Гляне чи й не гляне, а що вже змовчить — неодмінно, бо хто ж озивається до дерева, до криниці, до каменя! Згадував про неї лише тоді, коли зустрічав, дивуючись, що вона ще живе на світі, й одразу ж забував. Не важило навіть те, що її син Степан усі останні роки головував у їхній Заливанщині. О, Степан, о, його жінка — вчителька, о, його син — районний міліціонер Вадим та інші діти — в усіх у селі були на язиці, а живої матері, вічно мовчазної Лукії, що сновигала темною тінню, начеб і не було, бо тінь є тінь.
Македон Хрущ підійшов до Лукії, хотів озватися, але язик — наче скрижанів. Бо щоб язик сказав "добридень", коли досі не сказав і разу?! Скільки жили в Заливанщині, скільки здибалися, але добре слово й разу не злетіло, ні.
Хоча невисловлені думки й майнули: "Ну, чого ти, сово балухата, втелющилася — й глипаєш, і чого вісницею біди стовбичиш?"
Лукія, поправляючи, підкинула на худому плечі мішок із зеленою пашею.
— Боже поможи, Македоне!
Хто це сказав?
Сторопівши, Македон Хрущ поглянув аж на Лукіїну спину, мовби хтось озвався до нього — й сховався за спиною.
— Як живеш, Македоне?
З вирячкуватою недовірою прикипів до її снованого-пере-снованого зморшками обличчя, на якому гострими костомахами випиналися вилиці.
Його язик лежав у роті крижиною.
— Чи не впізнав мене, Македоне?
Хотів головою кивнути, що впізнав, але шия задерев’яніла. Подумки картав себе: і чого підійшов? І чого не сховався в хаті? Вже хотів повернутись і геть податись мовчки, як завжди мовчки проходив мимо неї, та Лукія сказала:
— Либонь, ти пам’яттю постарів, Македоне.
И тоді він оізвався з забобонним страхом:
— А ти мене хіба знаєш?
— Хто ж тебе не знає... І я так само знаю. Македон, хто ж ти.
—* Зате я тебе не знаю.
— І не бачив?
— І не бачив ніколи.
— То я нагадаю.— Лукія скинула з плечей мішечок із пашею, поставила біля чорних жилавих ніг, що виглядали з-під рясної спідниці.— А де твій брат Роман?
—* Яке твоє діло, де мій брат Роман!..— розсердився, посірівши губами.— Вбило на фронті.
— На фронті, кажеш? Убило? Еге ж, убило, вбило... А хутір Зозульку пам’ятаєш?.. Хутір у лісі?
— Немає вже ніякого хутора, бабо! — скрикнув, а очима повів на залізний багор, залишений біля шопи.
— Тепер нема, а в війну ще був.
Лукія молитовно склала кощаві руки біля грудей.
— Я на різдво до тітки Василини прийшла на хутір Зозульку, на третій день різдва. А ви наче по моєму сліду на санях приїхали.
Македон Хрущ усією своєю постаттю наколющився, губи затверділи, а в кутиках губів зав’язалися клубочки білої піни.
— І ти, і твій Роман, і ще троє вас було таких п’яних, що горілка з вух капала, бо ж поліцаї тоді не просихали, а тут іще ж і різдво, то ви третій день підряд пили.
— Мене там не було.
— Забув? То я нагадаю. Ти найдужче й бив чобітьми Ва-
силину та допитувався, де її Михайло. Знали, що Михайло в партизанах, а допитувались та били, аби познущатися. І ще казали ставити на стіл більше горілки, бо різдво. То Василина й ставила пляшку за пляшкою... Як же тебе там не було, коли хапав мене за груди й питав, чому я мовчу? Були такі п’яні, що й не впізнали мене... Хлопчик у Васили-ни був, три роки сповнилося, звали Грицьком... Ви йому руку відрубали сокирою —на лаві... Отак поклали Грицькову ручку на лаву — й відрубали сокирою.
— Я не рубав...
— Ти писав.
— Де писав? — сопіння рвалося йому з ніздрів.
— А відрубаною Грицьковою ручкою на стіні. Кров’ю писав. Ті нелюди пили й сміялися, а ти писав. Грицько впав, кров із нього ллється, а ти його рукою пишеш, що не хочеш колгоспів і Радянської влади. Василину встрелили, бо рвалася до дитини.
— Я ж неписьменний, неписьменний,— шепотів зі спотвореним обличчям.
— Неписьменний, а писав.
— Може, то Роман? У тебе ж пам’яті нема.
— Не було, та вже є.
—і Кажи, що Роман, його нема з фронту, загинув, як герой...
— Еге ж, герой... А ти дитячою ручкою писав і сміявся, що то маленький Грицько пише своєю ручкою, що то маленький Грицько не хоче колгоспів і Радянської влади, мовляв, яке дрібне тіло, а яке велике розумом.
У грудях Македонових клекотіло, у горлі хлюпало.
— А Роман твій послав мене в комору по горілку та сало, я й утекла. А як у полі глянула на ліс, то хата горіла, отакенний вогонь стояв!..
— Та я тебе за брехню!.. Згною!.. Задушу!..
— Не було пам’яті, а тепер згадала, тепер є пам’ять.
— Згною!.. Задушу!..
—і Е-е, тепер уже не згноїш і не задушиш, Македоне, то якби тоді, авжеж. А то повпивалися так, що забулися мене зі світу звести.
— Бо завжди німа!.. Німа та й німа!..
— А кажеш, що не здибалися ніколи.— Лукія взяла за рипицю мішок із пашею для кролів, закинула на плечі.— Скільки ходжу по Заливанщині, стільки тебе й здибаю. І тоді теж, на хуторі Зозулька.
Сухі пекучі сльози стояли в її очах.
— Ось тепер і порішу!
Македон Хрущ почовгав до шопи по залізний багор, чи по
сокиру-колун, чи по лом. Ногами гупав, аж кім’яхи землі бризкали з-під черевиків. А вона й не дивилася йому вслід. А вона з мішечком на плечах почовгала собі вулицею до близької дороги і, здається, не чула, як той біля шопи харчав здушеним криком, як у люті гатив залізним багром по шопі, аж поки в очманілому безсиллі припав тремтячим тілом до перехнябленої стіни й трусився біля неї, б’ючись лобом у сухі дилюки.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Марко Субота боявся ворухнутися у бузині, яка надійно ховала його щупленьку, згорблену постать. Хоч і надійно ховала, та все ж таки Маркові подеколи здавалося, що в бузині його видно, мов на долоні, й він лякливо озирався вп’яте і вдесяте, пересвідчуючись у своїх марних страхах.
Ото нечиста сила підказала йому сьогодні збиратися на риболовлю до ставу, ото нечиста сила саме в цю пору випхала його з хати, ото нечиста сила послала його копати черв’яки саме сюди, під сусідську бузину.
Зозла хотів пожбурити бляшанку з черв’яками, але останньої хвилі злякався: а як забряжчить, а як почують?
Голоси шваркотіли зовсім близько, і Марко Субота боявся тих голосів, наче вони мали здатність не тільки звучати й літати, а навіть бачити, авжеж, навіть бачити його скоцюрбле-ного, з бляшанкою черв’яків отут, у бузині. І чим довше куль-чився в кущах, тим більше усвідомлював, що вже так просто не зведеться, що так легко не вийде з бузини, в якій мимоволі мусив ховатись.
"Ні, я цього не чув, я цього не бачив!"
Через город поміж картоплі надбіг його рудий цуцик, почав лащитися, запобігливо крутячи хвостом, і в Марка Суботи аж душа вступила в п’яти, аби цуцик не загавкав та не виказав його сховку. Він кілька разів так вишкірився на цуцика, що, здається, сама смерть злякалася б, але цуцик усе лащився, аж поки таки здогадався чкурнути геть.
Зрештою, порозходилися голоси — і Македонів голос, і Лу-кіїн голос.
А Марко Субота все ще сидів у кущах, вбираючи голову в плечі. Краще б він і справді не чув і не бачив. Усякі поголоски доводилося чути про Македона та його брата Романа, з часом поголосок усе меншало та меншало. Після окупації Романа Хруща призвано до армії, його вбило десь у Польщі, прийшло й повідомлення, що загинув смертю хоробрих, а на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу поміж інших імен загиблих на фронтах односельців значиться і його ім’я — Роман Тодосійович Хрущ. І ніхто не сумнівався, що загинув, бо таки загинув, а поголоски й залишилися поголосками, бо не знайшлося свідків, аби щось там засвідчили проти нього. І проти Македона також ніхто не засвідчив. Після окупації забрано до армії, воював, має пора-' нення та нагороди і хоч, може, Берлін не штурмував, але війну пройшов до кінця. Міг і Македон накласти головою на фронті, і його ім’я могло б значитися поміж інших імен на гранітній стелі їхнього заливанщинецького меморіального комплексу. Але пощастило. Пощастило поміж небагатьох інших односельців, котрі повернулися з війни.
Аж ось які вони, брати Хрущі!
Аж ось який він, сусід Македон!
Ноги в Марка Суботи затекли так, що ледве звівся в бузині, сторожко роззираючись на всі боки. Може, хтось його запримітив тут, у кущах? Господи, зараз нічого не хоче, тільки б йому благополучно дістатися до хати через город.
Вигулькнув із бузини — й подався по густій картоплі.
А як насмілився повести оком на сусідове обійстя — умить занедужав душею! Македон стояв біля шопи з залізним багром у руках. А що не в змозі був трощити шопу, то тримався за багор: здавалося, відпустить — і впаде.
Так берігся халепи, а вскочив.
—і Ма-а-арку! — долинуло.
Спершу хотів удати, що не почув, але слухняна шия сама повернула голову до Македона.
— А підійди-но ближче...
Мусив через межу йти на чуже обійстя.
— Чого це ти з червами носишся в таку спеку? Бач, вони в тебе з бляшанки падають на землю... На риболовлю зібрався? А теперки є риболовля?
Розмовляв сам із собою, бо Марко Субота мовчав, наче заціпило йому, ох і боячись колючих, мережаних кривавими прожилками Македонових очей. Насмілився глянути на жилаві руки, які держали багор,— і раптом ці руки йому видалися червоними, аж наче з них капало, і вдарили в свідомість Лу-кіїні слова, як то він писав ручкою відрубаною Грицьковою, по стіні писав дитячою кров’ю.
— Шопу надумав поваляти, поки сама не завалилася, а тут серце схопило, що й ногою не годен ступити... А ти чого якийсь зелений? Сам на себе не схожий.
— Тут позеленієш,— спромігся той на слово.
— То поможи мені до хати дійти.
.— А як помогти?
— Як люди помагають одне одному? Так і ми... Ох, серце... Ну, підставляй плече!
Він відпустив багор, який глухо впав на землю, й поклав руку на плече сусідові, далі поклав і другу руку. Марко Субота похитнувся.
— Ну, чого ти хилишся? Веди.
—• Хилюся, бо ти важкий та здоровий, спробуй не похилися.
— Де те здоров’я, самі немочі.
Македон справді важко дихав, і з ніздрів також рвалися посвисти. Заточившись, він обвис на спині в Марка Суботи, й той нараз відчув обривисту, мертву вагу вгодованого дебелого тіла.
— Та не души ти,— прошипів.
Чужі руки, які лежали в нього на плечах, відсвічували йому кривавим сяйвом, це були руки ката і вбивці. Маркові Суботі здавалося, що ці руки ось-ось обценьками зійдуться в нього на горлі, й тоді йому вже достеменно не порятуватись, а впасти бездиханним на чужому обійсті.