Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.
— Ану, Ільку, піди одсунь,— кажуть мати, а в самих сльози з очей — кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.
Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися... Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер одчиняти!
— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки.
А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак... І за пазуху трохи сипнуло.
— Хто там? — прискіпуюся.
— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?
Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.
— Добривечір, Одарко! до матері. А до мене: — Здоров, зятику...
— Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги. "Зятику, зятику"! Тут ось ноги померзли, а їм — "зятику". Навприпились.
Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як маленькому.
А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь! А мо', я не схочу, мо', я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. "Зятику!" Казали б уже: поворожіть...
— А я оце, Одарко, до тебе,— топчуться біля порога тітка, бо таки ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок сирий, не займається, і соломи на розпал немає.