Адже вони покинули все близьке і знайоме задля далекого і незнаного! Куди веде їх ця безмежна пустеля? Чи не туди, де кінчається земля, впираючись у небо? Поглянуть вони на небо, а по небу біжать хмари, немов такі самі втікачі, як і вони, і теж тікають туди, в невідому далину, з півночі на південь. І вітер туди ж віє, і тирса шумить у цьому безмежному морі, схиляючись теж.туди, до невідомого півдня. Шелестять край степового озерця й лози, нахиляючи свої гнучкі віти туди ж куди і їх несуть слухняні ноги коней. Он оддалік з'явилися сайгаки, зупинились, підняли свої гострі мордочки, дивляться сюди, нюхають повітря і, немов чимсь злякані, тікають теж туди, в невідому далину. Он пролітає над степом, ширяючи в повітрі, білий ширококрилий лунь і теж щезає в далині. Он злетіла й закигикала чайка і, зробивши в повітрі кілька кіл, спустилася десь у високу траву. Попереду вискочив звідкілясь зайчик, сів на задні лапки, нашорошив довгі вуха й стрімголов чкурнув черезвисоку могилу, через яку вітер жене сухе перекотиполе,— і знову туди, в невідому далину...
А там, іще далі, щось чорніє по степу, щось никає, наче люди: то нахилиться, то підведеться; часом щось блисне на сонці, коли хмарка перебіжить через нього,— може, це блищать коси косарів, а може, це татари... Страшно стає... А запорожець мовчить, посмоктує свою люлечку: він звик до мовчання; цілими тижнями іноді доводиться запорожцеві самому блукати степом, полювати на сайгака чи тура, або стерегти татар, або ловити рибу у плавнях,— і він мовчить. Мовчать і молоді втікачі... А воно, оте чорне, що никає степом, все ближче й ближче. Страшно стає...
— То, дядьку, люди отам?— наважуються спитати мовчазного запорожця.
Запорожець глянув, пустив з-під вусів димок —і знову мовчить.
— Може, татари, дядьку?— нове запитання.
— Дрохви,— вилітає коротка відповідь з-під вусів разом із димом.
І знову западає мовчанка, така сама глуха, як оцей мовчазний степ. Та й говорити нікому неохота. Кожен думає, і кожному думається своє, минуле, ще зовсім недавнє, але таке вже далеке.
Сонце перейшло вже за полудень; усі хмари попливли до крайнеба; ставало душно, і коні, видно, втомилися, та й напувати їх давно вже пора.
Саме в цей час оддалік показалися кущі терну й верболозу. Блиснула на сонці смуга води — то була річка. Побачивши воду, коні радісно заіржали.
— Ага! Пити захотіли... Добре... Повертайте, хлопці, до води; і коней понапуваємо та попасемо, й самі відпочинемо,— наказав запорожець.
— І в мене в горлі пересохло,— сказав Грицько. Повернули до річки. Вона тихо й спокійно плинула
серед положистих берегів, порослих подекуди високим очеретам. На березі меланхолійно походжали чаплі; побачивши вершників, вони злякано замахали крилами й полетіли геть. Дикі качки випурхнули з очерету і з кряканням подалися за чаплями.
Втікачі злізли з коней, спутали їх і пустили на траву, яка здавалась напрочуд, розкішною, соковитою та м'якою. Запасливий запорожець дістав із своїх саков хліба, в'яленої тарані, огірків і добрячий боклажок оковитої: все це йому понакладала в сакви стара Омель-чиха, синок якої, Одароччин батько, теж козакував десь, і вона без сліз не могла бачити запорожця. Сіли кружка на траві. Запорожець дістав із саков маленький срібний корячок, який між іншим добром він знайшов колись у торбинці заарканеного татарина.
— Добрячий корячок,— сказав він, милуючись чаркою,— вартий татарської голови.
— І він налив з боклажка живлющої рідини.
— Відступися, козацька душе, обіллю!— сказав він, хрестячись, і перехилив корячок під богатирські вуса, навіть не крекнувши.
Він налив знову і подав Грицькові.
— Ану, хлопче, встроми в душу оцього списа. Грицько перехрестився, випив і крекнув.
— А щоб її! Наче кота в горлянку посадив,— замотав головою Грицько.
— Нічого, хлопче, твоя душа не миша, кіт її не задавить,— втішав його запорожець.
Випили й інші двоє парубків, і в усіх на душі наче полегшало.
Заходилися коло огірків і тарані. Тут, біля води, степ не був таким мертвим та мовчазним, яким він здавався кілька годин тому. Деркачі завзято диркали в траві; то там, то тут хававкали й підпадьомкали перепелиці, чайки перекликалися за річкою, а в очереті десь гув приглушено бугай. Розспівалося в тернах та по лозах дрібне птаство, дзижчала й тріскотіла всіляка жива дрібнота — різноманітна комашня.
— А далеко ще, дядьку, до Січі?—спитав смаглявий Юхим, смокчучи голову тарані.
Запорожець глянув на нього лукавими очима й глузливо моргнув вусом.
— Ні, вже близько,— кинув він ліниво,— рукою подати.
— А як таки буде?
— Та тижнів два ходу буде.
Товариші його засміялися. Юхим здогадався, що це з нього, й сам зареготав.
— Ото піймав облизня, дурний!— похвалив він сам себе.
4. Д. Мордовець
97
Коні забрели у воду І, вгамувавши спрагу, задоволено форкали.
Грицько, кінчивши трапезу й помолившись на схід сонця, теж підійшов до води, приліг на берег грудьми, припав ротом до річки й почав пити лежачи.
— Не пий так, хлопче,— татари спіймають,— зупинив його запорожець.
— А як же, дядьку?— спитав Грицько, повертаючи голову.
— Пий пригорщею, по-козацькому.
Незабаром усі скінчили трапезу, помолились, напилися води з річки, прибрали харчі, зв'язали коней поводами й пустили на одному аркані.
— Тепер одпочинемо,— наказав запорожець.
Молодь, полягавши долілиць і уткнувши носи в шапки, одразу ж захропла: далася взнаки проведена без сну ніч.
Не спав лише запорожець. Розкинувшись горілиць і дивлячись в бездонну синяву неба, він посмоктував свою люлечку й думав, про що може думати лише запорожець... Далека біленька хатка за Сулою, вся в зелені... Зелені верби коло ставка... Під вербами сидить дівчина; низько схиливши голову й тихо співаючи, вона щось шиє... На тім боці, за Сулою, під темним лісом козак траву косить і часто поглядає туди, де шумлять верби над чорнявою, низько схиленою голівкою з волошками у волоссі... Потім на цій чорнявій голівці, над блідим як стіна обличчям, золотий вінець, співають "Ісаіє, ликуй..." А молодий козак, що косив траву за Сулою, дивиться здаля, з натовпу, на це бліде під вінцем обличчя, і здається йому, що в нього серце вирізують — вирізують і співають "Ісаіє, ликуй...". А там Запорожжя — не чути ні жіночого голосу, ні "Ісаія", не видно любого блідого личка — самі похмурі вусаті обличчя товариства... Дніпро голубий, ще голубіше море, і голубе та безкрає небо... Козлов-місто, Кафа, Синоп, Трапе-зонт — галери, невольники.
Усе це в півсонній дрімоті привиджується запорожцеві. А люлечка вже хрипить, згасла — сон очі склепляє...
Раптом десь почулось немов далеке собаче гавкання...
Запорожець розплющив очі; гавкання повторилося, спочатку ніби з одного боку, потім з другого... Запорожець звівся на лікті, дослухається,— нічого не чути... Він тихо став спочатку на коліна, озирнувся навколо,— нічого не видно... Знову вітром донесло звідкілясь собаче гавкання... Запорожець став на ноги — голий неозорий степ та де-не-де могили... Через одну з могил майнули темні цятки — то сайгаки... Недарма це — їх налякав хтось...
На березі, де відпочивали втікачі, росла верба. Запорожець, чіпляючись за гілки, виліз на самий верх дерева й поглянув кругом на степ. Те, що він побачив, змусило розширитися його маленькі зіниці...
Він швидко зліз з дерева і почав розтошвхувати товаришів, що солодко спали.
— Хлопці, вставайте мерщій... За нами погоня...
— Що? Що, дядьку? Пан?.. Загайло?..
— Вставайте, стонадцять вам чортів! За нами гони!
— Гони? Ой лишечко? Що нам робити?
— На коней, зараз, дядечку!
— Е! Пізно на коней... треба у воду.
— Як у воду, дядьку? Ото біда!
— У воду! Топитись — стонадцять кіп чортів!
— Ой матінко! Мй, може, ще втечемо...
Собачий гавкіт чути було тепер зовсім виразно. Молоді втікачі, пойняті жахом, дивилися один на одного знетямленими очима: вони пізнали здаля голоси гончаків князя Острозького — від них не втекти.
Запорожець тим часом кинувся до сухого торішнього очерету* що стирчав біля води поміж зеленню молодого, дістав ножа, зрізав чотири найгрубіші очеретини, обрізав похапцем, продув їх так, що повітря проходило вільно, і повернувся до товаришів, які розгублено тупцяли на одному місці.
— Ось візьміть по очеретині... —■ Нащо, дядьку?
— Стонадцять кіп чортів! Слухайте: візміть по очеретині в рота та й сховайтесь у воду проміж осокою або між очеретом — так з головою і ховайтесь, щоб голови не видно було з берега... Хоч і день просидіти можна під водою. Ми так від татарви ховаємося...
Молоді втікачі жадібно вхопили по очеретині й тремтячими руками почали сунути їх у рот і дути. Потопаючі хапалися за соломинки...
— Та глядіть, щоб один кінець очеретини був у роті, а другий над водою, а не у воді, а то вода в рот поллється, тоді — стонадцять кіп — усе пропало.
Погоня наближалась. Чути було голоси людей, кінський тупіт і веселе гавкання собак. Заіржали коні втікачів — пізнали, що свої близько; їм відповідали іржанням звідти.
Запорожець щось згадав: він кинувся до тернового куща, відломив кілька гострих колючок, метнувся до спутаних коней, швидко розпутав їх, одв'язав від аркана, і, встромивши під пітник кожному що кілька колючих голок, вдарив нагайкою. Коні, почувши гострий біль від тернових колючок, як скажені, помчали в степ.
Погоня була близько.
— Лізь у воду, стонадцять кіп!
Втікачі кинулися до води, тримаючи в роті очеретинки і хрестячись.
— В очерет! Бредіть в очерет!— наказав запорожець, тягнучи за собою у воду все своє майно.
Втікачі занурились у воду. Видно було, як на поверхні збуреної річки рухалися й тремтіли очеретинки, вискакували з води бульбашки; потім усе заспокоїлося. Тільки знаючи, де кожен з утікачів занурився у воду, можна було після довгого спостереження помітити, як поміж зеленим очеретом тремтіли й ніби рухались сухі очеретинки, що стирчали з води.
Останнім ввійшов у воду запорожець, озирнувся навколо, чхнув, згадав "стонадцять кіп чортів" і зник під водою.
— А, псявяра! Рибу й огірки їли — ось і сліди...
Погоня підскакала до самої води. Собакц, обнюхуючи землю й риб'ячу луску з кістками, гавкали, аж скавучали. Вони відчували, що здобич тут, але не бачили її.
— Піль! Піль! Шукай, Ментор, шукай!— нацьковували собак.
— Вони тут,— лови їх, псю крев, лови, Огар!
Собаки кинулися в очерет, у кущі, лізли в воду, гавкали на вербу.