Дивовижна риба мурена

Тендюк Леонід

Скільки я себе й пам'ятаю, все про мандри мріяв. Човники з рогози майстрував: замість щогл — очеретинки, а весла — прутики вербові.

Якби той кораблик та трохи більший, на ньому можна було б, думалось мені,— далеко запливти, як Івасик-Телесик із казки, яку розповідала бабуся.

Багато мріяв я про дивовижні морські мандрівки і таки став моряком! Бо хто чогось дуже прагне, той рано чи пізно неодмінно доб'ється свого, і мрія його справдиться.

Треба тільки ніколи від неї не відступати.

І ось... До побачення, рідне село! До побачення, поле!

Швидкий поїзд мчить мене на Далекий Схід.

...Степове сонце, жайвір у небі, мамині засмучені очі — все врізалося у пам'ять. Я про них згадав чомусь сьогодні.

За вікном вагона — незнайомі міста, села. Голубіють широкі сибірські ріки, зеленіють ліси. А поїзд нестримно мчить вперед, назустріч сонцю.

Ген на краю землі, де берег нашої Вітчизни обціловують хвилі Тихого океану, на крутих сопках розкинувся Владивосток. Місто-красень і порт, який далекосхідники гордо називають воротами в океан.

Віднині цей порт став для мене, як і поле, рідним: мене зараховано, нарешті, в екіпаж корабля, що має вирушити в далеке плавання.

Наш "Вихор" переплив Японське море і простував тепер на південь — до екватора, у вічно теплі води.

Корабель цей не військовий і навіть не торговельного флоту. Він вирушив у плавання з іншою метою. Вчені, що перебувають на його борту, досліджують моря й океани, вивчають життя риб, китів, морських водоростей.

"Вихор" плив тепер у південну частину Тихого океану.

Кілька разів на день мінялася погода: то буряно, то знову затишшя.

Коли піднявся вітер і море розхвилювалося, ми взялись готуватися до шторму: на люки, що вели до глибоких трюмів, натягли брезентові чохли — щоб і краплина води не попала всередину. Міцно задраїли ілюмінатори, а палубний вантаж і рятувальні шлюпки закріпили по-штормовому.

Але старалися даремно. Недавно ще похмурий, непривітний, океан угамувався і тепер лежав, по вінця сповнений блакиті. У високому небі сяяло пекуче сонце. З південного сходу, назустріч "Вихору", дув тепловій — вітер, що зветься пасат. Він доносив на своїх крилах дурманливі запахи джунглів. Навіть з цих запахів можна було здогадатися, що земля десь поруч.

І вона таки з'явилася.

"Вихор" стишив хід, а потім і зовсім зупинився, прогримівши якорями.

Нас огорнула водяна пустеля.

На блакитному плесі, ген вдалині, на обрії, видніли коралові острівці.

Я взяв бінокль, притулив до очей і побачив у білопінному прибою берег, під височенними деревами невеличкі хижки, ну, та ще зграйку темношкірих дітлахів, котрі з човна пірнали У воду.

Вгорі над островами клубочилися хмари — рухливі казкові палаци. Коли налітав вітер, вони несподівано розпадалися, тоді знову сходились докупи, височіючи в бездонному небі. А внизу простерли віття якісь гінкі, не бачені ніколи дерева.

Ті острови в Тихому океані називаються Полінезією.

Поки ми пливли до них, більшість матросів палубної команди, — серед них і я,— чепурили судно: фарбували палубні надбудови, каюти.

У плаванні, коли судно рухалось, матроси навпереміну стояли коло стерна — на вахті, яка зветься ходовою.

Мені цієї роботи не доручали: новачок!

А тепер, коли корабель заякорився, хлопці відпочивають: ладнають ящики, в які завтра збиратимуть корали; перехилившись через борт, гачками ловлять акул; а мені саме тепер припало — до ранку! — стояти на капітанському містку на вахті.

Про все, що помічу на морі й видноколі,— де який корабель, джонка чи катамаран (так називаються тут невеликі човни),— доповідати штурману.

Ото я й стояв, як звелів боцман.

І це в такий день, коли на "Вихорі" всі готуються стрічати Новий рік: палуби уквітчані барвистими гірляндами, поставлено святкові столи, моряки всі радісні, схвильовані!..

Вечоріло... Край неба, де згасало сонце, востаннє завогнився— так, ніби спалахнула пожежа. А потім смеркло і враз, як це буває лише в тропіках, потемніло.

Настала глуха тропічна ніч.

Високо в небі зацвіли не бачені ніколи зірки й сузір'я. Бо тих зірок, що яскравіють тут, у Південній півкулі Землі, де стоїть наш "Вихор", не видно у наших степових широтах. Замість Великої Ведмедиці, Полярної зірки, Стожарів, тут небозвід всіяли інші світила: огнистий Південний Хрест — розташовані невеличким ромбом чотири зірки; Вега, Капелла, Альціона...

Та мені не пощастило довго розглядати тропічне небо. Штурман — високий, неговіркий чоловік, що весь час мовчки схилявся над маршрутною картою, раптом озвався:

— Візьми лишень віник,— сподіваюсь, ним ти вмієш орудувати? — пройдися по судну ще раз, акуратно підмети палуби та віднеси в підшкіперську — он біля ходової рубки — відро з білилом.

Та не встиг я спуститися трапом з капітанського містка, як відро враз вислизнуло з рук, в'язке, липуче мастило схлюпнулось і розлилось по охайно вимитій палубі. Даремно кинувся я пригорщами збирати його — велика біла пляма розпливалася дедалі ширше, тоненькі довгі цівки поповзли від неї на всі боки, наче щупальця спрута.

Напасть яка! Хоч би ніхто не бачив. Та де там! З ніг до голови вимазаний білилом, я навколішки лазив палубою під суворим поглядом штурмана, який саме сюди прийшов.

Раптом у машинному відділенні пробило четверту склянку, тобто без чверті дванадцяту годину ночі.

— Ось що, Магеллане,— подав нарешті голос штурман,— годі тобі повзати. Гарненько прикрий те місце брезентом і йди на палубу.

Я підвівся, хутко побіг по брезент, прикрив ним забруднену палубу і, похнюплений та сердитий, став підніматися нагору.

І раптом посеред прогулянкової палуби угледів зелене з іскристими крижинками на гіллі деревце, прив'язане до горішньої перетинки. Ялинка! Де вона взялася в океані? Ага, ось навіщо боцман за кілька днів до виходу корабля з гавані посилав наших хлопців у тайгу!

Янтарний полиск смоли, запах хвої!.. Неначе тепла повінь, огорнула мене радість. Штурман підійшов до мене, щиро посміхнувся:

— З Новим роком, юний мореплавцю, з новим щастям! — привітав.

Я міцно потиснув йому руку.

До ранку на "Вихорі" гриміла музика, лунали пісні. Я навіть перестав сердитися, що мені в Новорічну ніч довелося стояти на вахті.

— Ура! Ура! — залунало на палубі, коли я після вахти ліг спочити.

— Ну й лежень! — почув я насмішкуватий голос Василя Головатого.— Вставай, Гайовий,— не вгавав він,— поїдемо на острів! Касянович он набирає тих, хто добре вміє пірнати,— щоб допомогли йому спіймати для зоологічного музею славну рибку мурену.

Я швидко встав.

На палубі — натовп, гамірно. Прикріпляють до ящиків, у які збиратимуть корали, шматки легкого пінопласту, щоб ящики не тонули; готують гострі металеві шворні — відколупувати з підводних скель дивовижні коралові квітки.

Багато роботи в дівчат із наукового загону Касяновича. Вони споряджають його, ніби на іншу планету: допомагають одягати комбінезон, рукавиці, гумові черевики,— адже під водою, між гостролезих коралів, легко обчухрати боки, подряпатися, і ті виразки потім довго не гояться. Касянович — сухорлявий, обвітрений, міцний. Йому вже більше як шістдесят років, але він не схожий на дідуся: стрункий, підтягнутий, спритний, завзятий. Ми його звемо Нептуном, тобто морським царем. Більшу частину свого життя він провів на морі, в далекому плаванні. От і на "Вихорі" наш Нептун з того дня, як судно вийшло в перший рейс. Його поважають всі: довгі роки Касянович

у морі допомагає науковцям: ладнає сіті, ловить рідкісних риб.

— Поспішайте, дітки, не баріться! — кидає він своїм помічницям, які востаннє закріплюють на його ластах ремінці.

Ящики з пінопластом-поплавками, рушниці для підводного полювання, хватки, сіті, целофанові банки для рідкісних риб, інше риболовецьке причандалля вже у човні, що гойдається за бортом "Вихора". І ми спускаємося вниз по хиткому штормтрапу, що висить з правого борту.

У човні нас п'ятеро: Касянович, Петраченко, Головатий, я, ну та ще моторист, який везтиме нас до острова. Решта з "Вихора" — ті, хто збиратиме корали, переправиться потім.

То ось він який зблизька, океан, до котрого я, перехилившись через борт човна, зараз дістав рукою! Ласкава, тепла вода, ласкавий, голублячий дотик. Пашить теплом, ніби черінь, і вітер гарячий — здається, вирвався з розжареної печі.

З палуби "Вихора" видно було широкі обрії, а звідси, знизу,— високе, безхмарне небо, наше судно, імлистий серпанок, що тремтить-переливається довкола по всьому горизонту.

— Яка краса! — захоплено вигукує Касянович і, перекрикуючи гуркіт мотора, додає: — Такими блакитними обідками, як отой, що імла виткала по видноколу, в нас на Україні гончарі розмальовують тарілки й блюдця. Здоров, батечку-океан! — хитрувато підморгнувши, каже він.— Ти, голубе, теж схожий на велетенське, щойно зняте з гончарного круга блюдце.

Я з першого дня плавання знав, що Касянович про океан говорить, як про живу істоту,— з любов'ю і ніжністю. Ось і нині завів своєї.

Ми наближалися до острова. Коралові острови,— вони звуться атоли,— складаються з кількох острівців, що оточують нешироку затоку-лагуну. Вічнозелені тропічні зарості підступали до самої води: це були кучеряві чагарі, знизу без жодної гілки — їх звуть мангри. А ще тут росли вгрузлі в намул, схожі на слонячі ноги, дерева-велетні. Над цими непрохідними, непроглядними нетрями до самого неба височіли стрункостанні кокосові пальми.

Човен зупинили недалеко від берега, де починалася мілина — кораловий риф — підводний вал, що оперізував острів. Моторист, наш "візник", розсотав довжелезний канат з якорем на кінці, кинув його у воду. Смикнув — не піддається! Глибини тут метрів десять — якір зачепився за скелю.

— Ось що, матросики,— сказав Касянович.— Головатий і Петраченко пірнають зі мною, а ти, Гайовий, надінь маску і попливи до того он гранітного виступу,— показав він на зубчаті скелі, що випиналися з води,— подивись, яке там дно, чи є на ньому морська трава. Бо де трава, там і риба, випаси багаті.

Я підігнав по нозі ласти, протер запітніле скло маски, взяв рушницю і плигонув у воду.

Унизу побачив руді плями. То були саргасові водорості. На скелястому дні всюди підводилися велетенські голомозі валуни, наче голови велетнів. Широкі тераси, химерні виступи й заглибини у скелях,— ніби потрапив у затонуле казкове місто.

1 2 3