Сагайдачний

Мордовець Данило

Сторінка 4 з 39

Коли посли входили в козацьке коло, то військові сурмачі заграли в сурми. Багато хто з козаків, хильнувши зайве за обідом, розбрелися було спати — хто в затінку під куренем, хто під деревом, хто просто на траві; але осавули зараз же підняли їх киями, називаючи сучими дітьми і сучі діти, чухаючись та позіхаючи, мусили йти слухати московську грамоту.

Коли рада зібралася, московський посол, або, як його називали козаки, пан дяк, що тримав у руках невеличку скриньку, оббиту малиновим оксамитом, відкрив її, і в ній усі побачили щось загорнуте в зелену тафту. Потім, скинувши шапку, він звернувся до козацької старшини, що стояла коло нього.

— Є до вас, війська запорозького, до кошового отамана, старшин і козаків від великого государя, царя і великого князя Михайла Федоровича всії Русії, його царської величності, милостиве слово, і ви б те, слово слухаючи, шапки зняли!— проголосив він урочисто.

Старшина скинула шапки. За старшиною скинули й козаки. Оголився цілий ліс голів із найрізноманітнішими, великими й малими, чубами.

— Божою милостю,— промовляв далі посол,— великий государ, і цар і великий князь Михайло Федорович всії Русії, вас, запорозького війська кошового отамана, старшин і козаків жалуючи, звелів спитати про здоров'я: чи здорово єсте жизете?

— Спасибі, живемо здорово,— відповіла старшина воднораз.

Посол розгорнув зелену тафту, вийняв звідти царську грамоту. Він її так обережно виймав, ніби боявся обпектися од самого дотику до страшного паперу.

Козаки потовпилися наперед, бажаючи глянути на диво, привезене москалем.

— Щось маленьке,— тихо зауважили в натовпі.

— Еге! Маленьке — та велика в нім сила...

Посол передав грамоту найстаршому з отаманів, бо на той час в Січі кошового не було і його мали якраз тепер обирати.

Отаманг поглянувши на грамоту і покрутивши її в руках, як щось страшне, незрозуміле для нього, передав її немолодому понурому козакові з каламарем при поясі і гусячим пером за вухом, який стояв біля нього. Це був військовий' писар Стецько, на прізвисько Мазепа, батько майбутнього гетьмана і супротивника царя Петра.

Мазепа взяв грамоту, звичним рухом розгорнув її і глянув на титул та на печатку.

— Печатка отворчата, без підпису,— промовив він, глянувши на посла.

— Достеменно без підпису,— відповів посол.

— А як їй вірити?— запитав Мазепа.

— Все одно, що і з підписом.

— А ми не віримо,— відказав писар.

— Не віримо! Не віримо!—почулися голоси з натовпу.

— Се не грамота! Се казна-що! Тьху!

— Се москаль сам надряпав, щоб нас одурити!

— Го-го-го! Не на таких наскочив! Киями його!— ревіла громада.

Посол, очевидячки, сторопів... Він розгублено дивився то на писаря, то на розбурхану громаду з розлютованими обличчями і роззявленими, горлаючими ротами, то на старшину... Старшина бачила небезпечність становища... Впала іскра недовіри... Треба погасити пожежу, а то от-от почнеться колотнеча, кровопролиття...

3. Д. Мордовець

65

— Послухайте мене, панове козаки, вельможна громадо!— гукнув, піднявши вгору шестопер, один із старших курінних отаманів з добрим худим обличчям і добрими лагідними чорними очима.

— Петро Конашевич говорить! Послухаємо, хлопці!

— Сагайдачного слухайте! Сагайдачний говорить!

— Нехай Петро Конашевич-Сагайдачний слово скаже! Він до біса мудрий!

— Слухайте, сто копанок чортів, вражі діти! Буря голосів одразу затихла. Всі чекали, що скаже

Сагайдачний, якого дуже поважали козаки.

— Панове козаки, вельможна громадо,— тихо почав Сагайдачний,— нехай сам його милость посол скаже, кому вони як пишуть і який у них звичай: кому яка печатка під грамотою, кому підпис... Ось і ви, здорові будьте, коли часом кого вітаєте, то не всіх однаково: коли батька старенького або стару неньку,— то так; коли свого брата козака,— то інакше, а коли дівчину — то ще інакше...

— Добре! Добре!—загула громада.—Отаман правду каже...

— Де вже не правда! Хіба ж ми дівчину так вітаємо, як козака?

•— Еге! Дівчину зараз—теє-то... женихатися... у пазуху теє...

Посол трохи заспокоївся. Він знаками подякував Сагайдачному і вклонився громаді, яка починала йому здаватися страшною.

— Його милость отаман Сагайдачний істинно каже,— почав він тремтячим голосом,— у нас, панове козаки, грамоти його пресвітлої царської величності бувають різні; коли великий государ пише королю польському, чи то цесарю римському, чи то султанові турецькому, то печатка під грамотою буває велика, глуха, під кустодією з фігури, і підпис дячий живе на заломі, а крайка тої грамоти і фігури живуть писані золотом, і богослов'я і великого государя іменування до звертання та іншого писано живе золотом також, а діло— чорнилом. Це коли великий государ пише рівному собі государю. Коли не государеві пише, а, приміром, воєводам, або козакам донським, або запорозькому славному війську,— то печатка живе не глуха, а отвор-чата, і дячого підпису на ній не живе, а токмо титло царське все прописується... А титло царське — багато значить...

Козаки мовчали. Здавалося, що слова посла і його уклін втихомирили запальні голови вольниці. Сагайдачний подав знак писареві, щоб той читав грамоту. Мазепа відкашлявся в кулак і почав високим голосом:

— "Божою милостю, від великого государя царя і великого князя Михайла Федоровича, усії Русії самодержця і багатьох держав і земель східних, і західних, і північних отчича, і дідича, і наслідника, і государя, і посідача..."

— Зажди, пане писарю, не так прочитав,— зупинив читця посол.

— Як це не так?— здивувався той і глянув у грамоту.— Так, государя і посідача...

— Не посідача, а посідаача — посіда-ача,— повторив посол.— Два а з а...

— Навіщо два аза? І одного досить,— дивувався писар.

— Та ти прочитай: там два аза живе — посідаача... Писар знову глянув у грамоту й знизав плечима.

— Так, два... Та навіщо воно два?

— Так здавна повелося, що в царському титлі посідаача з двома азами писати... У сьому азі велика сила криється... Коли в царському титлі, в іменуванні великого государя, пропискою один аз лучиться, а за ту прописку велено карати без усякої милості і дяка, і писаря—дяка бити батогами нещадно, а писареві ніздрі рвати... А коли лучиться ся прописка в титлі великого государя від іншого государя або короля, і та грамота не в грамоту, і за ту прописку великий государ війною велить іти на пропищика...

Писар недовірливо поглянув на старшину.

— Читай, пане писарю, два а з а,— з притиском сказав Сагайдачний.— Хіба ти не знаєш, що на нас, на неньку нашу Україну, піднялися і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають Україну, мордують наших попів і беруть наші церкви за те тільки, що ми, православні, не приймаємо їхнього другого аза у "Вірую", не кажемо: "Від отця і сина ісходяща", а тільки від отця... Се і є наш а з... Так само і в них.

Усі дуже уважно слухали цю просту, всім зрозумілу мову свого "мудрого дядька", як інколи називали Сагайдачного. А московський посол дедалі більше дивувався і переймався до нього повагою.

І Мазепа був задоволений поясненням Сагайдачного. "Так, так",— схвально хитнув він головою і, знову опустивши очі на грамоту, читав далі:

— "...государя і посіда-ача, війська запорозького кошовому отаману, кому нині відати належить, і усьому війську, що при ньому є, царської величності милостиве слово. В минулих роках, божим попущенням і диявольською поганою спокусою, бисть в Російськім царстві смута і кровопролиття великеє і сотворися на Москві і у всій Московській державі пакість велія: безбожний і богоненависний баламут, виродок пекла і сатани онук, лиходій, і чорнокнижник, і розстрига Гриша Отреп'єв, ізвісивши гнюсний язик свій, зухвало назвався царевичем Дмитрієм, сином государя царя і великого князя Івана Васильовича всії Русії, і з поміччю польських і литовських людей в наш престольний град Москву вбіг і на превисочайший Російського царства престол, аки пес, скочив, а за ним інші розбійники та лиходії, прикриваючись царським ім'ям, на той превисочайший престол теж ускочили. А ви, військо запорозьке, через лихі баламутні спокуси тих псів, не відаючи їхнього лукавства, їм підлягли і на царське місце їм наскакувати з польськими й литовськими людьми невиданням своїм помагали і всяку негожість Московській державі чинили многожди. А нині Московська держава божою поміччю, від польських і литовських людей та від тих псів і самозванців вільна, а ми ,наша царська пресвітла величність, волею божою і, бажанням, і молінням усієї російської землі, усіх станів людей, на превисочайший Російського царства престол законно вступили і про се вас, військо запорозьке, сповіщаємо. А ще вас, військо запорозьке, нашим, царської величності, словом наставляємо, аби ви, пам'ятаючи бога і душі свої, і нашу православну християнську віру і бачачи на нас, великому государеві, і ,на всій нашій великій державі милость і над ворогами здолання й звитягу, від таких, що були в минулі літа, негожих справ відстали і знову кровопролиття в наших державах не вчиняли, тим душі своєї і тіла не збавляли, у всьому нам, великому государеві, чолом би били і з нами в любительстві й мирі жили, а ми, великий государ, по своєму царському милостивому праву вам дамо таке жалування, якого у вас і на думці нема. І щоб ти, кошовий отаман, кому нині відати належить, і все військо, що є при тобі, ніякими спокусами не спокушалися, а також і інших отаманів та старшин, які ще не приєдналися до вас, з нашою царською величністю в союз і любительство навертали і нашу, великого государя, нашої царської величності, ласку їм обіцяли, коли вони будуть з вами, запорозьким військом, у згоді й проти ворогів стояти спільно. А служба ваша у нас, великого государя, нашої царської величності, ніколи забута не буде. Писано у держави нашої дворі, в царствуючому граді Москві, літа від створення світу 7122-е, місяця марта в 31 день".

Писар скінчив. Громада мовчала; ніхто не зважувався першим подати голос відносно того, що було зачитано; треба було обговорити цілою громадою, чи чорною радою, чи отаманням, або й усією черню та старшиною разом.

А тим часом посол виймав із в'юків привезені для війська царські подарунки й розкидав їх на розісланих кошмах, ніби навмисне дражнячи очі козаків яскравими барвами різних камок куфтерів, та камок кармазинів, крущатих і травних, камок адамашок, та оксамиту чер-леного кармазину, та оксамиту голубого, та оксамиту таусинного, та оксамитів ритних, та портищ золототканих, та отласців різних кольорів, та косяків зуфів ан-бурзьких...

А сукон на козацькі шапки! І сукна червоного, як вогонь, і сукна шарлату черленого, і сукна багряного, і сукна настрафилю, і сукна лядчини...

— У! Матері його сто копанок чортів, які ж гарні сукна!— мимоволі вигукнув хтось; море голосів заревло й наче затопило весь майдан.

III

Другого дня в Січі стояв незвичний гомін: відбувалися вибори нового кошового й разом з тим гетьмана для майбутнього морського походу.

1 2 3 4 5 6 7