Він напівлежав на передньому сидінні, незграбно виставивши ноги з машини, праву ' руку тримав на кермі, а ліву — на грудях.
— Що з тобою? — скрикнула.
— Наталю...— Його повні губи ледь ворухнулися.— Серце...
Пальці лівої руки кволо здригалися на вилозі літнього сірого костюма.
— Що з тобою? — повторила, остерігаючись уголос висловити свій здогад про недугу.
— Мабуть, інфаркт... Я відчинив машину — і зразу схопило.
— Мовчи! Тобі не можна говорити! — злякалася вона.— Мовчи. Тобі треба в ліжко.
— Завези мене в район... У лікарню.
— В який район? У яку лікарню? Тобі потрібен спокій і постільний режим.
— У район,— попросив безсило.
Знала, що не попросив, а таки наказав, наказав, але ж сили не вистачило, ось і вийшло хворе благання.
И тоді вона злякалася ще дужче, бо Степан Андрійович ніколи нічого не просив, а завжди наказував і вимагав. Отож,
вимагав і наказував зараз, цієї важкої для себе хвилини. Значить, мусила слухатися. І все ж...
— Може, подзвоню по телефону і викличу "швидку допомогу"?
— На-талю...
Допомогла йому вмоститися на передньому сидінні, сама — поряд умістилась якиайобачніше.
—• Я тебе кликав... кликав...
її ранив його хворобливий, тремткий голос, сповнений болю. З гаража викермувала на подвір’я, тут розвернулася — й за металеві ворота. Хотіла за воротами вийти, щоб узяти на замок хату, щоб і ворота зачинити, але через мить уже зніяковіла від свого мимовільного бажання, адже до району машиною не так і далеко, а тут дорогй кожна хвилина.
У дворі скімлила руда вівчарка...
Чомусь не могла повірити, що в чоловіка сердечний напад. І ніколи не скаржився на серце, навіть посміювався з тих, що звикли хапатися за серце. Може, сьогодні зранку мав такий колір обличчя, який би викликав занепокоєння? Чи, може, погляд очей? Та ні. І на обід приїхав у доброму гуморі, сам сказав, що збирається вола з’їсти.
На виїзді з села Наталя Семенівна поглянула праворуч і ген-ген удалині, за рудими чагарями, на белебні, край болота запримітила стару Лукіїну хату, що біліла під вишнями.
Степан Андрійович напівлежав, дивлячись у вітрове скло і, мабуть, бачачи літнє стомлене небо над польовою дорогою.
Як він здивувався, коли почув про матір, до котрої повернувся дар мовиі
Тепер от, сидячи біля чоловіка в машині і кваплячись до району, вона здивувалася з його недавнього здивування. Хоча — як йому було не здивуватися, почувши таку новину! Мати заговорила... Намірився негайно поїхати до неї, тому-то й не-дообідав, а тепер — удвох мчать до районної лікарні. Отже, так вразила, так приголомшила звістка? Мабуть, так вразила, так приголомшила. А чи в цьому наглому серцевому нападі немає вини і її, Наталі Семенівни? Авжеж, є. Та чи могла вона вгадати, чи могла передбачити!
І від докорів сумління у неї самої заболіло серце.
— Бабусю! Бабцю! Бабусенціє! Ви заговорили? Тож говоріть, говоріть!.. Ну, говоріть!
Баба Лукія з пучком трави спинилася біля дерев’яних кліток, із яких через дрібноячеїсту металеву сітку виглядали пухнасті сірі кролі, ждучи на корм.
— Не впізнаєте? Дивно! Я ваш внук Вадим!.. Ну ж, говоріть!
— Хто ти?
— Внук ваш Вадим... Говорите! Славно говорите!
— Ага... Та знаю, що внук... Вадим?
— Вадим! Хіба не схожий на батька? Схожий!
Дебелий внук Вадим начебто й справді вдався щелепастим
обличчям у свого батька. Чорне цупке волосся то одним сва-вільним пасмом, то другим неслухняним пасмом вихоплювалося з чуба, зависаючи над чолом, і він різким рухом голови— назад і трохи вбік на праве плече — повертав гойдливе пасмо до чуба.
— Ось я вас поцілую!.. Говоріть!.. Скільки ж намовчалися!
Поцілував Лукію в ліву запалу щоку, поцілував у праву, поцілував у холодний лоб.
— Віддавайте траву, допоможу й кролів погодувати.
Забрав у баби віхоть трави, спритно розтицяв через сітку
перед кролями, які дружно накинулися на корм.
— Хто ти такий? — нарешті озвалася Лукія.
— Таж кажу, що ваш онук Вадим! Що ж тут незрозумілого? Зрозуміли? І на свого батька схожий, подивіться.
— Ага, внук Вадим,— протяжним роздумливим голосом проказала вона.
І дивилася уважними, невсміхненими очима.
— Як зустрів у райцентрі матір, як почув од неї, що ви заговорили — й відразу до вас, більше й слухати її не став. Бо чого маю слухати матір, якої вже так наслухався, що й вуха пов’яли. Краще вас послухаю, бо не чув ні разу. Ну, говоріть, бабо, говоріть, а я послухаю! Мовчите? А-а, знаю, знаю! Мати ще сказала, що до вас дар мови повернувся, але ви мову забули, що вас треба вчити мови, правда? Що до вас тільки повертається пам’ять разом із мовою, правда? І чим швидше до вас повернеться мова, тим швидше й повна пам’ять повернеться, правда? Ну, то я вас навчу мови, щоб і пам’ять повернулася. Ви не повірите, як я хочу, щоб до вас швидко повернулася пам’ять.
Вадим говорив, —як співав.
Лукія мовчки слухала, очі її зоставалися далекі й холодні.
— І не тільки я вчитйму вас, а й Жанна... Жанно! — обернувшись до "Жигулів", на яких приїхав, голосно покликав: — Ходи-но познайомишся!
З салатового кольору машини, що стояла за ворітьми, зграбно вибралася струнка, зодягнена в вишневі вельветові штани молода блондинка з густо підмальованими бровами та віями над синіми, по-дитячому беззахисними очима.
— Твоя жінка? — поспитала Лукія.
— Ну, так уже відразу й жінка! — засміявся Вадим.— Але ваша вчителька. Ми з Жанною вдвох учитимемо вас мови. Правда, Жанно?
— Так, так,— слухняно відповіла блондинка, й навіть щось сором’язливе майнуло в ї! безмежно розплющених очах.
Вадим поклав одну руку Жанні на плече, дівчина притулилася до нього, пускаючи бешкетливих бісиків із глибини зіниць.
— Вона ж дівчина! — чи то здивовано, чи то осудливо озвалася Лукія.
— Та яка вона дівчина? — засміявся Вадим, іще міцніше пригортаючи Жанну, та раптом схаменувся, згадавши, з ким розмовляють.— Авжеж, дівчина, дівчина! А дівчиною бути в наш час гріх чи не гріх? Охо-хо-хо, гріх бути дівчиною!.. Але давайте вчитися мови...
Вдавано постатечнішавши, він тицьнув пальцем угору:
— Небо!
І запитливо подивився на бабу Лукію, чи розуміє, чи запам’ятовує.
— Земля.
Тицьнув собі під ноги, не зводячи з баби Лукії допитливого погляду.
— Село!
И повів рукою, показуючи на Заливанщину, що розляглась ген-ген удалину.
— Поле!
И показав на поле, що видніло неподалік за болотом, яке облягало белебень, на якому сіріла стара присадиста бабина хата.
— А тепер і ти повчи бабу говорити,— звернувся до Жан-ни, що горнулась до нього.
Жанна розгубливо оглянулася довкола — й сказала не зовсім упевнено:
— Курка...
Вона показала на півня, що стояв на порозі хліва.
— Яблуня...
Вона показала на грубий та облущений стовбур вишні, від якої вже не гілля, а штурпаки сухі позоставались.
А що стара Лукія, слухаючи їх, мовчала, то Жанна з Ва" димом оторопіло переглянулися: може, не тільки не розмовляє і не пам’ятає, а й не чує?
І раптом запавутинене безліччю борозенок шкарубке Лу-кіїне обличчя скривилося, губи її плюсклі затремтіли, вицві-лі очі бризнули слізьми. Спершу слізьми скупими та прозорими, якимись несправжніми, далі сльози поряснішали, стали справжніми, й Вадим із Жанною розгубились, бо на бабин плач зовсім не сподівались.
— Чого ви мене мордуєте, діти?
— Ми?..— затнувся Вадим.
— Я?..— затнулась і Жанна.
—• Йдіть собі, діти, йдіть... Не мордуйте мене й себе не мордуйте... Чи у вас мало своєї біди, що ви прийшли бавитися з бабиною бідою?
— Та я ж для вас! — нагороїжився Вадим...
— Моя мука — це моя мука, а я скупа на свою муку, не хочу вділити вам, так що простіть стару й немудру.
Вадим і Жанна, либонь, не розуміли того бабиного казання ще дужче, ніж раніше не зрозуміли б її мовчання.
— То ми підемо.
— З богом, діти.
Лукія витерла рукавом сльози на очах і проводжала їх до воріт такою сутінковою печаллю в погляді, наче за тією сутінковою печаллю крилися ще ревніші сльози. Машина рвучко рушила, аж урізнобіч полетів спориш, вирваний із землі рубчастими скатами на колесах. А Лукія стояла біля скособоче-ного хлівця, критого рудими витіпаними сніпками, немов очікувала на щось негадане...
Македон Хрущ намислив зламати стару-престару шопу, яка вже не відала, на який бік хилитись і на який бік падати. І сокиру-колуна приготував, поклавши під грушею-дичкою, що чорною хмарою супилася над шопою. Біля сокири поклав і залізного багра з дубовим держаком, цей багор зберігся таки в запавутиненій шопі, колись у давнину без нього не обходилося в господарстві, не те що тепер. І лома поклав поряд, бо й лом знадобиться. Добрячий шмат линви знайшовся в шопі, линва лягла біля сокири-колуна, багра та лома.
Здавалося б, засукай рукава — і приступай до діла.
Та якась чудна хіть-сверблячка знову погнала Македона Хруща до темної шопи, в куряву та в павутиння, в тлумовись-ко таких запліснявілих запахів, що в теперішньому житті й не здибаєш їх ніде. Рука нишпорила по стінах та по долівці, по кутках, натрапляючи на якесь поточене іржею залізяччя, на струхлявілі від часу халявки від чобіт чи на потрощений жорновий камінь, на здухвини-ребра негодящої віялки чи на зотліле порохно ятера. Наче не так рука шукала й тягнулась до всього того непотребу, як його душа захланна, котрій було шкода чи розпрощатися, чи назавжди забути, що колись було його життям, чи життям братів, чи життям батька та діда.
Наковтавшись куряви та павутиння, крякнувши досадливо, Македон Хрущ виборсався з шопи на світ білий, котрий першої миті засліпив щедрим сонцем, аж він долонею затулився. А віднявши долоню від очей, почовгав до груші, .підняв із землі важкуватого залізного багра. Тримаючи обома руками, підступив до шопи ближче, приміряючи, де б найкраще зачепитися гаком, щоб смикнути.
Йому ще здавалося, що варто смикнути, наче колись у молодості, і шопа не встоїть перед його завзяттям і силою.
Уже заніс багра вгору, вже залізний гак вчепився за лату, але несподівано від самого доторку багра спорохнявіла, трухла лата вмить розпалася, війнувши хмарою сірого порохна.
И лише тоді краєчком ока Македон Хрущ запримітив, що за його спиною, у вулиці, хтось стоїть. Сердито обернувся — і впізнав німу Лукію, що тримала в мішечку на плечах нарвану для кролів пашу. Чутка, що прокотилася по Заливанщині, вже докотилась і до його вух, що до німої Лукії повернулася мова.
Чого вона зупинилась біля його обійстя і стоїть?
Подивившись зачудовано на Лукію й недорікувато постоявши з багром напереваги, він круто розвернувся, намагаючись гаком зачепити за провислу на шопі крокву, але кроква була така слабка, а замах такий сильний, що він раптом із багром аж на коліна став, мало не звалившись на спориш.
Лукія з мішком на плечах стояла у вулиці й дивилася крізь віття вишень.
Македон Хрущ залишив багор на землі, а сам незграбно почалапав на край обійстя до похмурої, закутаної в темне, мовчазної Лукії.
Скільки пам’ятає, завжди проходив мимо неї так, наче біля дерева, чи біля криниці, чи біля придорожнього каменя.