Воротарка пізнала голос гетьмана, що відрізнявся від голосу других людей, як запах рожі відрізняється від ароми пільних квіток, і поспішно відчинила хвіртку. Хвіртка була низька, для покірних монахинь зготовлена, і гетьман мусив добре зігнути свою пряму спину, щоб увійти крізь неї.
— Здорові були, сестро Євфрозиніє! — сказав гетьман, знімаючи соболеву шапку, гладку, без усяких прикрас.
— Нехай Бог радує добрим здоровлям вашу ясновельможність! — відповіла воротарка, спускаючи очі додолу і осінюючи себе тричі великим хрестом, ніби відхрещуючись-від наітія нечестивих спокус.
— Чи ігуменя у келії? — питався гетьман. — Чи в церкві?
— Сестра Марія-Магдалина, з благословення Господнього ігуменя наша преподобная, щолиш з церкви вернула і вельми врадується, побачивши ясновельможність вашу.
— Підіть, сестро Євфрозиніє, і сповістіть ігуменю, що її син прийшов до неї в гостину і просить побачення.
Воротарка, заткнувши ключі за пояс і зложивши руки на грудях навхрест, як до причастія, вклонилася низько перед гетьманом, не підводячи на його своїх вічно перестрашених фіялкових очей, і скорою ходою подалась у головний будинок.
Гетьман остався сам між високою монастирською оградою і ще вищими мурами монастиря, і його обдало тим сумирним спокоєм, якого нігде більше на світі не знайдеш, лиш там, — та ще хіба в гробі.
— Може, в гробі... — сказав до себе гетьман, сідаючи на розігріту сонцем кам'яну лавку, недалеко воріт.
На вузькій смужці мурави, що ніби зелений хідник бігла вздовж муру, бриніли працьовиті бджоли, нарікаючи, що залетіли туди, бо обніжжя не було з чого збирати. Біля входу не було навіть квіток, ні родючих дерев, нічого, що нагадує життя.
"Безплодне існування", — майнуло гетьманові крізь голову, і, ніби у відповідь на те, він побачив на зеленій мураві фіялкові очі не старої ще воротарки, в котрі так важко зазирнути, бо вона їх соромливо спускає додолу.
"А шкода, замітні в неї очі... — подумав гетьман і ніби засоромився тієї думки. — Дивно, що навіть в обителі святій не обженешся від тих грішних думок, ніби від настирливих комах, і що скрізь так дуже жаль тобі життя, котре могло би процвітати, а даром в'яне... А все ж таки як їм тут тихо, як далеко від турбот і суєти житейської! Не ганяють за розкошами і за славою, не журяться, що про них скаже будучність, байдужне їм життя... Може, й байдужне, не вірю... Чоловік найзавзятішого ворога поборе, лиш не себе..."
— Мати-ігуменя казала просити вашу ясновельможність до своєї келії, — озвалася воротарка, витручуючи гетьмана з задуми. Голос її звучав тепер, як дзвінок у погідну днину, тільки очі заодно ще дивилися на свої білі пальці, що визирали з-поза ремінців на грубій деревляній підошві.
— Спасибі вам, сестро Євфрозиніє, — сказав гетьман, встаючи з лавки і йдучи три кроки поза черничкою, що вела його крізь головний монастирський будинок, а потім склепленим хідником наліво, до останніх дверей.
— Будь ласка, увійдіть! — сказала, відчиняючи перед ним низькі, дубові, густо цвяхковані двері, над котрими висіло розп'яття, прибране віночками пахучого зів'ялого квіття.
Подякував і увійшов.
Ігуменя Марія-Магдалина Мазепина замешкувала три приземні келії, получені з собою низькими, подібними до входових, дверми. Келії були склеплені, невеличкі, біло мальовані без усяких прикрас. У першій стояли шафи з книгами богослужебними, з метриками монастирськими, з літописними записками, з толкованнями Святого письма та роздумуваннями письменних, більше образованих сестер-черниць, які пером скорочували собі нудьгу одноманітного монастирського існування. Тут стояв біля одного з вікон стіл з приборами до писання і другий посередині келії, обставлений низькими стільцями, на яких сідали гості, що приходили в монастир зложити жертви на славу Божу та просити благословення відомої з розуму та богоугодного життя ігумені.
Ігуменя жила в другій келії, а в третій стояло її тверде ложе, горіли лампи перед іконами і пахло ладаном.
Гетьман пройшов першу келію і на порозі другої стрінув свою матір.
Стояла перед ним хоч так ветха деньми, але пряма і хоч черниця, та все ще ніби горда, з руками, так само зложеними на лоні, як на тім портреті, що висів у робітні гетьманській, проти його стола.
Колись гарне, тепер уже тільки поважне обличчя, так дуже характеристичне для роду Мокієвських, видимо, хотіло робитися лагідним і добрячим. Але тільки очі ніби всміхнулися легко, уста ж остались, якими звичайно були, ніби вони і зроду сміятися не вміли...
Гетьман підійшов до материної руки і поцілував її, тую худу, тонку, маленьку і зимну руку, як у вмерлої.
— Благословення вашого прошу, мамо, — сказав покірно.
— Благословення Господнє да будет с тобою однині і до скончанія днів твоїх, мій сину, — відповіла, підносячи голову на склепіння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього.
Хвилину уста ігумені, безцвітні і вічно дрижучі, шептали ще якусь молитву, котрої ніхто, крім Господа Бога, не чув, а потім вона, нараз змінюючи голос і поставу, сказала:
— Спасибі тобі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно ми не бачилися... А може, ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню співаєш.
— Не те, мамо, не те, а багато діла всякого і ще більше турбот, і то великих турбот, тому й не заходив до вас. Пощо старість вашу і мир дому сего тривожити мирськими ділами.
— Пощо, пощо? І гадки хочуть добутися наверх, і їм у голові тісно, і коли їх создав Господь, так видно, що треба ними поділитися з ближнім своїм. Гадаю, що я тобі найближча.
— Як гадаєте, так воно і є, — відповів гетьман, подаючи матері крісло з високим поруччям.
— Сідай і ти, — сказала, — обом нам треба шанувати ноги, мені, щоб занесли мене на другий світ, тобі, щоб зайшов до мети, котру собі намітив. Сідай і спочинь! Ти, бачу, втомлений. Може, що в тебе болить? У нас є сестра, аптекарка, знає ліки всілякі краще від наших хірургів і докторів. Не соромися, кажи!
— Ні, мамо, тілом я, славити Бога, здоровий, як риба, тільки душа в мене болить.
— Важкий це біль, мій сину, важкий, та нема такого боління, котрого б не укоїв Господь. Ти б до архімандрита нашого пішов, висповідався, він людина умна й богоугодна, сподіюсь, полегшало б тобі.
— Більше угодної людини, як ігуменя Марія-Магдалина, я не знаю.
— Не кажи так, мій сину, це гріх. Розмова одно, а сповідь друге. Сповідь розгрішає грішника. Але ви, люди модні, начитані в латинських поганських книжках і у французьких та італійських грішних романах, не соблюдаєте Божого закону, довольності всяческія собі вигадуєте, а тоді: "...душа мене болить". Авжеж, що болить, коли ти її раниш гріхами всевозможними... Але я балакаю, а ти ще, може, й не обідав. Певно, з города вертаєш, діла мав з москалями, а може, тої адської фортеці дозирав, що й нам спокою не дає.
— Ви вгадали, мамо, я радо пообідаю з вами, за монастирською трапезою.
— Ні, ні, мій сину, — казала, заперечуючи головою, ігуменя, — туди я тебе не впущу, вовка між овець не пускають, але скажу подати обід у першій келії, з'їмо його разом, як колись давно бувало. Тільки ласощів таких не буде, а ти, грішнику, був до них великий охотник. Пора тобі, Іване Степановичу, смирити плоть, ой, пора!
Погрозила йому рукою і постукала патерицею у входові двері. Казала подати обід на двоє. Пісний монастирський обід, риба з Дніпра і ярина з власного огороду, оброблюва~ ного руками сестер-послушниць, і блинці на олію.
— Що ж ти за таку журу маєш, мій сину, говори! — казала мати. — Ти мені й снився, синку, на білому коні і з хрестом у руках. Грішно вірити в сни, але кажуть, що це або велика шана, або немале горе. Молю Господа Бога, щоб ні одного, ні другого не давав. Бо якої тобі ще шани треба?
— Якої? Ви ще питаєтеся, мамо? Хіба ж це шана, оцей святий Андрей і ця княжа корона, що її мені готують?
— Мені — ні, але людям, видно, що шана, бо чого ж би вони побивалися так за тим добром?
— Я хочу одної шани, щоб люди казали колись: визволив Мазепа Україну, та не так, як Богдан, на короткий час, а надовго, навіки, якщо люди можуть балакати про вічність.
— Доброї ти шани собі бажаєш, мій сину, і хай тобі Всевишній і наша заступниця свята, Матір Господня, поможуть, щоб ти доступив такої честі, але невже ж ти гідний її?
Гетьман поклав ніж і вилки на білу гладку тарілку і дивився у вікно, що маленькими круглими шибками визирало на зелений монастирський город... На вікні стояли глечики з квітами, бо ігуменя без квіток жити не могла; в городі дві чернички підгортали ярину. Їх лиця, зарум'янені від сонця і праці, дивною красою рисувалися на тлі чорної одежі. Довга, поважна одіж лагодила зариси їх тіла й надавала їм гармонії в рухах. "Картина! — погадав собі гетьман. — Чому наші малярі не малюють таких картин?" Нараз пригадав собі мамині слова, чи гідний він такої честі?.. Тяжко відповісти.
— Мовчиш? — питалася мати, котра звикла до сповіді сина. Сповідала його не раз, суворіше від усякого сповідника, котрий Мазепу-грішника не міг би був відділити від Мазепи-гетьмана.
— Що ж я вам маю сказати, мамо, коли ви знаєте мене, як лихий гріш?
— Ой, знаю, Іване Степановичу, ой, знаю, і то не з доброго боку, а лиш як грішника нерозкаянного.
— Ви, певно, на рахунок жінок?
— А хоч би й це. Невже ж тобі не пора сказати: шабаш?
— Якого мене создав Господь, такого й має.
— Не треба бути Іваном Мазепою, щоб викручуватися сіном з пивниці. Щось таке, то й твій чура годен сказати. А тобі за булавою пора б забути про юпку.
— Не можу. Краса вражає мене, а краса людська тим паче. Як побачу гарну людину, так ніби новий дух вступає в моє тіло. Почуваю в собі нову охоту працювати, боротися, добувати.
— Оце-то і єсть той гріх, той великий гріх. Не для слави Божої, і не для спасенія людського працюєш ти, а похоті плотські женуть тебе до праці, з тіла, а не з духа твоя робота свій почин бере. Тільки те, що з духа походить, безсмертне єсть, а тіло тлінь... — Вона вп'ялила в його свої поважні очі і, ніби пригадуючи собі щось, говорила: — Багато ти, Іване Степановичу, одідичив по батькові свойому, покійному Степані Миколайовичу, дай йому, Боже, царствіє небесне.