ася йому весільна пісня тепер, ломіт праліса під ударом росохів у .перлистих перстенях, звидівся олень-червонюх у білій імлі, як вп'ялив очі в бір, трава повисла з непорушних губ... Як огнем його обігнало.: бачив себе у повороті з ловів, з лісових доріг... Не там він клав весною молодих готурів серед хижої насолоди? Не там чурила кров диких вепрів від обуха його сокири? Не там він випускав перед себе ловні котюги, як вірли без крил?
Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрію серця, величну шану родові, клейнод життю, довічну втіху...
Понаглив себе якстій: підняв вікно, пробував його. Обі половини, розкрашені низом у мрачні візерунки, пішли пливко на боки, як крила іконостаса. Тоді він грянув куною уверх, став навколішках на підвіконнику і пружив сустави на легкий скок у нутр, коли майнуло мохнатим, їдким теплом бестії, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, — і в щоку Дедька вцілилися з тріскотом жахливі ікли пса.
Нелюдський біль залунав у всіх костях злочинця, зорі стали сонцями, — він здер голову взад і випав на той бік, а котюга грянув за ним з кривавим м'ясом у зубах.
Ще раз піднявся Дедько на ноги і ще раз звірюка впилася з хрипотом у його розпанахані груди та тут же й прокричав ратунок — розгублений голос Зоє:
— До ноги, Борвій, до ноги!
Пес пустив жертву, присів як пард перед вікном з островерхою аркою, а тоді наїжений несамовито став глушити на весь світ, у всю ширину грудей.
— Що сталося, пробіг! — лебеділа Ясиня спросоння і вихилилася з горішної одрини, біла, як біль, від несподіванки. — Ти не лягала, Зоє? Гориш у своїм гіматіоні проміж дерева, як салямандра. Хто там чеше на вулицю, тікає кривавий?
Зоє не відповіла, — вона допала хоромів, уперлася в глухий кут і ломлючи пальці, мнялася там із нудьги, перегинала в'їдно, як натоптане гаддя, а плач без сліз, невгамовний, мов буря, потрясав її марною істотою:
— О, горе... горе мені! Доки світу й сонця — не їстиму... фазанів із золотих тарілок!
СРІБНА ШАПОЧКА
XV
"Сокіл, ненько, сокіл, ненько,
По саду літає —
------------------------------------------
Насип пшонця по колінця,
Нехай привикає".
(з нар. пісень)
Малий Чешко, дяків син, підтягнув свойого брата близнюка на пліт княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали голови за "отчичем", бо хотіли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що ціляла дуже далеко.
— Он-он, срібна шапочка! — зрадів Чешко й замахав рукавом до когось там, що біг у підскоках верх обмиканої гілки, ще й підбиркував кінцем озуття червоне яблуко перед собою.
То Сила стягнув тверді щічки осміхом щонайяркішим, аж засвітили два рум'яні мазки під зіркатими очима й в розпалі сподівань скрикнув от далеки:
— Срібна шапочко, зверж нам яблочко!
Княжа глянуло бистро за голосом, прихилилося, й метнуло яблуком зі щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Одначе дарунок не долетів, та опівдороги застряг проміж хабуз.
Тілько й всього, бо зараз же згомонів строгий голос, ніби від престола за торжественним молебним каноном:
— Аз-чяда — реку вама...
Монах Варлаам, темний та чахлий як кенобіт, загорнений в шерстяну рясу, аж зимний від різвого паху, від раннього миття, починав щоденну науку грамоти з дітьми княжої прислуги.
Він стояв у крузі розлогих груш серед площі круглої, ніби соняшне око, й писав ціпком на піскові гладкі, як живі кривульки: палички, змієвики, круцьки, закруцьки...
Бува, монах зачеркав те саме ще й ціпком у повітрю, наугад, і діти що сил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений звук, ніби оповіщували пестрим деревам свою побіду.
Коли ж у якийсь там мент ішло пиняво, старець твердив те саме ще раз і ще раз, доброохотно та многотерпеливо:
— Аз, буки, віди, глагол, добро, єсть...
То Сила й Чешко з втіхою доскочили туди, (не до яблука їм вже було!) і з пустоти кричали, як синиці до сходу сонця, аж другі школярі яли їх корити, хто стусаном, хто словом.
Дріботіли так довкруги сідоголового учителя: Олелько, бирючів син, да сопілці гудець знаменитий, Цвітана, сирота по співці святоонуфрієвського собора, в'юнкий, як білка, Прокша Гурич, стрільчук із пращі над всякий опис, Сава Вовкодав, одинець. двірського пасічника, — Святогор, ізгой, попенко, вдумчивий та тихий, гей ніч, осіяна місяцем, і ще смішний Коза Токсобич, полонений "господичич" із Половців, якого наймення веселило до упаду дітвору цілого Галича...
Такі безжурні заклики фуркотіли у леготі дерев, що незагодя на стежці явилася княгиня з церковним шитянком, з єпітрахилем.
Вона усіла під деревиною, мальованою осіннім небом, і тільки потягнула за темну нитку срібла, коли якісь там скрипливі ворітечки пішли на боки і упишнений лицар з чубом на праве ухо, в колпаці з білою кичкою та з твердим лопотом киреї виріс проміж гущу саду.
Дарославич.
Він повернувся у піврухові й загукав у сутінь обійстя:
— Нурла, сюди!
Від колодязя, де рукою пив воду, відскочив дивоглядний, як іскра, вороський хлопчук. На ньому була зшита удвоє плахта чорного сукна, з прорізами, з тороками, як гаддя, й рум'яним, мов жар, басаманом.
Штрикнув на зазив із гомінким ляском босих п'ят, а разом з ним то підводив крила, то опускав їх могутний, пругастий птах, що сидів насуплено на його рамені, з очима, прислоненими твердим шеломком-беретою, і час до часу клював ізлегка руку свойого носія, одіту в грубу шкіряну рукавицю.
Чорна, коротка голова птаха з піднесеним чолом була закутана в кругласте пір'я, під яким ховалася нерухливо звернена навпрямець світло-брунатна дуга очей. Голубий налет мроїв на темних опругах летівок, що їх полегки щибав вітер.
Птах поводив іноді допитливо головою, а тоді стрижка пер довкола ух біліла чітко, як коли вуса, — луками.
Може мріяв про рідні скелі в димах диких потоків, рожевих від вересу? Згадував необняті шуми ялиць, мову вічности?
Це був скельний сокіл із-за тридев'яти земель, із даху світа, з країни Обезів. Боярин купив його у Суздалі, де сидів гостем рудого князя Ростка, коли на хрестини його першої доньки Евфросинії Ізмарагд з'їхалися чужесторонні купці з усяким добром своїх країв. Й обезьке пахоля привіз, птиці пістуна відповідного...
Княгиня підводила саме нитку й очі верх шитва: чудувалася без міри пестрому явищу, казочному хороводові. Коли ж боярин підійшов і'д ній чолом і рукою, вона поспитала проміж два стібки голкою:
— Що вас приводить, Дарославичу?
Він осміхнувся в пошані, але ще мовчав змістовно, а далі. рознімилося бояринове серце й уста:
— Сокола в дарі у ніг ваших складаю, княгине... Пес, кінь і сокіл — трійця, без якої ловцеві не бути, а ви ж радо герцювали колись за звіровою. А ще не зараз такий сокіл народиться, як оцей! Собаки йому не треба, сам добичу відносить! Не на фазанів, — на рися його пускати не сором, а лис йому гра щонайвеселіша! І людей травить уодно, як дич!
Помовчав, непевний в собі:
— Оборона вам буде в невеселу пору, коли другів, як я, поблизу не видно...
Тут Дарославич облетів обличчя княгині мрійно — палким зором осіяним із глибин сподівання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав на служку, птичого пістуна:
— Гей чолом, Нурла, проси милости!
Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки забігали дрібно по землі, ніби золоті ящірки, і глухо задзвонило стальне повіддя, яким заковано пірнаті ноги сокола, колюмни сили.
Але княгиня гляділа вже подальше обох за отчичем, срібною шапочкою: він застібав якраз розсновані ходачатка, прихилений посеред стежки. Доки не покінчить якслід, не кине нізащо... І помогти не вільно, сам, сам!
Про що думали строгі, промінні очі під чільцем вдовиці? Гнів, образа, чи почуття небезпеки двигнули сторожко молоді брови?
А Дарославич, сам не свій, говорив із веселим видом та свідомістю ошибки одної за другою:
— Двацять чотири соколи у мене, ватага лягавих котюг, кої щонайвороніші, та ніхто не давав стілько радости моїм ловні дням, як оцей красунь дербентських борів... Я зрубав собі хаті серед піль і ліса та жив у ній всю торішну осінь: сокіл, пес і я.
(Від крилатих згадок обличча Дарославича теж будьте діста. крила:)
— Буває, держу на руці розбишаку, то серце у висках із втіхи лопоче, — зірву шапку з кичкою з-перед очей сокола, кину його на солукву чи перепела і он... хижак кружляє в піднебессю, я й він зв'язані невидними нитками одного на світі хотіння... Понад усі слова чар такого зв'язку з душевним життям ловця! Я стаю тоді гордий, що заволодів чудовою істотою. Розкажу, лиса спійме , живим, захочу, вовкові виклює очі в борні, пустить у світ сліпця... Цей сокіл, — це друге Я, це неспокійне серце моє... вам...
В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею і майнув оце ще раз настирливий блиск в оці боярина, та упокорення залило її душу від прочутої вже гри, від рахунку, в який входила її особа.
— Не може цього бути, Дарославичу, — (черти стали як криця) щоби я приняла від вас дар, такий небуденний. Шукаю думками рівновартного для вдячної відплати вам і не находжу. Задержіть цього пірнатого красуня і далі для себе, з черги я прошу вас о ласку!
З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. І всупереч правилам ясного ума, приворожений величною ціллю, що відсувалася в недосяжне, він глупо наставав:
— Квітко Троянової землі! Хіба погорджуєте моїми вірними службами, виявом моєї відданости повік? На Бога й Перуна, не відійду, аж вблагаю вас схилити до моєї проіьби сонце вашого обличчя!
Він погинався у вертких рухах світової людини: вродливий скоморох у парчі, вуличний крикливець, що захвалює чужинецьку невидальщину й себе.
Та сяйво жіночих очей стало вже грозовите:
— З хижаком ви набулися, Дарославичу, й переняли обичаї. Залишіть оці лови, — мене!
Голова княгині в пливких тінях серпанка подалася з гнівом успять, руки дбайливо згорнули вишивку й оставили боярина пестрим стовбуром посеред саду.
ВЕСІЛЬНІ ПРИМАРИ
XVI
"Ще сонічко не сходило,
як до мене щось приходило.
Приходила моя матінка,
приходила моя рідная —
Не снідала и не обідала,
тільки мене тай відвідала"...
(з нар. пісень)
Того року осінь квапилася як ніколи, судьба щадила княжого житла, зачіпленого над Галичем, ніби вірлине гніздо, — в такій порі ворогові набігати годі! Проте завзятці Ольговичі двигнулися навмання, підійшли з доброю силою чималий пай дороги, та під Микулином зачули щось недобре: бояри не пустили краски, ніхто назустріч їм не зронив слова, надії на поміч із нутра галицької землі завели. А кол