити в тій, як ти кажеш, інфулі!

Босаковський насилу робив поважну міну. "Сотник, а чого-будь смієшся, як чорняк. Бог один знає, як мені важко в такім неедукованім1 товаристві жити. Вип'ю хіба".

І випив. Хвилина мовчанки. Аж Телеп буцім щось пригадав собі: "Ага, а як же там із тією головою? Невже ж вона справді така тверда в тебе?"

— Не тверда, а моцна, як сталь. Раз я у підстарости на хрестинах бувши..

— То ти і в підстарости бував?

— Фі! Велика мені птиця, підстароста! Мене й до воєводи на покої пускали!

— Чистити?..

— Хлопе! Або слухай грешне, що шляхта говорить, або... — і не докінчив.

— Слухаю вже, слухаю. Розказуй!

— Отож раз у підстарости на хрестинах бувши, попав я у товариство п'яниць. Ану, кажуть, покладем Босаковського під лаву. А я собі гадаю: скорше вас на мари покладуть, ніж ви мене вп'єте.

— І що?

— І підносить мені чарку хазяйка, а я п’ю і в ручку цілую, підносить хазяй, я п'ю і...

—...і в ручку цілую, — доповів за нього Телеп.

— Брешеш! То тільки хлопство панів у руку цілує, а ми брата шляхтича цілуємо...

— Ну, ну, не кінчи де, а розказуй, бо не скінчиш до рана.

— Для тебе й розказувати не варто, бо ти слухати не вмієш. Загалом розібрало собі хамство, страх як розібрало! Але ми вам ще цього хмеля виб’ємо з голови, ой, виб’ємо, так мені, Боже, дай до моїх "майонтків" вернути!

— Це вже трудновато буде.

— Чому?

— А тому, бо люди ще на місяць дороги не зробили.

Босаковський вовком на Телепа глянув: "Ех, Телеп, Телеп! Як я тебе телепну!"

— Лиши... Розказуй, кажуть тобі.

— На чім я став? Ага, прийняв я від каноніка чарку й випив, прийняв від старости й випив, прийняв від ще когось і також випив, а тоді й кажу: агов! Так не може бути! Хто хоче зі мною пити, то хай перше вихилить стільки келихів, скільки я вихилив, і тоді він мені рівня.

— А вони?

— Згодились. П'ємо. П'ятий, шостий, сьомий, ще якось ішло, але після десятого всі покотом лягли. Повиносили їх, кого до боківок, кого до маштарки, а ті, що ще трималися на ногах, утечею спаслися. Так я і побідником на бойовищі залишився.

— Та що ти такого брехуна слухаєш, сотнику! — почулося нараз від порога. Кількох козаків увійшло у коршму при шаблях і з пістолями за поясами, бо часи були непевні. — Та що ти його слухаєш? Він і рідного батька оббрехав би, коли б лиш мав.

Босаковський насунув на голову полинялу боброву шапку і вдавав, що йде, бо образився.

Та його не пустили. Любили зубожілого поліського шляхтича, що до їх сотні після Хмельниччини пристав, добре бився, Україну щиро любив і тільки іноді вдавав, немов то він велику ласку козакам робить, що з ними приятелює. А ще його й за те любили, що велику "фантазію" мав. Розказував несотворенні речі й вигадував таке, що аж вуха пухли. Чванився ласкою короля Володислава, якого навіть на очі не бачив, і маєткам, яких ніколи не мав, і любощами з панями й панночками, що їх ніколи й на світі не було.

У воєнних часах, коли шабля всякому наскучить, такий чоловік — справжня благодать. Потягни його за язик, і він тебе розважить, дасть хоч на хвилину про воєнні страхіття забути.

— Сідай, Босаковський,— казали йому, — сідай і пий! Дякуй Богові, що водою не мусиш спраги гасити.

— Водою? Фу! Від води жаби в череві беруться. У мене...— й хитро всміхнувся. — У мене в замку, біля Хведоркова, є ще дві барилочки такого масляча, що лиш пальці лизати.

— А не брешеш?

— Так мені, Боже, дай до моїх майонтків вернутися. Заховав мені цього масляча мій дворецький і так дотепно заховав, що навіть Кривоніс не знайшов, гуляючи зі своїм загоном у моїм родовім замку.

— Ну,— озвався Телеп,— це ти вже, братчику, здорово пробрехався, бо щоби де Кривоніс гуляв, а вина не занюхав, так того ще ніколи не бувало.

А хтось із козаків докинув: "Але ж бо Кривоніс у Хведоркові ніколи не бував".

— У тім Хведоркові, що ти думаєш, — боронився Босаковський, — ні, але в моїм він був і в моїм фравцімері, як слон серед порцеляни хазяйнував.

— Як слон?

— А щоб ти знав. Панна Евеліна руку на себе зняла. Мальвіну котрийсь із кривоносівців на коня посадив і почвалав, а Юстина, моя божеська Юстина... — і не докінчив, лише зітхнув і грізно завернув очима.

— Про вино, вашець, кінчай. Про масляча! — приставали до нього.

— Був це такий масляч, що коли я один боклажок послав королеві Володиславові, то він, випивши, сказав: Спасибі тобі, пане Босаковський! Тим вином ти мені гореч моєї жизні зсолодив.

— А кому ж це таке добре вино попало? — спитали Босаковського.

— Батько мій цілу діброву спалив на поташ і поташ цей у Данцігу на вино проміняв. Це для тебе на весілля, Валєнтий, казав.

— А ти й донині не оженився, Вальку, бач, який то ти! Батьківської волі не сповнив.

— Не раз хотів я, та Гіменей Белльоні не пара. І чи раз я до аналоя зібрався, а пішов на війну. Не моя вина, що такого лицарського духа маю, і хоч я жінок люблю, а шаблі за найкращу з них не проміняв би.

— Відомо, відомо. Про тебе вже, мабуть, і пісень співають.

Босаковський вдоволено по коршмі розглядався. "В аморах,—

казав,— як і на війні, усяко буває. Але здебільшого то я був горою".

— На верху?

— А так. Тямлю, як ми Гощу брали.

— Яку Гощу?

— Кисілеву, яку ж би? Ніяково було, бо Кисілі з Босаковським свояки.

— Дев'ята вода по Кисілю.

— Не твоє діло. Кисіль мені "мошер кузен" казав. Розумієш? Отож узяли ми тую Гощу — відступаємо. Я конем їду, а за мною, десь там далеко, моя повозка торохтить: з білизною, одягами, постіллю, бо я змалку до деяких вигід привик був. Під вечір стаємо на нічліг у якомусь дворі. Підходжу я до своєї повозки, а там з-під буди, як дві ластівки з-під стріхи, дві панянки до мене: "Валєнтий, Валюсь, мій ти, мій!" І скачуть, і обіймають. Дві панянки з фравцімеру Кисілихи, що здавна до мене афект чули, але пані своєї боялися, тепер тому афектові фольгу дали. І було ж мені з ними, було! І охи, і шльохи, і що лиш на світі в тій матерії є, — бо таки дуже мене любили... Ет! — і рукою махнув. — Було колись.

Шинкарка мід до чарок наливала.

Телеп Босаковського за руку вхопив: "Валєнтий!" Сповни волю покійного батька й оженися з Оленою. Баба, як грім. А які вина й меди у неї! Олено! А чи пішла би ти за нього?"

— За кого?

— За добре уродженого пана Босаковського.

— А невже ж є така жінка, що б за пана Босаковського не пішла? Та ви собі жартуєте з мене, бо де такий пан хотів би бідну шинкарку брати, — відповіла, нібито засоромившись.

Сотенний писар Лучинецький прискочив до Босаковського: "Чуєш? Само щастя тобі в руки лізе — бери!" — і тягнув Босаковського до шинкарки. Але вона вихопилася і вибігла зі світлиці, боячись, щоб жарти не пішли задалеко. А козаки тоді до Босаковського: "Вальку, схаменись! Ще собі жінка життя відбере з любові і будеш її мати на совісті. Кажуть тобі: женись!"

Босаковський голову рукою підпер: "Не можу".

— Ов! Не можеш?

— Бо не шляхтянка.

— А де ж вона має написане, що не шляхтянка?

— Не має гербу.

— Дурний ти зі своїми гербами, Вальку! Покійний Хмель не те був і молодшу доньку за козака віддав, а козак Виговський з княжною оженився.

— Хай буде, але я не хочу. Наш рід старий, здавна шляхоцький, не хочу розбовтувати крові.

Коршма від козацького сміху затряслася: "Не хоче розбовтати крові! Який сміхун. Не бачили ми тих шляхтичів великоможних, що то з кійком на посполите рушення босоніж виступали, мов нагінка на лови! У подертих штанцях голим тілом світили, за панськими повозами з висолопленими лизнями підбігали. Не хоче розбовтувати крові".

— А все ж таки, що шляхтич, то шляхтич! — стояв при своїм Босаковський. — І Свигорський, і Байда, і Сагайдачний, і навіть покійний Хмельницький, хто, як не шляхтичі були? А Немирич, може, чорняк? А Богун? Не перечу, є і між козацтвом хоробрі лицарі, навіть дуже, як ось хоч би покійного Нечая узяти, але до політики ви так годитеся, як воли до карети, не во гнів вам сказавши.

— А все ж таки з покійним гетьманом вибилися ми на волю, — боронилися козаки.

— Але покійний гетьман мав Аксаків, Глинських, Яблонських, Корецьких, Літинських, Рудницьких, Сроковських, Пашківських, Старицьких, Третяків і тисячі іншої шляхти.

1 2 3 4 5 6 7