"Гетьман не спить, — говорив сам до себе. — І чого б то йому не спати? Повечеряв смачно, попив доброго вина, постіль м'яка, самі лебедині пухи, коли б так на мене, то мене і рідний батько не добудився би. Мені щоб де в сіно заритися або й так, на мураві, на бурці, то спав би, а його й на пуховиках сон не береться".
Доходив до вартової будки, повертався цілим оборотом уліво і, вважаючи, щоб не зсунутися з дошки, дальше йшов, вистукуючи ногами.
"В кого совість чиста, в того й сон здоровий... Наш гетьман, кажуть, чортові душу запродав... Або я знаю?.. Так говорять. Може, вороги таке придумали, бо в нього ворогів, як на голові волосся... Кажуть, хованця собі тримає, той його якимись мастями смарує, і від того його тіло не старіється. Жінки липнуть до нього, як мухи до меду, а він не дуже-то й відганяється від них. Любить, кажуть, жінок. Та як їх не любити?"
Вартовий сердюк згадав своїх знайомих дівчат у рідному селі.
— То ж то ніч! — сказав і похитав головою. — Гарна ніч. Дощик потішив землю, і тепер знову погода.
А дійшовши до другої будки проти другого утла гетьманського двірця, повернувся цілим оборотом управо й дальше думав:
"У нас, на Полтавщині, ще кращі ночі від тутешніх. Куди куцому до зайця! В нас як визвіздиться небо, як запахнуть липи, як дихне скошеним сіном від левад, то хоч минайся. Кудись тебе пре, кудись тобою гонить, спокою собі знайти не можеш. А дівчата!" — і він кріпко притис довгий і важкий кріс до серця.
Зітхнув... "Тю! Отеє моя дівчина, отеє моя дружина, мабуть, до суду-віку. Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!"
Нараз око його звернулося на одно з серць, прорізаних у дерев'яній, густо цвяхованій віконниці.
— Не знати, чи попав би я туди кулею? Мабуть, попав би...
І якийсь дивний голос нашіптував йому: "Ану, спробуй! Може, хованця вб'єш, а може, і... його... Не поставлять тебе більше на варту, не поженуть у похід, підеш у свою Полтавщину і не кріс тулитимеш до серця, а кого схочеш-спробуй"
Вартовий перехрестився і сплюнув наліво, бо направо не годиться, з правого боку ангел-хоронитель стоїть, а з лівого підкрадається чорт.
— Також гадки! — говорив, ще сильніше вистукуючи чобітьми, ніби хотів відстрашити чорта. — Також гадки! Пек та цур йому!
"Може, той самий, що його мастями з ящірок мастить, до мене з такими гадками підступає.
Нема дурних, небоже! Важкі тепер часи, то правда, але старі люди говорять, що за попередніх гетьманів ще куди гірше було. Тепер, правда, багато козаків у далекі походи женуть, і чимало їх гине, але в краю такої різанини нема, як за Руїни бувала. Гетьман лад тримає, і коли б не московські постої та не ті здирства, що вони спокійним людям чинять, то, може б, за його регіменту і в нас було, як у людей. Чи запродав він свою душу чортові, чи не запродав, то це не наша річ, а його, але щоби раз яким способом отсих московських чортів позбувся, то було би гаразд. Ще й як!"
І вартовий дальше ступав, вилискуючи ногами, як баба на річці праником. "Нині на варті стій, а завтра, може, в бій, такий світ мій! Гіркий світ мій!"
Над гетьманським садом блідла темна синява небес, меркли блискучі зорі, і крізь густі пні дерев мерехтіла золота заграва.
Повівав поранній холодок.
Гетьман не спав. Розпрощавшись зі старшинами, може, ще з годину тому, розмовляв з Орликом, пригадуючи, що й до кого має завтра написати і до підпису йому предложити.
Орлик так якось пильно приглядався до нього, зазирав у душу, ніби вперве бачив його. Це справжній орлик, з нього колись може випіриться орел. Чи не догадується він чого? Листи шифровані читає... Може звіритися йому, може поставити його так, як колись біля Богдана стояв Виговський?.. Ні, ще не час... Ще й сам гетьман не знає, що зробить. Але зробить те, що зробити треба, щоб з наміченої дороги не зійти...
На чотирокутнім дубовім столі з крученими ногами, накритім перським узористим ковром, за який можна було гарний хутір купити, лежало декілька рукописних зшитків у пергамінових переплетах. Козацькі хроніки, мемуари і копія переяславського й андрусівського договору.
Гетьман переглядав ці важні історичні документи, роздумуючи над кождим пунктом.
— І тут гаряче, і там боляче, — сказав, потираючи бліде чоло рукою. — Поставив нас Господь на порозі з Азії в Європу, поклав, як залізо між молот і ковало — кують. Аж іскри з того заліза летять. Важкий талан!.. Особливо тепер, коли таких двох ковалів появилося у світовій кузні, як Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой. Оба хочуть підбити весь світ і перетворити його на свій лад. Обом сниться Олександр Великий, одному, може, й Тамерлан. Оба молоді. Мазепа поміж ними, як батько... Нова мітла гостро мете, але й емітується скоро... Петро п'є, гуляє, у його падуча недуга, кажуть, що ще й другу із заграниці привіз, французьку; головою трясе, хвилини спокійно не всидить, ніби чорт у нього вселився... не буде йому довгого життя. До того він не вояк. Він так воює, як зуби рве і мерців поре, — щоби скорше. Карло вожд, якого світ давно не бачив. Більший від Валленштейна, справжній герой. І генерали у нього які, а які вірні, військо за ним в огонь і воду піде... Треба дуже уважно приглядатися до того великого двобою і вмент, коли доля перехилюватиме успіх на бік одного з них, і собі перейти туди. Але eventus belli dubius est [4]. Війну, звичайно, рішає припадок, якийсь непередбачений припадок, треба пильно слідити за отсим припадком, передбачити його, заки другі добачуть...
І гетьман, відложивши копії договорів, став переглядати секретні листи й витинки із заграничних газет, котрі йому привозили післанці від довірених людей.
Щастя, видимо, хилилося на бік Карла XII. Так можна було собі гадати. Це було гетьманові по душі. Не тільки тому, що відповідало воно його політичним планам, але й з особистих причин.
Гетьман не любив Петра. Це був варвар, а Мазепа ненавидів варварства.
"Петро вдає європейця, але в душі він азіат, орієнтальний деспот. Культури насильно не пересадиш, її треба виплекати на рідному грунті, щоби чужі соки пройшли крізь жили рідної землі. І не можна культури ширити способом звірським, бо культура — це гуманне діло, праця для щастя людей. Він знущається над міліонами свого власного народу, а що ж буде, коли нас прибере в руки? Петро не шанує людини, не любить її, навіть свого рідного сина. Кунсткамера, статуї, французькі танці й компліменти, а перед вікнами бального залу людські голови на палях торчать і сморід з них зливається з запахом дорогих, заграничних парфум".
Гетьман присунув до себе ближче полтавський поливаний глечик, повний розкішних троянд, і довго-довго приглядався до них, поки не всміхнулися його вузькі, свіжі, ніби хлоп'ячі, уста.
"Карло теж не щадить своїх вояків, але не щадить і себе. Війна пощади не знає. Але він не кровожадний тигр, він дійсно культурний чоловік, лицар і філософ. Вишумів хлопцем, а тепер людський біль не дає розкоші його широкій душі... Пощо знущатися над людьми, коли життя і так важке, коли й без того тільки болю в світі?"
І він гладив щонайкращу троянду своєю білою, малою сукою, ніби жалував її, що доцвітає не на рідній вітці.
"Вибір-то легкий, але вибрати все-таки тяжко. Військо наше розкинене по цілому сході Європи, від моря та до моря, і нелегко буде стягнути його докупи, як настане рішаюча хвилина. А зі старшиною ще гірший клопіт, як з військом. Це люди зажиточні, мають маєтки, землю, двори, усякого добра надбали. Бояться, щоб не втратити його. Поки говориться, поти вони на все готові, а як прийдеться до діла, то стануть випрошуватися хто недугою, хто родинними справами, а хто і без виправдання спасеться бігством. Таких, що на них можна покладатися, небагато..."
І гетьман став їх перечислювати на пальцях: Войнаровський. Орлик, Горленко, Ломиковський, Кожухівський, Андріяш і ще, може, дехто. Та чи й вони певні? Може, відрічуться його, як трижди отрицався Петро Ісуса? Коли б справа була певна, — oro! — тоді не обігнався б від них. Забувають, що не ясла до коней ходять, а коні до ясел.
"Змиршавів народ, сам дріб!" — пригадалися гетьманові слова незнайомого, і його високе чоло покрилося морщинами...
Може, воно й не так. Може, й тепер є люди не згірші, як були за Хмельницького, тільки часи інші, а що вони інші, може, це і не без його вини. Приспав лицарського духа, хотів якнайдовше здержати війну від границь України, щоби край наново загосподарювався і щоби народ пригадав собі, що таке мир, що тиха культурна праця у власній, хоч і не цілком вольній державі. Так здержався лицарський розгін, ота нестримна охота боротися хоч би і з самим чортом за визволення рідної країни. Привикли люди воювати з мусу, на зазив царя і за здійснення його планів, а не з власної волі і за власну волю. Цар зробився для них ніби їх власним володарем, котрого вони не люблять, але слухають, бо бояться. Невже ж посміють вони тепер піти проти його волі?
Це питання чомусь нині, як ніколи перше, стояло перед ним у повний ріст і домагалося відповіді, котрої гетьмані дати не міг. "Яка ж важка отся булава, — казав, зітхаючи глибоко. — Це не булава, а хрест, хрест, котрий, може, прийдеться двигати на нову, українську Голгофу. Понесе... А все ж таки, яка приваблива ця гетьманська булава!.." І гетьман пригадав собі свого великого попередника, сонце Руїни, Петра Дорошенка.
Чого він стоїть перед ним, такий гарний собою і такий безталанний, і, ніби з докором, глядить на свого генерального писаря. "До жінки просишся, — каже, — до Корсуня, а я знаю, що покинути мене хочеш, бо бачиш, що мій день вечоріє".
Дорошенко вгадав. Мазепа таки покинув його, ніби не з власної волі, а перехоплений запорожцями і доставлений до Самойловича. А все ж таки покинув свого добродія.
І чи було би дивно, коли б так тепер покинули його ті, котрим він робив і робить добро?
І бачив гетьман цю нещасну годину, коли сонце Руїни заходило за хмари, надовго...
Борковський обложив Чигирин, та на важився брати приступом города, в котрім сидів Дорошенко. Аж надтягнули з великими потугами Самойлович і Ромодановський. Дорошенко не хотів бачити нової хатньої боротьби, не бажав собі нового розливу братньої крові.