Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!
— Отож так ви свого домагаєтесь,— викрикнула Демидиха, люто червоніючи.— Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
— Та й про пенсії пора подумати,— буркнув Демид.
— Кому? Нам? — з'яструбів господар.— Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!
Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.
— А у висоту... далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.
Льотчик мружиться в веселій загадковості:
— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:
— Ой боже!
— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік.— Не бог тепер, а Гагарін!
Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:
— Лебединого тобі віку!
А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.
— Завітрюжить, видно, завтра,— каже Корній.
— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,— зауважує льотчик трохи сумовито.
— Чому ж не дійсні? — дивується батько.— Хіба вже не віриш?
— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.
Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь "оту", що "знов не пасеться", що "заскучала чогось",— йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.
— Як добре, що ти приїхав,— чує брат її гарячий шепіт.— Допоможеш мені одразу загадку розгадати... Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.— Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях.— Чудасія — не лист: одні крапки та тире!
— Азбукою Морзе? — догадався брат.— Це здорово.
— То з космосу листи нашій Тоні йдуть,— жартує Демидиха, розвеселившись.— Хто ж хоч він?
— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав,— приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре... Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:
"Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?" Кашлянув, засміявся і поставив "Верховину"...
— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається,— докинув Корній.
— Пустощі то все,— сказав батько суворо.— Краще про науку думала б.
А мати теж докірливо кивнула на Тоню:
— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі...
— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.
— Такі листи, та ще зашифровані,— це теж наука,— заступився за сестру брат.— Кортить прочитати?
— Ой кортить! — спалахнула Тоня.
— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку...
— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.
По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:
— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!
— Що ти все гійкаєш на неї,— розсердився батько.
— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!
— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються,— примирливо сказав Демид.— Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо... Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.
— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,— сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:
— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.
— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти,— сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.
Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.
— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.
— Годі,— підвелася мати.— Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,
І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди...
А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,— копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.
— Ну, давай уже, розшифруємо,— каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: "Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!"
— Що ж, вітаю,— весело каже брат, повертаючи їй листа.— Тільки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків...
— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.
— Ти знов за своє,— гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою.— Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати...
А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:
— Не мулько? Не колеться?
— Ні.
— Ну, то й добраніч.
І обоє тихо залишають його — віч-на-віч із степом, із зоряним небом.
Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав — уже темніє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці — і халдеї, і елліни…
Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космічній, не торканій вітрами пилюці... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на дні океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест тополиного вершечка... Як він любить цей зоряний степ уночі! Десь пісня тане далека, наче крізь сон. Повітря чисте, запашисте. А над тобою простір, всіяний зорями; світлою порошею курить Чумацький Шлях — шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дігтярних сорочках... Проходили і не знали, що над ними скрутились в спіралі галактики, а тепер і до них, до заглиблених в безвість галактик, сягає твій розум. Але чи справді сягає? Чи справді наш розум всесильний, всемогутній? Так, справді, справді! В найпотаємніші глибини оті космічні промінь думки твоєї проникне...
Вітерець дмухнув, і забриніли стебельця сіна, забриніла тирса тонко; навіть скошена, навіть ставши вже сіном сухим, вона продовжує співати по-степовому.
— Петрику? Ти ще не спиш?
Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навідала брата. Прокралась лисицею, присіла край постелі.
— Ти тільки не подумай погано про цього листа, Петрику, нічого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
— Ну, а хто ж таки автор?
— Не знаю, єй-єй. Трішки, правда, догадуюсь, та тільки я нуль уваги в той бік... Ось ти мені краще про себе розкажи... Про які-небудь випадки незвичайні, пригоди...
Зачувши пісню десь далеко, брат запитав:
— Де то співають?
— Мабуть, на п'ятому відділку... З ферми дівчата йдуть.
— Гарно співають. Ти питала, чи правда, що ми співаєм в польоті. Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у доміно до останнього, а тут команда, схопився, побіг — знаєш, як це буває... Набрав висоту, кисню нема, став непритомніти. З землі посилають йому команди — не відповідає, нічого не чує і... співа! Це буває в такому стані. При зниженні знову прийшов до тями, посадив літака, навіть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слід перепало, льотчикові само собою, а ми після всього питаємо: "Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пісню таку видер? Зовсім якась незнайома..." — "А це,— каже,— мати колись мені в дитинстві співала... Я й сам уже цієї пісні не пам'ятав, а як став непритомніти, вона мимоволі виринула, пробилася десь із самих надр психіки..." Так що, Тоню, льотчики не тільки від захвату співають.
— Ну, а в отакі ночі ви літаєте?
— Звичайно. Тихо, місячно, ніч саме для польотів.
— І над морем ти літав уночі? В зоряну тиху ніч?
— Літав.
— Гарне?
— Нам не подобається.
— Чому?
— Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зірки, і під тобою таке ж небо й зірки. Не знаєш, які зірки справжні... Просто в фантастиці якійсь зоряній летиш... Досвідченому льотчикові, звісно, нічого, а якщо новачок — безвість, зоряний хаос кругом, лінія горизонту втрачена, починає "виправляти" літак, хоч насправді він іде рівно, "виправляє" і завалює... Летіти в зоряну ніч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопітна справа, як і фронт грози пробивати...
— А хіба ви і в грозу літаєте?
— Взагалі-то не випускають, слово синоптика — закон, але ж і синоптик всього не передбачить...
І, помовчавши, ніби вагаючись, чи розповідати Тоні, чи ні, брат став упівголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, і те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: "А ото ж гроза?" — і вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоїть (бо аеродром їхній там, де ліси, де високі гори...). "Та гроза й тиждень стоятиме",— заспокоїв його старший.
Справді, буває, що вона й тиждень стоїть там, у горах, а ми літаємо...