дній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде...
— Гляньте, он наші — вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний — Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?
Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.
— Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? — пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.
— Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, — сказав Степура. — Той як уп'ється, то як кліщ.
Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:
— Годен!
А він, усміхаючись, сказав і до всіх , і до Тані зокрема:
— От і вирішилось.
Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим — для інших непомітним — потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.
— Якби тільки з відправкою не поспішали, — зазирала Славикові в вічі Мар'яна. — Щоб можна було спокійно зібратися... Що вам з собою брати?
— Увага! Задано питання! — вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. — Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно... Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!
Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.
— Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! — під'юджував Дробаха.
А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою — хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.
— Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, — усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.
— Боронитимем вас, аки леви.
— Отакі хлопці, — бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, — та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір'я з них полетить!
— Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, — зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.
— Розкажи, Мироне, — обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, — як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.
— Та було, — підтвердив Духнович. — За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять...
— Ти вже себе не паплюж так, — сміючись, сказала Мар'яна. — Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура — грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. — Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! — сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.
Взявшись попід руки, впереміжку дівчата й хлопці рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили тут на демонстраціях і на прогулянках вечорами, цілою вервечкою, з сміхом та жартами. Як добре, коли почуваєш, що зробив саме те, що слід було зробити, що можеш тепер відкрито глянути кожному зустрічному у вічі!
Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те небо, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики, і дівчатам передається певність, що, доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найширший, що він найбільший з усіх майданів Європи!
6
На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхній зустрічає Адміністратора, — так вони називають між собою Михайла Штепу, — який перебуваючи в контакті з театральними адміністраторами, розповсюджує у вільний час квитки по підприємствах, організовує культпоходи і має від цього якийсь там зиск.
Зараз він іде складати середні віки. Що б не сталося, а він матрикул в зуби, шпаргалки в кишені і чеше до професора: хоч на трійку, аби скласти.
— Ну знову ж провалишся, — каже Таня.
— Звідки такі проґнози? — посміхається Штепа своїми вивернутими губами. — Чи то просто так хочеш?
— Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку він мешкає з Богданом в одній кімнаті. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тім'ї вже лисина просвічує. Галстучок завжди ідеальним вузликом, на устах ніколи не зникаюча усмішка, вірніше, не усмішка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, він до всіх і до всього посміхається. Він і зараз усміхається до хлопців, хоч не розуміє ні їхнього настрою ні їхнього хвилювання.
Штепа в райком з нами не пішов. Вранці, коли Таня забігла в хлопчачу кімнату, застала там Штепу одного. Стояв біля гардероба перед дзеркалом і спокійно вив'язував, вимучував на горлі свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.
— Богдан відчув у собі Мініна або ж Пожарського, — не припиняючи свого заняття, відповів їй Штепа. — Поніс у райком здавати свою відстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.
— А ти?
— Я не комсомолець, ти ж знаєш... Зостануся разом з вами кінчати університет, хай мені буде гірше.
Зустрівшись тепер з хлопцями, він не почуває перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.
— Так, так, волонтери, — простодушно роздає він свої усмішки то одному, то другому. — І ти теж записався? — насмішкувато звертається він до Духновича.
— Грішний, батюшко: записався.
— О, хвалю, хвалю.
— А чого ж тебе там не було? — суворо запитує Штепу Ольга.
— Та я ж не комсомолець, — знову заводить він своєї. — Переросток я, чи як це по-вашому?
— Скоріше недоросток, — грубо зауважує Мар'яна.
— Ну й оса! — примирливо осміхається Штепа і їй.
— Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолі? — здивовано запитує Підмогильний.
— Ні, він народився одразу членом профспілки, — жартує Дробаха.
Справді, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього віку, трохи тільки старший, а в комсомолі з ними так і не був, обминув якось непомітно...
— Дивлюсь я на тебе, Мішель, — підступає до нього Дробаха, — і бачу: кепські твої діла. Хитрістю ти — Талейран, але правду каже Таня — провалишся. Хронологію завчив?
— Завчив.
— Ну, то скажи, в якому році отой неписьменний бандит Пісарро завоював державу інків? Штепа невиразно блудить очима.
— Що йому інки, — зауважує Лагутін, — його сфера — театральний світ. Кажуть, ти вийшов на великуі сцену?
— Пробував.
— Та невже? На яких ролях? — вдавано дивуються хлопці, хоч добре знають про недавній оперний дебют Штепи.
— Я не перебірливий, — каже Штепа, а Степура пояснює:
— Ото бачили в "Тихому Доні", де козаки з дерев'яними гвинтівками пробігають через сцену? То ж і він там біг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтівка, оскаженілість на обличчі — роль хоч куди!
— Тепер ось і вам доведеться бігати, тільки вже не з дерев'яними, — каже Штепа, і вивернуті губи його все посміхаються. — Чи, може, вас забракували?
По обличчю Колосовського одразу майнула хмурість.
— З чого це ти береш?
— Та дивлюсь, що такі раді йдете... Чого, думаю, радіють?
— Тобі цього не зрозуміти, Штепонько, — промовив Дробаха, і його вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.
— Чому не зрозуміти?
— А тому, — Дробаха злегка смикнув Штепу за кінець галстука, — що ти єси бевзь, альбо ж телепень...
— Стультус по-латині, — додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближавсь до зупинки.
Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою:
— Ауфвідерзейн!
Незнайоме слово одразу насторожило двірника, що стояв неподалік грізний, нашорошений.
— То наш, наш, — посміхнувшись, заспокоїв двірника Дробаха.
— З цим тепер треба обережніше, — попередив Штепа і, одвернувшись від двірника, продовжував стишеним голосом: — Справжня шпигуноманія по місту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навіть міліціонера побили, думали, німець перевдягнений... Він накликав на себе підозру, знаєте, чим? Своєю надмірною чемністю...
— Штепо, не поширюй пліток, — пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. — Іди вже, випробовуй долю.
— Та й піду. Дівчата, ви ж теж?
— Ми дорогу знаємо, — холодно кинула йому Таня. Дівчатам теж на факультет, туди, куди й Штепі, — на Раднаркомівську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бік вулиці і йдуть окремо.
Хлопці ще по дорозі з райкому вирішили, що складати не підуть, — вільні тепер птахи.
— Трохи незручно, правда, перед дідом, — каже Богдан, маючи на увазі професора. — Та хай вибачає.
— Складемо вже після війни, — безтурботно кидає Дробаха. — Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
— Чи не забудемо до того часу? — задумливо запитує ніби сам себе Лагутін.
— Ти гадаєш — це так надовго? — дивується Мороз.
— А ти думаєш, на три дні? — іронічно каже Колосовський.
— Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, все буде скінчено. Гітлер заскавчить!
— Наш час — це не час тридцятирічних воєн, — підтри