мить, мов із-під землі являлася відкись тічба дітей, з меншими в обіймах та біля колін, хліб намазаний олією в забрудненій ручці.
З усіх сільських переходів гомоніло задихано:
— Гай, біжім!
А тоді шепотом, великими очима:
— Бояри...
І жінки, що над річкою білили вузьке біленце, підносили долоні до очей, гляділи на веселчану курняву, причаровані смутливо...
Все, що годне, розглядало невидальщину.
Тимчасом подорожні минули на оспіхах дзвінкий Звенигород. Об'їхали згодом і Городок зелений від лісів та непорушних озер, перевитих очеретом. Шлях наближався і'д Перемишлю. Вже у половині дороги туди працювали скрізь на полях і сіножатях церковні люди, слуги перемишльського владики, — увихалися косарі, гребці, розкидальники. В'їдно дзвонили коси об клевень, об бабку, а пахощі стелилися, як мирра у світлім повітрю.
Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий, гей сама сила: його соха відкидала пиняво розплуги, тягнена велетнями — волами, один віл чорний, а другий багрун.
Що обходили орача майбутні бурі, свист стріл, грохіт мечів і крик у піднебесся, що ось надлетить?
Він йшов крок за кроком, старий жрець Яра, і, надавлюючи скиби яловичними ходаками, повагом готовив землю під нове зерно.
В один раз із далечі, що золотилася вже п'ятьма копулам святого Івана в Перемишлі, винирнув особливий чоловік: лице зі згаром, велике, беззубі уста, очі ж половка, в глубоких світляни кругах. Дранкаве рубаттє зісувалося з його рамени, повикривлн вані, як кігті, пальці босих ніг говорили про вогкість і стуж нічлігів, про поневірку денних мандрівок...
— Заспіваю Тобі, Господи, нову пісню на псалтирі дев'яті струнній... — лепетав волоцюга із трудом підтягаючи старечи голос і ніякої пісні не було чути, тільки одно скигління.
Княгиня добула чимскорше срібний гріш із зачіпленої за уперізку калитки та з внутрішним трепетом подала його нищому на рубцеві голубої завої.
— Нехай буде наперід моєї душі! — сказала д'ньому впівголоса, з глубин милосердя.
Однак мандрівник не захотів милостині, — він закрив вітхненне лице долонями та немов оголомшений непосильним горем, колихав проти сонця несамовитою головою:
— О глупі, стократь глупі ви, що правите і ви, що радите!
Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За поміччю до чужих, за любов'ю хижаків? Ото ж стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню! Ото ж рись ніжитиме білку, коли приблизиться на віддаль скоку!
Він кричав ніби з амвонного каменю, очі, як зорі, голос, як грім.
— З дороги його, та батогом! — отямився скорше всіх простодушний Костко з Чертежа.
— Що ви!! — заглушили його доразу, — це ж Йона печерак!
— Божий відун!... — злякано уповіла Шварна і вчинила на грудях тричі знак хреста. Васко Жмур не витерпів, упік:
— Ми чули лихий слух про тебе, діду, — говорять бо, що лицемірствуєш і ненавислив, до того ж. і блудник єси?
Йона відповів тихо, мов не той сам:
— Справді, такий я, і не має в світі гіршого... Засоромилися, погнали, тільки кур знявся за ними і вкрив придорожні верби по саме верховіття. Але княгиня стала зовсім неговірка і бояри озлоблено мовчали.
У Перемишлі доскочив до гурту намісник, лопотливий пан "Перемисльний" — зі своїми чурами, — стало глітно і шумно, як у храмове свято.
Заночували в той день у старенького Клима Молибожича, батька галицького намісника, та новим ранком, на розсвіті загуркотіли колеса по битому шляхові і далеко край левад розстелився копіт коней... Дзвони монастирських церков продовж лінії Сяну накрили собою все.
Тимчасом хмари розсипали сиві пера по блакиті, тишину скаламутила негода, завивниця. Дощ держався покищо от далеку й подорожні квапилися допасти даху над головою.
На добавок на дикій розтоці, на Котані, не було перекладання, насилу двигнули із вирви колісницю на той бік дороги, на прикрий горб...
Йно вони звідтам, як не вдарить град!
Увезлися наскорі у якесь там стрічне обійстя. Житло як храм, верх терненького плоту калина понадвисала.
Стара тивуниха (хмура, у ряденці) випряла ось куделину, навила повісмо, аж тут — гостей повен двір. Течуть вони, мигтить ніби стадо іволги понад гай, краю нема.
Увійшла княгиня у хату, за нею Шварна, вдова.
В хаті покутано, чисто. Стіни не білені, миті, щоби дереву не трухліти від червотоки, піч накрита череп'ям, вимащена глиною, як коли жертівник. Писана скатертина верх стола й скрині в узори, — грабельками.
— Чую, — рикає коровка, — з осміхом сказала княгиня. — Дайте нам молока, а хліб є з нами.
Усіла на ослоні, стріпувала дощ із шитих рукавів.
Тивуниха засуятилася, запораїла що треба, дала похарчувати. Не шкодувала ліжничка жінкам постелити, вергла й верету біло випрану.
Княгиня була трудна, задрімала, коли із суміжної хижі залунав гамір: дід-тивун, заскочений нежданими гістьми та їх гірким переходом, почерез розтоку закликав газдів, отвирав раду:
— Радьте-но, газдове, цибисме якоси того моста на Котані не поставили. Бо ся трафит хоч коли, што і з другого села дехто приде, а то не барз гарді. Но-ле радьте, може бися дешто зробиво.
— Га, моста треба! — гукнув хтось із лави.
— Ба, й як треба! — прокричало кілька твердих голосів і тиша. Чути тілько, як тивун у призадумі цикає крізь зуби.
— А знаєте? — перебив хтось тишину через ніс, — нона баба в Святковій, што біля церкви хижа, тамтої ночі гмерла.
— Гмерла? Іще не барз стара бива.
— Почкайте-ле, як-ємся женив, то буде вісем і трицять років, а вонася віддавала гтот самий рік.
— Тивуне! ного бука, што за Решівков при беріжку cтояв котрої си ночі вітер звалив.
— Звалив? Вилите? Мусів слабий бити.
— Койча на Лазах штоси три вепри гчера забив.
— Ге-ге! сприсьний, добре си карбує!
— В заправду, може-бисме з тим мостом даяк врадили, — плів своє старуган.
— Та ж ялиц є дост г лісі! — гримнув злісно хтось із громади.
— О-го-го-го! — протягнувся з насолодою ще одни із порадників та позіхнув широко. — Піти б до хиж... Вже ся випогоджат!
Ринули з ослонів гей один: через декілька хвиль стало пусто й тихо, ніби маком сіяв.
Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку і зачувся приязний голос Жмура з Добротова:
— Давно ви оттак ставите цей міст на Котані? Тивун пригадував хвилю, тоді й відповів безпечно:
— Та з того часу, господине наш, коли Сянік горів.
Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловів не зараз:
— Набилюєте будь що! Це ж десять років як один день! Про покійного князя й чутки ще тоді в Галичі не було!
— Та якраз... якраз... десять років, господиночку, й будуємо. У прибоці згомонів тепер сутий Жмурів регіт і можна було знати навгад, як він аж покладається, вперши жмені у боки. Тут же розлягся лопіт ходаків і обиджене тивунове слово:
— Кому весело, господине, а кому то й ні!
І потрясся на двір, бо стеля задрожала.
Тоді пан Перемисльний почав упівголоса, повагом:
— Царю небесний, оутішителю. Душе істини... везді сий і вся исполняяй...
З дзеленькотом спряжок він скидав опанчу і меч свій на жовтій ременині.
Аж тепер ніч сипнула сном на всі голови. Дерева шумлять, дожджик рясно крапле... Вснули безпечно, від Сянока ділив їх день дороги.
ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ
XIII
"...Не раз, не два я віконцем тікала,
Попід стріху горобчики лякала,
Попід стріху горобчики сверготять,
З чорних очей дрібні слези капотять..."
(з нар. пісень)
На сяніцькім майдані, залитім поранковим сонцем, правив службу Богу архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантів у Лелесові. Він видний був понад всіх у тих червоних ризах ради крови, пролитої великим мучеником, якому належав цей день.
Майдан, як довгий і широкий, рябів від ратнього угорського народу, що стояв навколішках проміж шнури наметів, проміж вози і всяке тягло. Кругом майдану розсипалися полотнянки, сіменасті хусти, плахти торокані... Курнява народу шелевіла як лан у наглім вітрі, у сонці...
Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина літ п'ятдесяти, з важкими ніби камінь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменові карти святої книги і підносив руки над головами війська, короля, що стояв обіч палятина Гейзи, бана Уроша і других угорських достойників, коли над'їхала княгиня зі своїм почотом, сідельце наряджене коверцями, стремена закосичені, биндами зубела вбрані...
Стягнула коника, зсіла.
Коли відправа добігла кінця, з останним словом Венедикта, зверненим до народу, король Андрій а з ним і вся його рада спрямувалися і'д княгині.
— Ми відстояли примірно службу божу за успіх наших приязних міркувань... — сказав Андрій і засміявся, як тиха вода, полегки.
Він був чоловік навалистий, очі липкі, кругласті, вус аж по груди. Королівська загорнина висіла на нім от як на дереві, що химерно настобурчило гілля.
Він повів княгиню за руку у передове шатро, двічі розлоге, з чолкою на крівлі та з коврами й медвежими шкірами, розкиненими по траві й ослонах за столом...
Заграли літаври привіт і ехо понесло його далеко по білих, поранкових імлах долини.
— Хочемо найти пільгу великому горю, яке навістило вашу державу, мила серцю ятрівко... — уловів Андрій по хвилі, коли весь гурт припочив, а служка, боснійське хлопча, — Андріїв любимець став наливати із шкіряного бурдюка вино як топаз, як сонце.
Слова короля перевів квапно з угорської мови молодий, зі заломленим носом і бородою, як галка, духовник Арпад із Хуст.
— З вдоволенням бачу, — правив Андрій далі, — що ні журба, ні утяжлива дорога не зв'ялили вас, люба княгине. Процвитаєте однаково.
Помовчав хвилю, вказав рукою наповнені пугари. Але ніхто не сягав. Попідпирали бороди на руках у строгій застанові, ніби різьби святців край високих престолів.
— Не можна вам було, княгине, вчинити нічого кращого, як звернутися за поміччю до мене, чоловічого побрата. В нас одно горе.
Він помовчав знову, поки переводили його слова, а тоді глотнув сикеру й верг легкопливно:
— З поміччю в оружних людях, яких я ось привів для вашої забезпеки, в'яжуться, ясна річ, деякі необхідности: жменя клиру для духовних потреб війська й пару десятків урядників, свідомих угорських законів, для кермування ріжноманітними справами, що виринуть на чужині. Всі вони, оці ж мої люди, довір'я стоять готові, — ждуть на ваш знак до дороги.
М'ягкости погляду й усміху Андрія противорічили рухи наглі як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Ілля зі Соболти не втерпів королівським вихилясам:
— Хочете, ваша милосте, призвичаїти населення до чужоземної управи?
— Що це він? — поривчасто допитувався порфироносець і аж припіднявся з ослона.
— Про буцімто чужоземну управу, величносте... — м'я