Свого мужа я десь мала обік себе, та на очі не бачила...
. . . . . . . . . .
Місяць пізніше я про все те забула. Та кілька день потім з'явилася пані С., пригадуючи, щоб я з нею їхала до Н. Просила і вмовляла так щиро, що ніяк було мені відмовити їй, тим більше, що мене кортіло піти до опери і почути одну славну співачку.
В Н. ми були зайняті від "ранку до вечора". Я повідвідувала своїх знайомих, забігала кілька разів до бібліотеки, попадала в різні книгарні, позакуповувала деякі інтересні і нові діла, познайомилася в одної мені здавна симпатичної письменниці з двома літератами, з котрих один, не малорос, зацікавив мене своїми працями надзвичайно; і, повернувши до готелю, я почала натискати на паню С., щоб ми виїхали вже завтра додому. Там ждали на мене різні кореспонденції, доволі важні для мене, і я квапилася з від'їздом.
— Ще маємо одну справу залагодити,— сказала мені пані С. преспокійно.
— Яку справу?
— Маю в однім місці зложити значнішу суму грошей і не хотіла б їх цілком сама відносити. Не вмію скоро числити і боюся компрометації. Будьте ласкаві, підіть зо мною.
Ми пішли, розмовляючи, поки не опинилися перед гарною кам'яницею, а при вході її я прочитала на таблиці: "Др. Остап Підойма — адвокат".
— Отже, се ми йдемо до адвоката? — спитала я мимоволі.
— Так,— відповіла пані С,— до адвоката.— А потім додала тихше:— Се ми до нього йдемо.
— До кого? — спитала я з зачудуванням, забувши при тім як на смерть, кого вона мала на думці. Від часу нашої романтичної дискусії я була така ненастанно зайнята, що про свої інтереси не мала цілком часу застановлятися.
— Які ви недогадливі! — відповіла моя товаришка.— Адже ж до того панка, про котрого я вам чотири неділі передом говорила. Забули вже?
Я забула. А коли пригадала, то станула як опарена. Сором обгорнув мене. Прикрий, глибокий сором, а потім препогане почуття упокорення.
— Я не піду! — кликнула я зворушена і подалася бурливо назад.— Не піду!!
Блискавкою опинилася вона коло мене. Ніколи не бачила я її такою рішучою і залізною, як у тій хвилі. Вхопила мене за руку, всунула її в свою руку і майже просичала з нетерпеливості:— Тепер уже підемо. В тій хвилі вами кермує фальшиве чуття, якому ви не повинні улягати. Ви ж не понижаєтеся, зайшовши до чесного чоловіка. Ваша честь ні в чім не стоїть вище від його.
Коло стола, заваленого паперами, сидить щось дрібне і пише. Тепер обертається до нас... і о боже!! що я побачила? Хто се був? Чи се яка малпа сиділа в великім поручневім кріслі, шимпанзе якесь?.. Чи се був той чоловік, оспівуваний моєю товаришкою, що піднявся тепер із крісла і, звертаючи до нас своє невимовно погане лице, вибалушив на нас якісь цілком мов цибулі круглі очі, котрих вираз мене аж заболів. Той?
Але той сам!
Він усміхнувся, а пані С. отворила уста, і в тій же хвилі поллявся "потік красномовства". І не знаю як, що і коли, але коли я неначе непритомна витріщалася на нього, наговорила вона масу речей і неначе мені перед очима перемінялася. Стала солоденька, привітна, граціозна і аж "стелилася" з ласкавості, чи то ушанування до його особи, і се, як мені видалося, з потайної обави, що могла би сказати щось таке, що могло б викликати його незадоволення. Не стану те все повторяти, що переговорилося, бо воно завело би мене задалеко і не належить сюди. Але скажу лише те, що коли назвала мене йому по імені, він був (так бодай мені здавалося) мило вражений. Подав руку, стискуючи мою правицю раз по разу щиро, запевняючи мене тепло, що одно з його найкращих бажань нині сповнилося, а то, що пізнав мене особисто.
Якраз — запевняв мене — мав на думці писати до мене в одній справі, а навіть задумував мене особисто відвідати, чого вже давно бажав; лише він завсіди так прикований працею до дому, що годі своїм особистим бажанням дати волю. Та от судьба ласкава завела мене, мов "ясну зорю", в його дім, і він мені вдячний.
. . . . . . . . . . .
А я ніби заніміла.
Моя фантазія, звичайно жива, готова до жартівливих скоків, зомліла, опустивши крила вниз, думки в мене повривалися, слова позастрягали десь у горлі і я лише глянула довкола себе за кріслом, щоб якнайскоріше сісти.
. . . . . . . . . .
Ані я слухала докладно, що він далі говорив, ані застановлялася, що йому відповісти, ані який він там собі ще й дальше був, благородний, чи інтелігентний, чи який уже там інший — я лише відчувала всіми нервами, що різниця між мною і тим чоловіком була такою безоднею, котру виповнити і довести до якоїсь гармонії або симпатії між нами не стало би навіть цілого мого життя.
Він був справді чесний чоловік. І інтелігентний, і заможний, був справді один із найщиріших борців у боротьбі за права нашого народу. Сама благородна, щира душа для близьких і далеких, а однак — ніколи, ніколи і ні за що в світі не була б я з тим чоловіком злучилася. Ні за жодну ціну з ним разом для "народу", для "ідей" працювала.
Один-однісінький погляд на його особу, на його для моїх очей безмежно дисгармонійне, негарне і несимпатичне обличчя — і все десь щезло. Ідеї, любов до народу, до науки, до планів на будуче, до довголітніх мрій про всяку діяльність, замилування до праці суспільної і бог знає до чого ще всього, чим жила і дихала я досі, чим удержувалася на поверхні життя — те все десь щезло з моєї душі, полишаючи одно велике почуття потрясаючого жаху і відрази. Замість того витріщалася на мене його голова. Круглі, для мене аж до глибини душі несимпатичні очі... і лисина. Велика, блискуча, препогана лисина...
Годину пізніше ми знов опинилися обі на вулиці. І ледве опинилися, як пані С. накинулася вже з запитаннями на мене.
— Що ж, як вам подобався? Подобався? Він, правда, не дуже гарний, але зате симпатичний, благородна душа. Ви йому подобалися. Се я бачила по його очах. Я його знаю, дуже добре знаю, ровесник і товариш мій, ще з дитячих літ. О! з вас була би знаменита пара! Се була би з поля моєї діяльності одна з найкращих подій!
— Дайте спокій, моя пані,— відповіла я нетерпливо, не отрясшися ще з немилого враження.— 3 нас ніколи не буде пара.
— Як то ніколи? А то чому? — кликнула вона.— Не подобався вам? Може, тому, що негарний? Але ж се марниця! До нього можна привикнути. Не маєте поняття, яка то чесна душа і який милий чоловік, хто його вже добре знає!
— Маю поняття про чесноту душі, але ви не маєте поняття, як його вид, вираз його обличчя впливає на мене! Кождий чоловік має для кождого іншого чоловіка інші, і так сказати б, свої окремі очі. В мене є свої окремі очі для нього. Звикати до когось, від кого душа болізно відвертається, значить затуплювати свою душу на кошт... на який кошт, моя пані?.. З душею кінчиться вже все.
— Е!.. Ви зачинаєте філософувати! Не дивіться на його лице! Я вас запевняю, що звикнете. А от і Вольтер був поганий з виду, а жіноцтво аж пропадало за ним.
— Може, й не все,— відповіла я.— Може, було й таке, що не пропадало. Се — раз. А по-друге? Чого йти проти волі цілої душі?..
— Але колись ви хтіли виходити замуж, і то ще за старого.
— Колись. Тоді була я така молода, і мій ум так переповнений фантастичними мріями, що під його впливом я була здібна до такого кроку. Але нині я сього не зроблю. Шкода мені себе. Я знаю тепер, що людська душа може і дуже перемінитися. І хто знає, чи я, вийшовши за нього і змінившися, чого б я по собі і могла напевне сподіватися, змогла б я так само працювати, як працюю нині.
— Ні, моя пані,— додала я вже спокійно.— Ми мусимо самі себе шанувати. Я бажаю йому всякого добра, але його жінкою не могла б я ніколи стати. І він, певно, й сам не стане ніколи гадати про се. І як бачите, добрі товаришки і товариші,— додала оповідачка, звертаючися до маленького товариства,— з нас і не вийшла пара. Не все можна міняти свою індивідуальність за хліб, хоч би і в найбільших І найблагородніших замірах. Правда, як каже добродій О.— хліб буває часто мотором усяких рухів у життю, але так само буває він і смертною косою моральному життю. Я стрічалася ще кілька разів у життю з доктором Підоймою, але тоді була я вже заручена. А мій дорогий, незабутній муж,— додала поважно,— умів собі мене здобути без маєтку, і не страшно нам було і без маєтку побиратися. Ми й не жалували свого кроку ніколи. Для мене і для моїх очей був се найкращий чоловік у світі, і коли всі забудуть, який він був, у мене остануть для нього, хоч його давно вже нема, однакові очі.
— Пісня про любов давня, як світ, і де вона поважна і непоборна, там кориться все перед нею,— сказала з повагою чесна господиня дому.
— Я оженюся лише з такою панною, що буде мене любити любов'ю поважною і непоборною,— обізвався нараз гуморист із своїм непохитним супокоєм і всміхненими очима.
Всі мужчини зареготалися.
— Шукайте йому панни! — кликнули в один голос.— Шукаймо йому панни!
— Ні, хліба! — вмішалися інші.
— Ні, панни з хліба!
— Ні, хліб з панною...
А він сам усміхнувся, кивнувши пальцем.
— Не глузуйте з бурлаки,— сказав добродушно.— Але як знайду панну, що буде мене любити любов'ю поважною і непоборною, як смерть (при тім перебіг очима на молоду учительку), тоді...
— Вже зараз "як смерть",— перебила йому дівчина нетерпеливо.— Чого вже тут зараз "смерть" мішати?..
Знов веселість.
— Ми ніколи не дійдемо до кінця,— сказав він їй.— Але коли дійдемо до кінця, то буде той кінець поважний, як смерть.
— Я не боюся смерті,— відповіла вона спокійно і рішуче.
— Я лиш те й хотів знати,— сказав він.— Сього я сподівався по вас, хоч і як ми в своїх поглядах розходимося. Коли вам не страшно смерті, то, може, не буде вам страшно і медведя у себе приймити?..
Послідні слова сказав він так, що майже лиш вона їх чула.
Змішавшися сильно та зарум'янівшися геть аж під чоло, відповіла, опустивши нагло погляд:
— Можна.
Чернівці, 30 а[в]густа 1903
[1] Завід — фах.