Тричі мені являлась любов

Горак Роман

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея, біла,

З зітхання й мрій уткана, із обснов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

Явилась друга — гордая княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

"Мені не жить, тож най умру одна!"

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Явилась третя — женщина чи звір?

Глядиш на неї — і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне,

І сила розпливається в простір.

Спершу я думав, що бокує, тоне

Десь в тіні, що на мене й не зирне, —

Та враз мов бухло полум'я червоне.

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп'ялилась,

І смокче кров, і геть спокій жене.

Минали дні, я думав: наситилась,

Ослабне, щезне... Та дарма! Дарма!

Вона й мене на хвилю не пустилась,

Часом на груді моїй задріма,

Та кігтями не покида стискати;

То знов прокинесь, звільна підійми,

Півсонні вії, мов боїться втрати,

І око в око зазира мені.

І дивні іскри починають грати

В її очах — такі яркі, страшні,

Жагою повні, що аж серце стисне.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

Як стелиться мені в безодню шлях

І як я ним у пітьму помандрую.

"А тепер подам Вам дещо такого, що може придасться до зрозуміння моїх творів і чого я не подав у автобіографічнім листі до Драг [оманова]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич..:"

(З листа І. Я. Франка до А. Ю.Кримського)

Повість-есе

Частина перша

"ОДНА НЕСМІЛА, ЯК ЛІЛЕЯ, БІЛА..."

1

Маленька, похилена під тягарем літ, уся в чорному старенька їмость [1] зрідка показувалась на люди. Лише при добрій погоді, та й то надвечір, бачили, як дибала тісною вуличкою, затіненою бузиною та буйним пасльоном, до річки. Зупинялась аж коло верб, старих і дуплавих. Довго стояла, думала про щось своє, а відтак, спираючись на палицю, вертала назад.

Стежка вела її попри кам'яний хрест, котрий, вже й люди не пам'ятають відколи, стояв між деревами, припертий до церковної огорожі. Звідки він взявся — ніхто не знав. Казали одні, що це той самий хрест, котрий колись поставили з нагоди знесення панщини, другі твердили, що це пам'ятка по страшній пошесті, яка вирувала в цих краях, а треті говорили, що принесений він зі старої козацької могили. Різне говорили люди...

Дивіться також

Зупинялась перед ним. Старим, пощербленим, пооббиваним. Сонце поволі сідало за липи та акації, поверталась з пасовиська худоба, видзвонювали вівці малими дзвониками на шиях, тріскотіли коники у травах... Думка перебивала думку. Спогади сплутувались, рвались, як старе прядиво, що залежалось у скрині, і вона ніяк не могла дати собі з ними ради. Чому завжди вона зупинялась тут? Що тягнуло її сюди? Адже ж не знаходила тут ніякого спокою, ніякої відради. Навпаки, завжди приходила ще більше стривоженою і розчуленою. Здавалось їй, що той хрест вона несла все своє життя. Від самого початку. Не могла втамувати від цього ні болю, ні сліз.

Це була Ольга Рошкевич...

Час був безжалісним до неї. Колись великі мудрі очі вицвіли, втратили блиск і відвагу, полишивши тільки біль і розчарування. Сиве, як молоко, волосся, покрите чорною хустиною, вибивалось на високе, в глибоких зморшках чоло. Чорна сукня, чорний в дрібні квітки фартушок, білий комірець, запнутий срібною брошкою з дрібними камінцями.

Зажурена, без усмішки. Ніби боялась людей і не чекала від них нічого доброго. Уникала слуг, гостей, не приймала нікого. Ночами часто не спала. Досвітками, коли випадали вранішні роси, а з річки дув холодний вітерець, тихо, щоб нікого не розбудити, виходила в старий сад. Чогось всі зауважили, що найчастіше затримується коло старого сухого горіха. Його не зрізували, бо мали надію, що ще відживе і котроїсь весни зазеленіє...

Всі, без винятку, хто пам'ятав її, твердили, що вона була така, ніби весь світ їй немилий. Казали люди в селі, що старенькі їмость чують скору смерть, а від того не легко. Ніщо немиле.

У 1926 році Михайло Возняк готував збірник спогадів про Івана Франка. Спогади, написані Михайлиною, сестрою Ольги Рошкевич, Михайло Возняк не наважився надрукувати. Він не міг оповісти про те, що Ольга ховала від усього світу. Однак, розуміючи важливість цих спогадів, Михайло Возняк все-таки використав їх у своїй статті "Перша любов Івана Франка", надрукованій далеко за межами Галичини. Все ж Ольга про це довідалась і не пробачила Возняку такого вчинку.

Вже після смерті Ольги в 1956 році у п'ятому випуску "Іван Франко. Статті і матеріали" Михайло Возняк опублікував 47 листів Франка до неї та її рідних. У 1958 році, в наступній серії цього ж випуску, Денис Лукіянович опублікував 16 листів Ольги Рошкевич до Івана Франка. 14 листів до нього так ніколи і не були надрукованими і залишилися в архіві Михайла Возняка, що в рукописному відділі бібліотеки АН УРСР ім. Стефаника у Львові. В передмові до публікації листів Михайло Возняк зазначає, що роздобув він їх "за допомогою свого колишнього гімназичного учня Степана Іванця та його матері Михайлини, молодшої сестри Ольги Михайлівної..."

Обмежила весь світ у чотирьох стінах невеличкої кімнатки, яку вдома називали "бабциним покоїком" і в якій вона жила до смерті. Тут читала, вишивала, плакала і сумувала. Велика дубова шафа зі старими книжками, до котрих нікого не підпускала; велике старомодне ліжко на пружинах, а над ним гуцульський килимок; накаслик [2], в якому тримала свої особисті речі, листи і фотографії, пожовклі від часу. Відразу по смерті Ольги Михайлина відкриє цю стару шафу, віднайде серед книг "Фауста" Гете і передасть її у музей Івана Франка при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка у Львові. В листі вона напише, що ця книжка "була першим виявом приязні і почувань Івана Франка до моєї сестри" і що залишив цю книжку Франко "в домі моїх родичів у Лолині, коли па канікулах від'їздив додому того далекого 1874 року". Був тоді Франко "по сьомій клясі гімназіальній. В тій книжці були слова посвяти Ользі, написані по-німецьки. Від давніх літ ту картку знищено".

Цілими днями, а то й тижнями Ольга могла сидіти у своїй кімнаті при заслонених вікнах і нікуди не виходити. Навіть Михайлина, розрадливим характером якої постійно був захоплений Франко, і та нічого не могла вдіяти. В селі казали, що старенькі їмості, Михайлина і Ольга, ніби не були рідними сестрами. Михайлина — протилежність Ользі. Вища від неї на цілу голову, очі жваві, сива голова рідко коли покрита хустиною, терпіти не могла чорного одягу. Хоч вона вже погано бачила, але вечорами сідала до столу і поволі, з великими труднощами писала спогади про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Івана Франка. Весь дім був на ній. То крутилась на кухні, пробувала страви і давала поради, де досолити, де доперчити; то до корів — чи вчасно нагодовані та видоєпі, то до коней — чи напоєні, то між кури, то між індики. Там насварить, там пожартує, розповість щось цікаве і доречне.

Весною Ольга злягла. Перед тим, коли на відсонні зацвіли дрібні стокротки, востаннє вийшла з хати, проди-бала звичною дорогою до старих дуплавих верб, на пасовиську назбирала дрібних квітів, сплела вінок і поклала під кам'яний хрест. Стояла довго перед ним, поки за нею не прийшли і не відвели додому. Більше вона не виходила.

30 травня 1935 року її не стало. Хоронили Ольгу на тихому сільському цвинтарі, що тонув у весняній зелені. Відцвітали яблуні, зав'язувались вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипались на труну і свіжу землю.

Перед смертю Ольга слізно просила Михайлину, аби та вволила її останню просьбу: листи, перев'язані голубою стрічкою, "від нього", нехай покладе у труну. Під голову. Це були ті самі листи, які Ольга відмовилася віддати М. Возняку, сказавши, що їх попалила. Воля Ольги була виконана.

Про смерть Ольги оповіло "Діло" коротким некрологом від 1 червня 1935 року. Воно нагадало, що Ольга Рошкевич належала до жінок-піонерок, котрі започаткували організаційну працю між українським жіноцтвом. "Молодою дівчиною, — писав цей часопис, — цікавилась етнографією та літературою. У Лолині, в домі свого батька, зібрала, між іншим, перші матеріали до бойківських обрядів та зладила перші переклади з французького письменника Золя. В часі своєї молодості була близькою співробітницею І. Франка та Н. Кобринської".

Інша галицька газета — "Громадський голос" — про Ольгу писала, що працювала вона у виданнях І. Франка та М. Павлика, слідкувала за розвитком жіночого руху, спричинилась до відкриття в Станіславі жіночої гімназії, а для І. Франка "була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій".

Більш докладно, тепло, з розумінням того, що Ольга Рошкевич була жертвою часу, що була тою першою відважною, яка зірвалась до лету, але знемогла в дорозі, про її життєвий шлях на сторінках тодішньої преси оповіла Марія Деркач — дослідник творчості Івана Франка. "Життя Ольги Рошкевич, — писала вона, — виховзнулось із вигідних рейок священицького життя. Однак не стало гарту промостити нових доріг. Зусиллям волі навернула його назад на давні колії, та воно покотилось, розбиге і порожнє, аж до самої могили. Цей грунт, на якому жила, не виростив посестри Божени Нємцової. Ті, що знали її, розказують, що була мовчазна і химерна. А вона була нещаслива..."

На доказ того середовища, в якому довелось жити Ользі, Марія Деркач надрукувала її лист до О. Олеського, товариша Івана Франка. Ольга з діда-прадіда належала до тих, про котрих пише у своєму листі. І Рошкевичі, і велика родина її матері Марії Руденської жили тим же життям. Молоді хлопці кінчали семінарії, женились на багатих попівнах, висвячувались, "ставали на napoxiю" [3] і далі плодили собі подібних. Так з предвіків.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: