— Нумо, братці, провчімо цього нахабу!
Та як накинуться на Жива. Той за чуба скубе, той кігтями дряпається, той крилом по спині лупцює, аж пір'я летить.
Насилу втік від них бідолашний Жив. Потім цілий день боявся він до зграї наблизитися, все стрибав од неї віддалік.
Увечері горобці зібралися додому. Слідом за ними полетів і Жив. Поховалася зграя під стріху. Жив хотів і собі туди залізти, але його не пустили, ще й настрахали дуже:
— Не відчепишся од нас, заклюємо!
Сів Жив неподалеку на гілочку й зажурився. Що тепер робити, куди дітися? Ось дощик уже починається, вітер крижаний дме. Намокне, замерзне…
Тремтить від холоду горобчик, котяться з його очей сльози і одна за одною падають вниз разом з краплинами дощу.
Хлопчики стояли на ганку, бачили, що зграя не впізнає Жива, і дуже-дуже шкодували за свої пустощі. Їм хотілося якось допомогти горобчикові, та не знали як.
Раптом війнув сильний вітер, загойдались дерева, вперіщив дощ. Жив трохи не впав з гілочки від несподіванки. Глянув униз: під ним сніг увесь червоний, а з хвоста і крилець криваві струмки біжать.
Зацвірінькав з переляку горобчик, пурхнув з гілочки й кинувся рятуватися під стріху. Хіба міг він догадатися, що то не кров з нього текла, а фарбу дощ змивав?
— Жив, Жив повернувся! — закричали радісно горобці, побачивши його.
Злетілися докупи, почали розпитувати.
А Жив не знає, що їм і казати. Адже стільки йому довелося пережити за ці два дні.
Хлопчики також пораділи, що зграя прийняла горобчика, і вирішили ніколи більше не ловити пташок.
ЮРКО,
найменший серед дітей іншої татової сестри, тітки Лариси, прийшов до нас одразу ж після Василя, Петра і Олі.
Хоч я і старший за Юрка майже на два роки, але все одно дружу з ним, бо з таким хлопцем цікаво дружити. Він навчив мене, як виманювати із земляних нірок на воскові кульки здоровенних павуків, як вилазити з допомогою паска чи вірьовки на стовпи і голі, без гілок, дерева і як свистіти двома й чотирма пальцями. Я ж навчив Юрка випилювати лобзиком з фанери усякі фігури, грати в шахи і ворушити вухами.
Прикро лише, що Юрко був дуже вже проханий, так любив, щоб його завжди в усьому просили.
Граємо, наприклад, у футбола, кличемо і його:
— Іди до нас!
Юркові й кортить пограти, але не йде, чекає, поки кілька разів покличемо. А ще коли знає, що без нього не обійдемося, тоді найдовше комизиться.
Або як прийшли ми з татом торік до нього в гості. Дає тато конструктора:
— На тобі, Юрасику, подарунок.
То він заховав руки за спину й довго-довго не брав, аж ніяково нам стало.
Навіть коли його дядько Валерій прилетів у село на вертольоті й дозволив Юркові залізти в кабіну, посидіти там за штурвалом, так і тоді він не зразу поліз.
Ось і тепер. Прийшов Юрко до нас, а ми втрьох — бабуся, Оксана і я — в цей час пасли за річкою череду. Удома був тільки дідусь, який саме лаштувався їсти вареники з вишнями та бджолиним медом.
— От добре, що ти вчасно нагодився! — зрадів дідусь. — Допоможеш мені з варениками боротися. Сідай мерщій до столу, підобідаємо трохи!
— Не хочу, — відказав Юрко. — Я дома обідатиму.
— Так дома ж, мабуть, мати вареників не варила?
— Не варила.
— Ось бач. А бабуся сьогодні наліпила. Ну й смачні вони з медком! — прицмокнув дідусь. — Покуштуєш — тоді за вуха тебе не відтягнеш… Бери он того, пузатого, в ньому ягід більше, — показав на бокастого вареника у череп'яній полив'яній мисці.
— Ні, не хочу, — знову відмовився Юрко.
— Що ж, доведеться тоді мені самому їсти, — мовби аж зажурився дідусь і взяв із миски того вареника, якого тільки що пропонував Юркові.
А Юркові, хоч і відмовлявся, дуже хотілося вареників з вишнями і медом, бо любив їх дужче за будь-які цукерки і морозиво. Він усе поглядав то на миску, то на тарілку з прозорим пахучим медом і ждав, що дідусь іще запросить, — тоді одразу погодиться.
Але дідусь після того уже більше не запрошував. Говорив про інше. Спочатку нагадав, щоб Юрко вітався, як у хату заходить, щоб охайний був, за одягом своїм уважно стежив — не забував сорочку в штани заправляти, гудзики застібувати. Потім почав розпитувати, чи добре Юрко знає таблицю множення і чи бере же, не поламав іще, конструктора, якого тато йому па дарував. Далі почав розповідати про себе, яким він був малим. І все це ніскільки не заважало дідусеві їсти вареники.
Побачив Юрко, як швидко меншає їх у мисці, а в тарілці меду, запитав:
— Дідусю, скільки ви можете з'їсти вареників?
— Коли був молодий і мав добрячий апетит, то штук по двадцять з'їдав.
— А тепер?
— А тепер, — зітхнув сумовито дідусь, — хамелю, хамелю і більше як п'ятнадцять не умелю.
— Так це ви з'їдаєте, може, п'ятнадцять маленьких, таких, як мама ліпить. Бабуся ж оно які здоровецькі поробила. З одного три маминих вийшло б.
— Та ні, ось таких, бабиних, і з'їдаю п'ятнадцять штук. Бо у твоєї матері хіба то вареники? То метелики!
— А я більше десяти, мабуть, не подужав би…
— Скільки їх тут ще зосталося? — заглянув дідусь у миску.
— Шість, — підказав Юрко.
— Ага, значить, дев'ять уже з'їв та ще оті прикінчу, і якраз буде моя порція, — задоволено мовив дідусь.
— Ні, ви не дев'ять уже з'їли, а дванадцять, — поправив Юрко.
— Невже дванадцять? — не повірилося дідусеві.
— Дванадцять, дванадцять! Я рахував!
— Ти бач, навіть незчувся, як ум'яв. Та воно й не дивно, бо дуже, кажу, смачні вдалися, — вихваляв дідусь бабусині вареники. — Ну, та дарма, якось уже з тими, шістьма, упораюся, щоб спорожнити миску.
— А живіт у вас не заболить? — запитав співчутливо Юрко.
— Ні, не заболить, — відповів упевнено дідусь і усміхнувся. — Чого б то йому боліти від оцих ось вареничків з медком? — і взяв із миски ще одного вареника.
Помовчав, помовчав Юрко та й знову питає:
— Дідусю, а що ви мені казали, як тільки я зайшов до вас?
— Що ж я тобі, голубе, казав? — задумався той. — Може, те, щоб ти сорочку в штани заправив і гудзики застебнув?
— Ні, раніше.
— А-а, це щоб ти здоровкався, коли в хату заходиш.
— Та ні, не те! Ще раніше щось казали. Як я стояв отам, біля порога.
— От лихо, не пам'ятаю, забув! — скрушно похитав головою дідусь.
— Ну, ви щось мене просили, а я не хотів, — допомагав швидше пригадати йому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці з ложку меду.
Але дідусь ніяк не міг згадати, що ж він казав Юркові. І тільки тоді, коли останнім вареником вимочив з тарілки останні краплі меду і з'їв його, ляснув руками себе по колінах:
— Так це ж ти, мабуть, хотів поїсти вареників з медком?
— Авжеж, хотів. А ви то про сорочку, то про гудзики кажете, поки самі все поїли, — ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.
Коли ми пригнали з пасовиська додому корову й дідусь розповів нам про Юрка, то бабуся дуже розгнівалася.
— Недобрий ти, безсердечний! — сказала. — Хіба можна збиткуватися з дитини?
— Нічого, нічого, — заспокоював її дідусь. — Це хлопцеві піде в науку. Може, тепер не буде таким проханим. Ти думаєш, мені було солодко? Уже і не лізли до рота вареники, але їв, щоб ні одного не залишилося…
Довелося бабусі наступного дня знову ліпити вареники з вишнями. Як наліпила, послала мене по Юрка, а дідуся в льох по мед.
Цього разу Юрко і направду вже не відмовлявся від вареників. Тільки запросили — одразу сів за стіл…
НЕПОСЛУХ
завжди призводить до якихось прикрощів або й до лиха — в цьому я переконався на собі та на своїх друзях і знайомих.
Так сталося і з Оксаною.
Вона кілька разів просила повести її в ліс. Але мені все було ніколи. Я цілими днями не розлучався з Василем, Петром і Юрком. Ходили на будівництво газопроводу неподалік Калинівки, на тваринницькі й пташині ферми, в поле. Або купалися й ловили в річці рибу чи грали в футбола.
Та, признатися, не дуже й хотілося мені водитися з нею. Надокучило, і хлопці можуть глузувати: хто я — нянька, чи що?
Того дня перед обідом бабуся, як завжди в цей час, поралася коло кабиці. А Оксані знову забаглося допомагати їй. Бабуся й цього разу дозволила ламати сухі гілочки і вкидати в пічку.
Та ось Оксані здалося, що палива не вистачить, і вона вирішила тайкома (бо інакше ж бабуся не пустить!) збігати в ліс назбирати хмизу. Виждала, поки бабуся пішла на город нарвати кропу, а ми з дідусем — до куликів, підхопила пасок, яким зв'язували сухе гілля, і вислизнула з двору.
Коли Оксана вибігла з хвіртки, прип'яте за ворітьми теля угледіло її і, мабуть, подумало: біжить з паском до нього. І, забувши, що прив'язане, кинулося утікати.
Теля й раніше пробувало зірватися з прив'язі. Йому кортіло погасати по леваді чи й у лісі побродити. Але міцна вірьовка і довгий дубовий прикорінь, глибоко забитий у землю, тримали міцно. Тепер же, налякавшись, воно рвонуло з такою силою, що прикорінь вискочив із землі. Відчувши волю, теля з радості задерло хвоста й гайнуло до лісу.
Оксана зупинилася, поглянула: чи не бачив хто, як вона налякала теля. Але у дворі нікого не було, і зона помчала далі.
Як опинилася в лісі, побачила так багато цікавого, що зовсім забула, чого туди прибігла. Сонячні промені золотистими стрілами пронизували дерева, повівав теплий, лагідний вітерець, з трави визирали квіти й кивали до неї голівками. А скільки пташок пурхало, скільки метеликів літало, різних комашок, жуків!..
Оксана вийшла на галявину, на якій ріс дупластий партизанський дуб-велетень. Он він стоїть одинаком — суворий і гордий. Гілля на ньому товстелезне, з потрісканою корою, листя цупке, наче з жерсті викуване. А берези, ясени і клени, що обступили галявину, — ті веселі й привітні. Вони, здавалося їй, захоплено й шанобливо поглядають на дуба, злегка погойдують гіллям, ворушать листям і мовби перешіптуються між собою: шу-шу-шу…
— Здрастуй, дубе! — гукнула Оксана і поклонилась йому, як це зробила одна дівчинка з дитячого мультфільму, коли вона прийшла до лісу. Потім додала: — А я — Червона Шапочка!
Навіщо вона це сказала — сама не знає. Може, тому, що в неї на голові й справді був червоний солом'яний капелюшок.
Дуб мовчав. Мабуть, не почув її голосу, бо ж ста І рий уже, старіший за дідуся.
Тоді вона, так само вклонившись, звернулася й до інших дерев:
— Здрастуйте і ви, берези, і ви, ясени, і ви, клени! Я — Червона Шапочка!
І їй здалося, що всі вони зашепотіли у відповідь:
— Ш-ша-почка… Ш-ша-почка…
Оксана задоволено усміхнулася і попростувала до красуні-ялинки, яку набачила ще тоді, як була тут зі мною і бабусею.
Перетнула галявину, вийшла на знайому просіку, а та аж червоніла від спілих суниць.