Смеркалося.
На світі був день, але Чуйкевичеві тьмарилося в очах. Насилу розплющував їх.
І тоді поза валами ранених і трупів, десь далеко на виднокрузі, бачив сонце червоне, як велетенська рана. Хтось небо простромив мечем, з нього лилася кров.
Багато її, всі поля червоні, ввесь світ.
Стулив повіки: "Не дивитися, не бачити..."
Та біль не дає...
Пробував ворухнутися.
Сто свічок спалахнуло в очах. Чорно. Спати хочеться. Спати, щоб болю не чути. І болю і жаги, бо жага пекучіша ще від болю, язик до піднебіння прилип, у грудях вогнем палить. Але що це з ним? Де він? Ага, під Полтавою... А там річка Ворскло...
Ах, коли б із-під тих трупів добутись, може й до Ворскла доволікся б. З якою насолодою зачерпнув би долонями води. І пив би, пив...
Хотів рушити ногою. Та годі. Вона лежала на чиїйсь спині, привалена, як колодою, іншим трупом...
Ті вже не чують болю... Щасливі. І цей направо і той наліво і всі вони, що лежать кругом валами.
Ще так недавно гуло тут, клекотіло людське море. Тепер його хвилі немов скам'яніли. Тільки десь ворухнеться ще; зойкне, застогне, крикне, пручається. Один через одного перевалюється, як у кошелику раки.
А на полях валують дими. Ніби марево якесь із кадильницею ходить; над трупами кадить, похорони справляє. Невже ж і його загребуть? Зжахнувся. З'ява ця, немов опир з несамовитими очима, виринула перед ним. Чуйкевич задивився в ті очі, чуючи, як вони ростуть, більшають, а він маліє: щораз маліє, аж до порошинки...
Збудив його біль у костях. Свердлило, до серця добиралось. Треба щось діяти, так годі довше. Прийдуть, подумають — вмерлець і жбурнуть разом із іншими в яму. Розпачливо бігав по закамарках мізку, збираючи шматочки свідомости. Розсипалася, як порохно. Кликав на поміч силу волі й неначе тінь її побачив. Чіплявся, до себе горнув.
Як це все сталось?.. Силкувався нав'язати нитку:
Так... був тоді гарячий день. Два різні буруни насунули на себе. Вдарили гарматні громи... почався бій... До гетьмана від короля він гнався кінно зі штафетою. І здавалося, що все гаразд, наші перемагають. Та нараз зчинилася у шведів метушня.
"Король убитий. Король не живе, о горе нам, шведи!"
Але що далі, не тямить. Думка рветься.
Чого ж це ті люди так стогнуть, харчать і караскаються? Чому не відженуть мух, що пообсідали купами роти й очі, це ж гидке, нестерпне, що думати не дає, тоді як він із усією натугою гадки пов'язує.
Так... Короля принесли до обозу. Він блідий, без пам'яти, нога в нього, як колода, посиніла. Шведи безрадні, потратили голови. Ніхто не відає, що й куди. Тільки Левенгавпт, як у лихорадці, трясучи руками, старається переконати генералів, що треба залишити всі вантажі, коні від возів роздати пішим та щодуху відв'язатися від ворога, як це він зробив під Лісною. І старшини тієї гадки, тільки вони хотіли б відступати з усім добром.
Але хто видасть наказ, як король безпритомний, немов мерлець на марах, а шведські генерали не в злагоді з собою?
Положення жахливе, земля горить під ногами.
Несподівано з'являється Понятовський:
"Короля на повозку! Ще, на сором, москалям попаде в руки..."
І не докінчив, бо очі всіх звернулися на куряву, що неслась від середини боєвища...
На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога — гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі — пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі верески й скажене виття.
Генерал Левенгавпт, піднявши далековид до очей, довго вдивлявся, але і не міг визнатись, що це за мара. Аж дідуган, запорожець, що порядкував возами, прислонивши дашком долоні очі, зразу відгадав: "Калмуки, псявіри! До бою вони не теє, але в обозі накоїти лиха вміють: до нас закрадаються!.."
Вмить обозники кинулись до возів, старшини повсідали на коней та, на щастя, калмуки завернули. А за хвилинку від лівого крила, де йшла ще битва, причвалував гурт кінних — поляки, козаки та ще декілька шведів.
Вкриті курявою, запечені сонцем, чортівськи блискали очима. Були між ними й поранені, один швед зісунувся по шиї верхівця на землю. Його підхопили на руки, але він тільки зітхнув у смертних судорогах і сконав.
"Це зі свити Піпера швед, — пояснив Понятовському якийсь поляк старшина, — Піпера наскочили калмуки і він, як наполоханий заєць, ввігнався просто москалям у руки".
"Буває й у шведів, — відповів Понятовський, — тому нам тепер, панове, самим треба подбати про себе: чого дочекаємось з заложеними руками? Пропадем ні за цапову душу! Давайте короля на повозку й до гетьмана... Він же ж господар цієї землі, найкраще порадить ... "
Гетьман, хоч нездужав, не тратив надії. Пригода з Піпером теж не здивувала його. Знав шведів: добрі з них вояки, коли йдуть уперед, та при невдачі, як ще не стане верховода, розбігаються, немов вівці без барана.
"Чуйкевич! Сотник Чуйкевич!.." — і Чуйкевич виструнчився перед гетьманом, чекаючи на приказ.
"Негайно зібрати обозну прислугу, всіх чурів і канцеляристів — що лиш живе та дихає: треба розігнати тих псів калмуків на сто вітрів, заки рушимо в похід, відв'язавшись від ворога".
Чуйкевич, почувши наказ гетьмана, став порядкувати загін. Йому помагали інші старшини, обозники і канцеляристи, відпрягали коней від возів, всідаючи верхи.
"Готово..." — блиснув Чуйкевич шаблею.
В цю мить десь узялася Мотря. Вона простягнула до нього руки. "Не залишу тебе самого" — благала, підбігаючи за кінною батавою, що розверталась у широку лаву. Вже курява закрила останніх вершників, вже затих глухий тупіт кінських копит, а вона бігла й бігла навмання.
І тут знову увірвалася нитка його думок. Ага...
Він лежить безпорадний і нізвідки порятунку. Кров спливає, біль мучить і спрага вогнем пече. Як довго він лежить? Довго, мабуть. Зі сил до решти вибився, в очах чорніє, в голові гуде. Затуляє повіки. Темно, пітьма... Невже ж кінець?..
Хто це?..
Хтось ноги йому догори піднімає, добуває з кліщів голову, хтось ціле Ворскло до уст нахиляє. П'є...
Вона, Мотря, чи привид? Ні. Це її дотик долоні, що материнською рукою біль злагіднює. Мотря...
Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває і вся вона обсипана ними.
"Чи й ти ранена, Мотре?"
"Не хвилюйся, — мовить, — дрібничка..."
І знову темінь. Безодня...
Вернувшися до пам'яті, Чуйкевич бачив, як Мотря та ще довірений слуга її, що ніколи не покидав своєї доброї пані, несли його, переступаючи трупи і ранених.
Скрадалися, бо розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. Коні Апокаліпси...
Ступали з трудом нога за ногою, западаючись по вибоїнах. Старому слузі, що двигав майже ввесь цей тягар, не ставало віддиху. Коли прогонили скажені коні, Мотря, приклякала й хрестилась: "Господи, помилуй нас грішних!.."
Вже до острівця доходили, до невеличкої діброви, що чубами своїми зеленіла, вже ловили жадібно легіт прохолоди, як нараз принишкли до землі. Чуйкевич повернув головою і побачив їздця в одежі гвардійського полковника, в зеленому каптані з червоними облогами, зі шпагою у одній руці й тригранним, чорним капелюхом у другій. Вибалушені чортівські очі, роздуті ніздря, буйне, довге волосся, як грива — цар...
Капелюхом боєвище здоровить, шпадою погрожує. Кінь під ним породистий, шумою вкритий — басує, зубила гризе, піною слинить. А вітер клапті тієї піни в очі трупам мече — ранені москалі зводяться насилу й харчать протяжне "ура-а-а-а-а!" Цар бій-поле об'їздить, під владу свою бере. За ним перуки, шарфи, різноквітні каптани, золото та срібло.
Переможці...
А ми?.. І Чуйкевича за горло здавило. Скипіла кров, серце стиснулося. Думки у голові одна одну переганяють.
Де гетьман, де наші?..
Та ось мій вершник на спіненому коні вже настигає. В очах його блискавки і лють.
Нараз царський кінь перед Чуйкевичем ногами завис у повітрі, дуба станув сполохано, вбік рванувши.
В цей мент ще раз понеслося це дике "ура-а-а", й білі перуки й різноколірні каптани обскочили їх довкола.
Чуйкевич бачив кінські ноги, які тупцювали, чув кінське дихання і вигуки вершників: "Хто ви? Що ви?"
Справді: хто ми й що ми?.. Чуйкевич знову втратив свідомість...
Цар, об'їхавши побоєвище, приймав звіт генералів, дякував їм. Коли йому доповіли, що вбитий піхотний бригадир Феленгайм, полковник Львов і майори Ернст та Голм, він тричі перехрестився, відмовивши "Отче наш" за їх душу. "Самі німці" — подумав. Ранені були й генерал Рене, полковники Леслі, Інгліст, підполковник Карст та москаль, князь Горчаков, а список цей з кожною хвилиною збільшався. З найближчих царських людей не потерпів ніхто. Вони надбігали від своїх частин і ставали кругом царя, здоровлячи його з перемогою.
Генерал-поручник князь Голіцин зіскочив з коня. Його постава, перестрашене лице з вибалушеними очима зраджували захоплення і рабську покірливість: "Мужественною крєпостею от Господа утвержденний благочестівейший цар! Кто тєбя дастойно." — і зацукався, бо побачив, що цар не слухає його, а дивиться, як надходять полонені шведські генерали: Гамільтон, Штакельберг і молодий князь Віртемберзький. Цар піднявся у стременах і з насолодою оглядав лицарські обличчя людей, що про них чув, а дотепер їх не бачив. Ступали вояцькою ходою, ніби байдуже їм усе. Дивилися, але не бачили нікого. За кілька кроків перед царем зупинилися, подаючи різко свої назвища:
"Генерал Гамільтон!".
"Генерал Штакельберг!".
Третій не вспів відізватись, як цар зіскочив з коня та простягнув до нього руку.
"Князь Віртемберзький" — почувся майже хлоп'ячий голос.
Цар підняв брови і відкрив рот, але не сказав нічого. Всі зрозуміли, що вийшло непорозуміння. Цар думав, що це король Карло й хотів відіграти історичну сцену. Та виявилася помилка. Простягнена царська долоня стиснула дрібну руку молодого німецького князика, що ніяково почував себе в тій новій, несподіваній ролі. Цар помітив і усміхнувся. "Вітаю панів", — промовив по-німецьки, — "та прошу до моєї кватири: гостям раді!"...
В Полтаві дзвони дзвонили. Цар, п'яніючи на радощах, бенкетував та казився водночас: казав саджати на палі мазепинців.
Інакше поводився він зі шведами. Шведи були для нього тими чужинцями, що проти них навіть йому, переможцеві, доводилось виявляти ввічливість — нехай про москалів не думають погано: його ім'я славлять по всьому світу.