Саме ця німа тиша ночі й степу і сповнювала все навкруги таємничими звуками й привиддями: разом з місячним промінням, здавалося, сипалось на степ щось живе, рухливе, але невлавиме,—• і від того волосся на голові ставало сторч.
"Гі-гі-гі-гі!",— закричало раптом у степу щось страшне, і Грицько так і присів від стаху та несподіванки.
— Ох, лишечко! Що се таке?
— Господи! Покрово пресвята! Покрий нас! "Гі-гі-гі-гі!" — повторилося іржання; і тінь, оббігши
півколо степом, зупинилася перед здивованими подорожніми.
— Косю, косю, тпруськи, йди сюди, дурний!—лагідно заговорив запорожець, підходячи до тіні.
— Та се кінь, хлопці! От налякав!— схаменулися молоді втікачі.
Це справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, на якому їхали втікачі вдень. Благородна тварина стояла, освітлена місяцем, нашорошивши вуха...
— Косю, косю, дурний!— кликав його запорожець, підходячи все ближче й ближче.
Але кінь форкнув, повернувся, хвицнув і стрілою помчав у степ... Не на такого, мовляв, наскочили...
— Не чортова ж коняка!—пробурчав запорожець.— Сімнадцять кіп. От ушкварив!
Коли сонце вже піднялося над обрієм, вирішили трохи відпочити.
— Отепер буде козацька ніч,— пояснив запорожець.
Провівши цілу ніч в дорозі, втікачі справді потребували відпочинку, і цей відпочинок їм вигідніше було дозволити собі вдень, ніж уночі: вночі вони безпечніше могли йти далі, до того ж уночі не так жарко, як у полудень під гарячим сонцем.
Цього разу вони розташувались у верхів'ї невеличкої річки, що впадала в Буг, де можна було знайти і затінок, і воду, й проспали спокійно майже до полудня.
Тільки пробудження їхнє, як і напередодні, було траї гічним.
Раніше за всіх прокинувся друкар. І раптом його вразило якесь глухе, хрипке, але могутнє ревіння, що нагадувало ревіння розлюченого бугая. Боячись якої-небудь небезпечної несподіванки, Безрідний кинувся будити своїх товаришів.
— Ти що, друкарю?— спитав, поквапно схоплюючись на ноги, запорожець.— Чи не ляхи там або татари?
— Ні дядьку, а щось реве.
Ревіння повторилося, і зовсім близько: тварина, без сумніву, йшла сюДи.
— Се тур,— сказав запорожець, тривожно оглядаючись,— треба сховатися, сей чорт гірш за ляха чи татарина.
Дійсно, звір не забарився з'явитися. Це було справжнє страховисько, хоч воно й нагадувало собою звичайного українського вола чи бугая. Велетенська голова з широким лобом, на якому настовбурчився в обидва боки величезний розкошланий чуб весь у реп'яхах і терні; півколом вигнуті роги — рожища такої величини й товщини, що в них дійсно, як розповідається в билинах богатирського циклу, могло ввійти до "чаре зелена вина в полтора ведра"; широченна, справді туряча, ширша, ніж волова, шия на спині з'єднувалася з надлопатковим горбом, а внизу, спадаючи широкими жирними складками, кінчалась кошлатою бородою. Усе це було надзвичайно великих розмірів, а з диких очей прискала така ж дика, безпредметна лють,—лють до всього, на що б вони не дивилися — на людину, на дерево і на все живе,— все це йому хотілося настромити на роги й затоптати товстенними обрубкуватими ногами з двокопитними ратицями. Хвіст страховиська кінчався довгим жмутом волосся, який прикрасив би собою найліпший султанський бунчук.
Ясно було, що страховисько йшло до водопою,— йшло, понуривши голову, і страшно ревіло. На щастя, недалеко від того місця, над самою криницею, ріс старий гіллястий дуб. Запорожець одразу оцінив усі вигоди .своєї позиції і миттю вирішив, що йому чинити з огляду на страшного ворога. Він сам був свого роду буй-тур, хоча дещо розумніший за рогатого тура.
Страховисько, побачивши людей, зупинилося від подиву й перестало ревти. Потім воно почало рити ногами землю, бити хвостом по боках і, понуривши голову, знову заревіло, але ще більш загрозливо.
— Хлопці!—швидко наказав запорожець.— Зараз же. лізьте на дуба, мерщій, мерщій!
Парубки не чекали, поки він повторить наказ. Як коти, подерлися вони на дерево, чіпляючись за кору та за сучки, і опинилися на найвищих гілках дуба. А запорожець, з довгим ратищем наперевіс, став біля самого дуба й сміливо чекав ворога. Страховисько ревіло й поволі сунуло вперед, загрозливо трясучи велетенською рогатою головою і бородою.
Запорожець, знявши шапку з червоним верхом, замахав нею ніби на знак привітання рогатому гостеві. Високий рогатий гість, побачивши червоне, зовсім розлютився й кинувся на зухвалого козака, з хрускотом вминаючи землю величезними ратицями.. От-от візьме на роги нещасного...
Але запорожець спритно ухилився й став за дубом. Страховисько кинулося прямо й стукнулося лобом об дерево, в цілковитій бичачій упевненості, що кряжистий дуб повалиться, як гнучка очеретина. Та дуб не повалився, а нерозумна тварина все перла лобом в непохитний прикорень. Тоді хитрий хохол, запорожець, висунувшись з-за дуба, своїми лукавими очима й червоним верхом шапки ще більш розлютив оскаженілу тварину і в одну мить всадив списа під ліву лопатку звіра, в те саме місце, куди природа помістила серце як у людини, гак і у тварини. Відчувши біль, тур заревів так несамовито, що Грицько мало не звалився з дуба, а друкар став злякано хреститись і читати "Богородицю".
Стоячи за дубом, запорожець усе глибше встромляв ратище в церце тура, той не витримав і з ревом та хрипінням став на коліна. З рани юшила кров, забарвлюючи темним пурпуром корійня дуба й найближчу зелень та землю. Тварина намагалася встати і знову била рогами дуба, не догадуючись, що коли б вона ступила крок вправо або вліво від дуба — тіло запорожця затріпотіло б на рогах або звивалося б, як хробак, під ратицями.
Запорожець, встромивши списа ще глибше, наче кіт, вискочив з-за дуба з довгим ножем у руці і, широко розмахнувшись, ввігнав блискуче залізо в тім'я тварини, або, вірніше, в потилицю, в те саме місце, де кінчається череп, голова і починається хребет.., Залізо ввійшло по саме держало... У тура підломилися ноги, і він запіненою мордою ткнувся в корінь дуба, падаючи усім своїм величезним важким тілом...
— От же тобі, туре!— задихавшись, вимовив переможець.— Кланяйся 'низько-низенько, кланяйся козакові в ноги!
Конаюча тварина хрипіла, конвульсійно здригаючись.
Хлопці, годі вам горобцями на дубі сидіти,— звернувся запорожець до своїх товаришів.
Ті злізли з дуба й з здивуванням та острахом дивя-лися на мертве вже страховисько...
— Фю-фю-фю!— засвистів Грицько.— Оце так бугай!
— Та ще й з бородою, наче цап!—дивувався Юхим. Запорожець тим часом милувався рогами й хвостом
забитої ним тварини. Він гладив роги рукою, захоплювався тим, що вони такі гладенькі, міряв їх довжину четвертями.
— Та й порохівниці ж добрі вийдуть!— мимоволі вигукував він.— От порохівниці, стонадцять кіп!
Розкішний густий турячий хвіст викликав у ньогс інші козацькі мрії.
— Аз хвоста—бунчук на все військо запорозьке! Такого бунчука і в самого султана немає...
Перемога над туром була досягненням і в іншому відношенні — в економічному, як тепер би сказали. Харчі у втікачів кінчалися: рибу з'їли, огірки з'їли, хліба лишилося трохи. А турячого м'яса вистачить на всю дорогу, особливо коли його порізати на шматки та пов'ялити, закоптити гарненько на вогнищі. На цьому запорожець і порішив, повідомивши про своє рішення товаришів.
Усі четверо поробили із своїх широких поясів лямки, прикрутили їх до турячих рогів, впряглись у них і потягли страховисько вниз, у лісові хащі, щоб там його оббілувати, порізати й приготувати про запас.
— А що, хлопче,— лукаво звернувся до Грицька запорожець,— хто важчий, цей тур чи Загайло?
— Еге, дядьку!— насупився Грицько.— Той у біді, Загайло, в біді легко...
— А ви б його без біди, як тура...
І запорожець багатозначно підморгнув.
Конашевич-Сагайдачний...
Що це була за особа — Конашевич-Сагайдачний?..
На Дністрі, в місті Самборі, жила собі жона благочестива, удова старенька, на прізвисько Сагайдачиха. Було в неї єдине чадо улюблене — синок Петрусь. Це був хлопчик тихий слухняний, хоч нерідко засмучував матір дивними вибриками, які полягали в тому, що він частенько пропадав цілими днями й тижнями, а потім з'являвся де-небудь верстов за сто, а то й.більше, або з почаївськими та київськими прочанами. Коли мати було питала його: "Де ти, синку, пропадав?" — він од-повідав, що або ходив до рахманів, або шукав, де кінець світу, або, врешті, розпитував старців, де живе Вернигора,— і стара, бувало, тільки об поли вдариться руками. Все, що Петрусь чув чудесного й таємничого, все це він хотів сам бачити. Чув він якось, що живуть десь незнані люди, якісь рахмани, і що знайти їх можна в такий спосіб: коли буває в людей Великдень і люди їдять крашанки, то якщо кинути від свяченого яйця шкаралупу у воду так, щоб вона не потонула в річці, то шкаралупа ця попливе річкою, буде плисти день, два, три, може з тиждень чи й більше, і допливе, нарешті, до рахманського царства. І от тоді, коли рахмани побачать, що припливли до них шкаралупи від крашанок з того світу, тоді і в них почнеться Великдень. От, наслухавшись цього, Петрусь Сагайдачний одного разу й кинув на Великдень шкаралупу з яйця в Дністер — і зник із Самбора: він пішов берегом Дністра слідом за шкаралупою, що пливла за водою, звісно, губив її з очей і все йшов, поки знайомі чумаки не зустріли його на дорозі й не привезли до матері. Таким же чином він шукав і кінця світу, і таємничого Вернигору, про якого він чув, що той горами вергає.
Стара Сагайдачиха, журячись сином, казала про його дивацтва на сповіді самому батюшці, і батюшка заспокоїв її, що хлопчик недарма шукає кінця світу, що йому так від бога дано, що в отроцтві, через нерозуміння своє, він шукає рахманів і Вернигору, а коли змужніє, то стане угодний богові і буде істину шукати; що тому його слід оддати в книжну науку,— і процвіте розум хлопчика, яко сухий жезл Ааронів,— сказав у кінці батюшка і, побачивши після того Петруся, погладив його по голівці й мовив, усміхаючись: "Бути тобі Верниго-рою".
Тоді Сагайдачиха, відслуживши на дорогу молебень, відвезла свого улюбленця в Острог і віддала в тамтешню школу. В школі Петрусь учився добре, але також відзначався різними вибриками: то дивував учителів надзвичайною кмітливістю, розумінням предмета науки й випереджав усіх знаннями, то раптом починав лінуватися, пропадав цілими днями, блукав невідомо де і потім знову з'являвся.