Заготовачі, що супроводили баржу, розлігшись посеред палуби, грали в підкидного на кавунах, потім вечеряли, пісень співали... А коли стрічні судна запитували їх: звідки? — відгукувались на все Дніпро добре знаним тут жартом-примовкою:
— З Комишанки, з козацької сторони!
І так це гучно гукалось, розгонисте, аж луна котилась... Плив і плив до самих шлюзів з ними маленький втікач, і лише коли шлюзувались, виявлено було між кавунами безплатного пасажира, — зі сміхом річкова міліція зняла з баржі навіть їм незвичного кавунячого "зайця"...
Аж усміхнулась душа, згадавши про ту пригоду. Повеселішав одразу Порфир. І ніякого вже й чуда не було в тому, що незабаром карцер знявся з якоря, зовсім відчутно поплив кудись разом зі своїми пошкрябаними стінами: мов летючий корабель, летить уже він серед вільності, під блакиттю весни на крилах нестримної дитячої уяви. І ніхто не зупинить цього корабля, ніяких мурів для нього нема, все він розсуне, проб'є, несучись до того світу-галасвіту, де води такі красиві сяють, і птаство ґелґоче, і вільно похитується під сонцем очерет, вилинялий після зими, по-весняному бурий, русявий, як ти!
V
— Оце, діти, планета, — рука вчительки лягає на глобус. — Наша красуня планета... По-перше, вона кругла...
— Як кавун?
— Вважайте, як кавун...
— А хвостик є?
— При чому тут хвостик?
— Ну, в кавуна ж хвостик!
Карантинники, понахилявшись до парт, потішено пирскають, спідлоба позиркують на вчительку: чи не образиться? Ні, не образилась. Навіть посміхнулась їхня Марися Павлівна:
— Ох, Кульбако... Ох, мудрець ти в нас... Хвостиком від планети цікавишся, а спитай тебе, де живеш, де твоє місце на цій планеті, то навряд чи й зумієш на глобусі показати.
— Де живу, я й без глобуса знаю... Ось відпустіть додому — з зав'язаними очима втраплю.
— Комишанка йому найлюбіша, — сміється з передньої парти Карнаух. — Столиця!
— А то ні? Очерети в нас найбільші на планеті... Один в'єтнамець казав: вони у вас — як бамбук!.. І так аж до гирла —кінця їм не видно, нашим очеретяним лісам!
Заховаєшся — вік шукатимуть і не знайдуть! А рибки там! Устанеш раненько, ще й вода рожева, примостишся десь під очеретом, а воно ж клює!..
— Ану збреши нам ще про сома, — під'юджують хлопці. — Що з берега тебе потяг!..
— А таки ж було, — стверджує хлопець. — Кілограм на сто бюрократа підчепив! Я його сюди, а він мене туди, я його отак, а він по мені хвостом я-а-а-к дасть!..
— Годі, годі, — уриває його захват Марися Павлівна, — знаємо твої подвиги...
І далі веде урок. На столі перед нею лежить розкритий так званий сигнальний зошит, куди потраплять всі твої гріхи, жодного Марися не пропустить. Невеличка, зграбна, прудка, у светрі, що туго облягає груди, вона схожа на студентку, на одну з тих, що час від часу приїздять до цих трудних спецшколярчат, щоб практикуватись на їхніх грішних стрижених душах. Марися гарна спортсменка, часто й після уроків залишається тренуватись з художньої гімнастики, коли спортзал вільний; натренованість почувається в її рухах, в енергійній пругкій ході, за що, мабуть, її й прозвано: Відзігорна. Уважна, доскіплива, жваво постукує по класу у своїх модельних на високих каблуках, або, як вона каже, "на обцасах", зазирне сюди й туди, ніхто не випорсне з-під її ока. І чим її могла звабити ця школа, яка, здається, мала б лише відлякувати таких, як Марися? Бо ж поряд з малечею тут тобі зустрінеться й бевзь, що вже на дві голови вищий за вчительку і знає на світі все, крім таблиці множення... Той курить потайки, той про втечу виношує думки з маніакальною впертістю. Вона його в музгурток, щоб на трубі грати вчився, а він їй: я вже вмію грати на всіх дверних замках і навіть на дечиїх нервах! Навіщо їй це все? Влаштувалась би собі десь у місті або принаймні в селищі ГЕСу, де в неї нібито є наречений — лейтенант міліції Степашко, що якраз відповідає за неповнолітніх, по пристанях та причалах полює за такими, як оці ангелочки. Чемний, культурний, одначе, якщо ти де-небудь схибив, не в той бік задивився, кишені чиїсь переплутав, уже він тебе за шкірку та в дитячу кімнату міліції для ближчого знайомства... Ото й закрутила йому голову Марися. Бо хоч ніби й нічого особливого в ній, не зірка світового екрана, зате з характером, про неї інші вчителі жартома кажуть: "В малому тілі — великий дух".
Але з такими, як Кульбака, і цей дух не завжди раду дасть. Бо це ж артист! Зараз ось такий, а за хвилину вже інший, не знаєш, що встругне, якого коника викине. Ніби на живу загадку, поглядає на нього Марися, коли він, злігши підборіддям на руки, мов юний сфінкс, світить на вчительку своїм лукаво-вивчаючим, притамованим усміхом. Якесь вичікування, насторога в тій усмішці, часом іронія, майже глум. Аж ніяково стає вчительці від того дитячого нерозгаданого погляду, в якому переблискує безліч відтінків і значень, вловлюєш у ньому затаєну недовіру й зацікавлення тобою, іронія змінюється чимось схожим на приязнь, котра, одначе, щомиті може обернутись несподіваним глумом, зухвальством. Ведеш урок і раптом чуєш, як десь під партою починає жалібно підскавулювати мовби кимось підкинуте в клас цуценя.
— Кульбако, це ти?
Схоплюється, виструнчується, погляд святий, невинний:
— Що таке, Марисю Павлівно?
— Припини свої витівки.
Губи він навмисно стулює міцно, а воно й далі десь там підскавулюе...
— Кульбако, перестань.
Хлопець на губи вказує, дивіться ж, мовляв, це не я, це не з моїх вуст, а те скавуління знов озивається, десь воно там живе в ньому, в утробі, проситься на волю. Наче Рекс, заскучавши за своїм господарем, знайшов якусь шпарину й подав аж до класу свій жалібний голос. Товариству, звичайно, розвага, клас шаленіє: ну дає цей Кульбака, от артист! А їй...
Іноді хлопець після своїх витівок стає зовсім серйозний, задумується про щось, вчительці, мабуть, здається, що він живе зараз у своїх комишанських очеретах, найбільших на планеті, а Кульбака раптом — ні сіло ні впало — вилазить із запитанням:
— Чи правда, що людина в Хіросімі випарувалась? Що тільки тінь від неї зосталась на тому камені, де її вибух застав?
Зітхне Марися Павлівна. Бо що ж тут відповідати, коли він і сам уже звідкись начутий про ту хіросімську тінь...
Часом, переступивши через власне самолюбство, Марися Павлівна проситься на урок до Ганни Остапівни, щоб повчитись, як та, досвідчена, заслужена, погамовує цих непогамовних. У Ганни Остапівни якось воно так виходить, що хоча голосу й не підвищує, суворості на себе не напускає, а проте цуценята на уроках у неї не скавчать. Гляне на комишанця і рівним лагідним голосом велить:
— Кульбако, розказуй вірш.
Він і на неї смиренником, святенником, трохи у вічі не вскочить:
— Ганно Остапівно, який вірш?
— Як який? "Мені тринадцятий минало...". Здається, якраз твій вік.
— Кульбака нам казав, — вкидає Карнаух, — що він ще й при мамонтах жив... Отакий, як є, вже й тоді був... Я, каже, вічний...
— Гаразд, — згоджується Ганна Остапівна. — Вічний, бездітній ти, стоїш над рікою Часу... А вірш все-таки разкажи.
— Я... я... не вивчив.
— Чому? — допитується Ганна Остапівна лагідно, майже ласкаво. — Поясни.
Важко дається відповідь:
— Не зміг.
— Цілий вечір з Карнаухом у шашки програв і для завдання часу не зосталось?
— Не дається мені... не можу...
— Бистрицький ось вивчив. І Петров... І Смалений, і Палагута... Інші можуть, а ти? Ти не такий, як вони?
— А хіба такий? — в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.
— О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці — (татуйоване рученя миттю зникає під партою). — Хоч наколювати себе — то не найкращий спосіб утвердити свою особу... Тож хоч і примітний, і винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речі, якими не соромно бути схожим на інших...
— Якими ж?
— Трудолюбством. Чесністю. Старанністю. У тебе ж мати яка трудівниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де ні в кого не ріс...
— Порфир каже, — знов інформує Карнаух, — що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлібне дерево із зернятка... Чи це він розігрує мене? Хіба хлібне дерево витримає в нас?
— У такої, як мати його, і хлібне дерево виросте, — з повагою каже Ганна Остапівна. — А ти ось, син її, той, хто повинен в житті їй стати підтримкою, захистом, опорою...
— Заждіть, — нетерпляче каже Порфир і, тяжко зітхнувши, робить відчайдушну спробу витягти з себе: — "Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом..." Гм... гм... И-и...
— Загальмувало, — чується з задніх парт. — Осічка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та...
— Далі, далі розказуй.
— Вони заважають.
— Не заважайте йому. Ну, сміливіше.
— "Я пас ягнята..." Й... й... Е... е... І вже, видно, загальмувало остаточно.
— Розбіглись ягнята, нема, — знов підкидає котрийсь, і всі заходяться сміхом, а найохочіше кидається у вир веселощів сам Порфир, його аж розколихує від нападу сміху.
— Чого хоч тобі сміятися? — в голосі Ганни Остапівни — і подив, і строгість. — Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посміятись, а тобі?..
— Мені теж весело.
— Ой Порфире, горе мені з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий...
— Та ні...
— Май на увазі; в нашій школі ледарі не в пошані, слово "ледащо" в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торік обізвали ледащом, то він навіть до прокурорки побіг скаржитись, коли та приїхала школу інспектувати...
— Я не побіжу.
— Тебе ніхто й не образив. Скоріш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. І якби ж не міг, а то можеш, здатен, сумніву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцінку?..
— На завтра вивчу.
— Це певно?
— Запізно.
— Чую нарешті слово мужчини. — Ганна Остапівна веселішає і вже до всіх: — Будете сумлінні, діти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив... Улітку ось наша Марися Павлівна виведе вас у широкі світи, спортивні забави ждуть вас на воді й на суші, — звичайно, це після того, як добре попрацюєте в радгоспі на моркві та на черешнях... — Слова старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешні, звідки тобі сміються рум'янощокі "жабуле" та "ранні степові"...