Іван Срібний

Тютюнник Григір

На пристанційній вулиці за блискучими від сонця коліями грала музика, хтось охрипло зривався на пісню, що хтось вигопкував під танок, і Йван подумай, що, мабуть, там весілля.

"Чи не те, бува, дівча вискакує за свого танкіста?"

Іван згадав дівчину, ще зовсім юну, дитину, либонь, схожу на школярку-восьмикласницю або й ще молодшу. На ній було коричневе платтячко з білим мережаним комірцем і жовті черевички на низькому підборі. Іван танцював з нею минулої неділі під радіолу в деповському червоному кутку, що й справді був червоний від гасел, діаграм і плакатів.

Дівчина прийшла не сама, а з демобілізованим солдатом у танкістських погонах, у чорному рубчастому шоломі й жовтих крагах по лікті.

"Як на маневри прибув",— подумав Іван.

Грали танго, і танкіст просто від порога, обійнявши дівчину крагою за тоненький стан і закинувши голову назад, певно, щоб дивитися на неї трохи зверху (він був невисокий хлопчина), закружляв у танці. По тому, як він усміхався, впевнено і недбало, як виробляв ногами усякі кренделики, видно було, що солдат і в танці, і перед дівчиною, і перед усіма почувається левом серед дрібних звіряток. На нього й справді дивилися всі, хто танцював: дівчатка — захоплено, хлопці, які ще не служили,— побожно...

Іванові не досталося пари, і він блукав очима від гасла до гасла, читаючи їхній зміст. Помітивши, що новенька дивиться на нього через танкістове плече, одвернувся і знов став читати. Однак зауважив, що очі у дівчини карі, з золотом у зіницях, і що вони наївно довірливі.

Потім оголосили "білий" вальс. Дівчина, ховаючи очі від солдата, що курив біля дверей і вже ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала:

"Потанцюйте зі мною... "

Її звали Наталею, і вона жодного разу не глянула в Іванові очі зблизька. Навіть тоді, коли він спитав, як її звати. Вона танцювала не так легко і вільно, як із танкістом, а лише слухняно, навіть покірно, і, кружляючи, Іван майже носив її на руках. Вона була легесенька. І платтячко її шкільне ледь пахло нафталіном.

"Дитина",— подумав Іван.

Коли він повернувся на своє місце, танкіст підсів до нього, нервово поплескай себе крагою по коліну і сказав, контужено пересмикнувши губами:

"Давай вийдемо, друг... "

Іван підвівся і першим пішов до дверей.

"Починається,— подумав,— цивільне життя..."

Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі "хебе", яку зекономив (серед матросів це називалося "засундучити"), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягалці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам'ять. Так і працював за верстатом з непокритою головою, підв'язавши білу хвилясту чуприну мотузочком або тонкою дротиною.

Надворі було зоряно й тихо. Лише в котельні за складальним цехом сичала пара і тьмяно полискували під ліхтарями вагонні колеса, що Іван учора обточив на старому своєму "дойчланді".

Ця незграбна велетенська шарманка інколи працювала по-волячому цілу зміну і після зміни, якщо треба було "виручати" план, і Іван залишався на роботі до потемок, інколи ж ніби зурочена зупинялася враз, і запустити її було несила так само, як зрушити з місця вморених волів. Розсердившись, Іван хапав півпудовий різець і пудив ним у станок, а сам ішов у сусідній ковальський цех, бо верстат і після прочухана мовчав, лише скорботно дивився на Івана колись нікельованою табличкою:

"Deutschland 1936".

В ковальському Іван мовчки забирав з рук у молотобійця молот і гатив ним так шалено, що коваль, старенький дядько Сашко Буряк, умовляв мирним воркітливим баском:

"Легшенько, сину, легше, а то ми з тобою з осі шаблю викуємо ненароком...— І, пританцьовуючи молотком то по ковадлу, то по нагрітій до солом'яного кольору осі, питався: — Що, верстат зобижає? От біда з нами, старими роботягами... Мені було десь тридцять годочків, як його привезли із самої Німеччини... Ну та хай він одсапається трохи, а ти вхоркаєшся трохи з молотом, тоді й поладите, тоді він тебе і послухає..."

Коли Іван повертався в токарний, біля верстата вже вештався начальник депо, маленький, сутулуватий чоловічок, у якого на скронях завжди блищали крапельки поту. Свиридович — так звали начальника усі в депо майже ніколи не ходив, а бігав, і здавалося, що він котиться.

"Знову бив верстат? тонкоголосо напускався Свиридович на Івана.— Варвар! Лудист! Не смій!" — І котився сварити ще когось.

Доносив на Івана коротконогий і малорослий Сергій Тарануха, що точив усякі дрібнички — гайки, гвинти, шайби тощо. Він доносив на всіх у цеху, був сварливий, причіпливий і дріб'язковий, як і деталі з його верстата. Ще Тарапуха любив стовбичити в получку біля віконця каси, аби підзирнути, хто скільки заробив.

Тарануха горбився біля свого низенького верстатика, вишкіряючись поглядав на Івана через плече, і та його вишкірячка була схожа на тарганячий порух вусами. В цеху було заведено не помічати Таранухи, не встрявати з ним у суперечку. Тому Іван натискав на кнопку електродвигуна, приказуючи: "Ну, давай, старий, давай",— і верстат воркітливо, як дядько Сашко, крутив колесо далі, знімаючи товсту розпечену стружку, з якої валував густий мазутний дим...

Танкіст вийшов не зразу і не сам, а з двома молодиками, що курили цигарки і тримали руки в кишенях.

"Слухай, полундра...— танкіст грубо поклав на Іванове плече руку в кразі.— Я не хочу з тобою заводиться — ти служив, я служив,— та знай: Натаха моя королева, я ходжу з нею вже другий тиждень... Так що відчаль".

Іван прибрав з плеча його крагу і сказав:

"Спровадь своїх асистентів. Інакше розмови не буде"..

"Ух який оррьол! — роблено здивувався один молодик.— Боря,— звернувся він до танкіста майже благально,— дозволь помацати його за пір'ячко".

"А може, одведем трохи далі,— запропонував другий невстояним ще баском.— Бо він тут іще писк підніме. Хай наші спокійно потанцюють".

Обидва вони затягалися цигарками і лучили випускати дим Іванові в обличчя.

"Киш! — сказав Іван, відчуваючи, як м'язи йому наливаються кам'яною твердістю.— А то позакидаю на депо, а драбини не підставлю".

Танкіст реготнув так, мовби він змерз.

"Словом, домовилися, море",— сказав примирливо.

"Ти з "королевами" домовляйся, а зі мною, як хочеш, постій, покури... мовчки.— Іван дістав цигарки, подав одну танкістові.— І зніми дурні оті краги. Тобі що —холодно?"

Він повернувся, щоб іти, але молодики з цигарками в зубах заступили йому дорогу і вийняли руки а кишень.

"Що, цапки, хочеться ріжки спробу пати? — спитав Іван. — Гаразд. Тільки писку не піднімать мені!"

Він спритно вхопив в оберемок обох разом, як обручем обкував, подержав мить. "Покласти на землю — що памороки позабиваю!.. " і кинув молодиків на купу висушеного піску для піскострумного апарата.

Вже у дощаному коридорчику, що вів до червоного кутка, почув: "Ну, ч-чудило, жартів не розуміє!.. "

Танкіст і далі танцював тільки з тою дівчиною, невдоволено шепотів їй щось на вухо, а вона дивилася йому в очі так, що Іван подумав неприязно: "Сестра милосердя... "

Після танців дівчина швидко, не оглядаючись, пішла через колії і танкіст — краг він так і не зняв — подався за нею слідом. Віддаляючись, вони мелькали по черзі то в жовтому, то в червоному світлі на стрілках — вона попереду, він позаду.

Іван тугіше натяг на лоба безкозирку, щоб вітер не скинув на штибових кучугурах — там завжди було вітряно, як у горах,— і, заклавши руки в кишені, посвистуючи, навпростець пішов додому. На кучугурах він постояв, слухаючи, як від Нагольчанської шахти важко чахкає під гору паровоз, пхаючи поперед себе чотири вагони з вугіллям. Вагони були повні з горою, і грудки антрациту блищали у світлі потужного паровозного ліхтаря.

"Підсісти б та скинути пару грудочок пудів на півтора",— подумав Іван і усміхнувся: в дитинстві це була його робота і розвага — підчепитися на вагон, скинути ногами кілька грудок антрациту супроти барака, в якому вони жили удвох з матір'ю та ще десятком сімей, а тоді пробігтися поруч з паровозом, горланячи машиністам: "Дядьку, пустіть пари! Дядьку, що вам — жалко?!" Пара та пахла гарячою паровозною утробою і збивала з ніг... Після трьох років служби Іван почувався у висілку ще не зовсім своїм і тепер заново узнавав і свою кімнату в бараку, що двічі на добу, коли з шахти вивозили добичу, здригався від цього паровоза, і старенький цей паровоз "Серго Орджонікідзе", і людей: однолітків своїх, які прийшли з армії раніше за нього (дехто навіть одружитися встиг); учителів, які вчили його колись і тепер постаріли на чотири роки; молодих жінок, які ще так недавно, здавалося, були дівчатками, з якими він кружеляв парковими алеями, не почуваючи ані до котрої з них чогось там такого...

Він знав тут кожну вуличку і завулок, усипані понад парканами жужелицею про осінню та весняну багнюку, кожен дубок і кущ глоду в балці зі струмком поміж камінням і травицею. Та найдужче знав і любив оці кучугури штибу на місці колишньої сортувальні, розбитої у війну. Поміж кучугурами, твердими, злежаними, порослими бур'янами, він грався зі своїм дитячим товариством у жмурки, розбійників, у війни і приходив додому чорний, як шахтар після упряжки. Влітку з-за кучугур сходило веселе сонце і світило у вікна їхньої кімнатний, затишної, чепурної, із збільшеним фото батька на стіні, молодесенького ще хлопця, у формі гірничого рятувальника...

Бараки — їх було чотири на виселок — звалися мордвиновськими, за прізвищем шахтовласника Мордвинова. Колись, іще до війни, вони були дерев'яні, чорні, розхитані вітрами і в них поселялися новоприбулі на шахту. Потім притулища ті знесли, а на їхньому місці побудували довгі одноповерхові будинки з цегли, та назва "мордвинські" так за ними й за лишилася.

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу — колодязь був глибокий! Іван знав це, бо й сам, як підріс, щодня бігав "за путя" по воду і мати щоразу наказувала йому:

"Гляди ж, синку, попід вагонами не лізь!"

Хіба відала вона, яке то щастя — завмираючи серцем (раптом поїзд рушить!) підринути під вагон і опинитися якраз напроти колодязя.

Десь там за цим колодязем жило те дівча з милосердям дорослої жінки в очах.

1 2 3 4