Понизив!

Михайло Старицький

Сторінка 2 з 2

От зайшла річ про полювання й про стрільбу. Зібралося там до гурту, крім Петра та дядька, і мисливців чимало: наше село Гриньки, знаєте, для полювання дуже придобие — і ліски, і степи, і поємисті луки, і болота,— так дичини тієї всякої скільки хочеш, чого просиш... Ну, й розвелося нашого брата, звірополоха, до чорта!

От гомонять там, що кому трапилось на віку, розказує, стало буть, всякий про свої мисливські пригоди, ну, й брешуть же зручно, аж зубами крешуть, про такі чудеса, яких не буває і на світі: наш брат, правди нікуди діть, за словом не полізе в кишеню і прнбрехнуть та прихваснуть любить.

Ну, й Петро Стрілець розпустив губу: всі ото обступили його — дівчата усміхаються, очами їдять, а парубки аж качаються по землі.

— Ні,— каже Петро,— от раз зі мною була штука так штука! Вам же, братця, звісно, що я на всю округу первий стрілець...

— Ну, це ще баба надвоє ворожила,— перебили його дядько.

— Та не руш! — зупинили тут дядька другі парубки.— Нехай бреше!

— Та воно даймо — язик без кісток! — згодилися дядько і почали набивать собі люльку.

Петро поглянув отак на всіх згорда та й знову:

— Як вам, стало буть, звісно, шо я на всю округу первий стрілець, так і виходить діло, що ні звіру, ні птиці, ні якій хоч тварі од моєї кулі не втекти: уже куди моє око сягнуло — куля там, в самім осередку. Я оце звіра — вовка, чи лисицю, чи куну — так ніколи в бік не б’ю, щоб шкури не псувати, а завжди в голову, та й то ще в око: як ляпнеш, так куля в одно тобі око вскочить, а в друге вискочить, а шкурка цілісінька!

— От зручно, так зручно! — підхвалив його хтось з молодих хлопців, а другі аж за животи вхопилися.

— І так-таки кожного звіра у око й б’єш? — не втерпіли дядько і, добре затягшись мархоткою, сплюнули вбік, через зуби.

— І так-таки кожного звіра у око і б’ю! — одказав Петро, посунувши шапку набакир.

— І вовка, і лисицю? — допитувались дядько.

— І вовка, і лисицю! — кивнув головою Петро.

— Приложивши рушницю до мертвого звіра?

— То ваш брат, може, таким робом дичину б’є, а ми за сто ступенів висадим око вовку!

— Овва! — йому на те дядько.— Та за сто ступенів не можна вгледіти й ока!

— Не дуже-то й овва: я стріляю вовків уночі, а звісно всякій хрещеній людині, що поночі у вовка око світить, як свічка!

— От бреше, так бреше! — зареготали кругом.

А дядька роздосадували такі хвастощі, і закортіло їм приборкати Петру язика — та й уже. Ех-ех-ех! чи їм, бідним, і в голові клалося, що потім сталося.

— Ну, от ти брешеш, що на сто ступенів уночі вибиваєш кулею вовку очі,— встали дядько і підперлися в бік однією рукою,— а я тобі докажу, що ти й шапки на сто ступенів з голови не зіб’єш.

— Не зіб’ю, кажеш? — встав і Петро; зачепили його за живець таки дядько.

— Не зіб’єш!

— На сто ступенів?

— На сто ступенів!

— Давай об заклад!

— Давай!

— Що ставиш?

— Два відра горілки!

— Добре, згода!

— Тільки слухайте, хлопці,— повернулися до нас дядько,— щоб збив з голови, щоб шапка упала! Попасти — не штука, а от збить, щоб упала.

— Знаю, знаю: впаде, аж покотиться!

А вся суть у тім, що в нашому селі любили хлопці носить шапки з круглими твердими днами, так що шапошники вставляли в саме дно кружок підошви; ну, так от бачите, коли куля попаде в саме денце, то вона впоперек підошви не проб’є, а тільки ковирзне її й зіб’є шапку. Всі стрільці розуміли труднацію завдачі, для того й почали сумніватись, а це ще більше розпалило і мого дядька, й Петра.

— Та киньї — раяв дядьку завзятий його друзяка Микита.— Пропаде два відра горілки.

— Не моя буде горілка, а Петрова.

— Та й не пропаде,— підхопив хтось,— вижлуктаємо!

— Ну, так шапка пропаде!

— Коли не влучу в вершок, а проб’є смушок, так я ставлю шапку нову! — сказав Петро й виміряв оком Микиту.

— Збавиш шапку, та й годі! — ущипнув його Микита.

— Ні, не збавить, а зіб’є з голови! — вставила своє слово й Марина.

Уже така була дівчина — стрижене-смалене, аби наперекір.

Як зачули ж дядько Маринине слово, так враз і спалахнули, аж вуха налились кров’ю.

— Так і зіб’є з голови, кажеш?—опекли вони оком Марину.

— Шапку? Безпремінно зіб’є! Щоб Петро та не збив? — аж покотиться! — одрізала Марина; їй, стало буть, заманулось тільки ущипнуть дядька словом.

— Так думаєш? — глянули на Марину дядько й око одно прищурили.— Ну, побачимо! Міряйте ступні!

Встали дядько й пішли вигоном уперед, а тут де не візьмись — уже іменно нечиста сила, та й годі, — чорна кішка як шмигоне йому під ноги! Я до дядька:

— Дядечку, голубчику, не бийтеся сьогодні об заклад— програєте: чорна кішка перебігла дорогу.

— Начхать! — буркнули дядько; уже, видимо, їх так розлютували.

— Та це відьма Созонтиха, єй же то богу, вона! — упрохував я дядька.

— Хоть би й сама чортиха! Геть!! — гуконули на мене і пішли далі.

Я подумав собі, що дядько ж розумні, так знають краще за всіх, ну й заспокоївсь. А Петро мені й гука:

— Побіжи-но, хлопче, та принеси мою рушницю й набої! Знаєш де?

— Знаю, як не знати, знаю! — крикнув я і побіг уже весело.

А! бодай би уже мені ноги уломилися, аби я не вертався!

Коли я приніс рушницю, дядько уже стояли далеко на вигоні, за сто ступенів, а йому Микита ніс зріз, щоб було на чому добре сісти, а то стоять довго, поки цілитиметься другий, важко; бува, як-небудь, утомившись, схитнеш — ну, і заклад не в щот.

Я було схотів стать коло дядька, так не дозволили:

— Ідіть,— кажуть,— всі геть, не мішайте мені рівно сидіти.

Ну, я й одійшов, але все-таки недалеко.

А Петро почав набивати рушницю: порох ото насипав на ліву руку та й давай його з однієї жмені пересипати в другу,— вивіряв, стало буть, оком та видував непотрібну потерть; потім ото як зачав прибивать штомпулом клейтух, так бив доти, аж поки штомпул не став із цівки вище голови вискакувати, а далі ще як почав молотком заганять кулю, так у мене аж на серці застукало; думаю собі: "Програють бідний дядько заклад, бо здорово взявся за справу Петро".

А дядько спокійно сиділи собі на зрізі і, хитро усміхаючись, пускали клуботні диму.

"Ой-ой,— сказав я сам собі,— либонь, уже дядько щось та придумали: недаром же вони усміхаються, недаром же вони і розумні на все село!"

Коли гляну ще раз,— а це дядько запустили-запустили клубками дим, щоб ото, бачите, не заприкметили, та хіп рукою та й насунули шапку аж на самісінький лоб, ще й вершок придавили...

Я, як завважив оте все, так аж за живіт ухопився, от, думаю, утруть носа Петру, так утруть!

А Петро уже гука:

— Готово, сиди смирно!

— Сиджу! — одгукнули й дядько, засміявшись собі в вуса.

Став ото Петро на одно коліно і почав цілитись в шапку: то одведе од ложа щоку, то знов приложить, то одведе, то знов приложить. Ми всі й дух притаїли.

Тарррах! — розлігся постріл, і синій димок довгою цівкою по траві покотився.

Я глянув на дядька: шапка не злетіла, а буцім ще міцніше до чола влипла; тільки дядькова голова нагнулася нижче.

— Не збив шапки! Виграв Антін закладі — загомоніли кругом.

Я підбіг перший до дядька і остовпів: вершок шапки пробитий був кулею, та разом була пробита і дядькова голова; із-під шапки довгими краплями сочилась темна кров по побілівшій як полотно щоці.

Всі надбігли до дядька і мовчки стали, як громом прибиті.

А нещасний Петро подивився на покійника пильно, почухав потилицю і тихо сказав:

— Чи ба! Понизив!

А Марина як глянула, так як підкошена трава і впала; а уночі знайшли її на леваді: висіла на тім самім яворі, під котрим я її з дядьком бачив.

Так як же після цього в прикмети не вірити?

1 2