Пилипко

Головко Андрій

Оповідання

В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде... Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат "панської" землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш... ш... А жати чи то ж доведеться? Іде громадянська війна. В окрузі гайдамаки і німці гвалтують, усе одбирають назад, на старе повертають... Ось і до них у Михнівку сьогодні вступили. Пилипко з хлопцями-пастухами бачив усе з горба, де пасли. Сперш — ген-ген на шляху знялася курява. Придивились — аж то солдати, валка за валкою. Село в долині мовчало. І враз забовкав на сполох дзвін, і постріл бахнув під вербами, другий, ще... Заклекотіло. Валка тоді розсипалася по степу й сунула цеп за цепом усе ближче, ближче... Іноді де на горбочку залягали в житі. ї чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи. Знов схоплювались і сунули, сунули... Довго так. Та все ж надвечір підійшли аж до маєтку, що край села, аж до левад. За вербами хлопцям не видко вже стало. Чулося лише — як шарпнувсь крик: "А-а-а" — покотився степом. Постріли стихли. Згодом пролунали десь по селу, потім — за селом, потім — далі, далі... Пилипко зітхнув сумно і сказав:

— Отак, відступили наші.

А Данило, товариш його, мовчки глянув на нього і теж зітхнув...

Пізно ввечері хлопці поверталися з худобою додому. В куряві помалу їхали на конях і мовчали — посмутилися. Хіба кине який уголос лайку на корову, що забрела в пшеницю.

— А здохла б ти була йому до вечора! Ач, тісно їй дорогою!

І батогом — лясь, лясь... Знов мовчали.

А обабіч шляху з тихим шумом хлюпались зелені хвилі хлібів. Плинули, плинули...

Як проїздили повз маєток, Пилипко перший побачив німця в синьому на воротях, а на подвір'ї — повозки, метушню людей. Сказав хлопцям:

— Диви, штаб, мабуть.

Ті кинулись очима й принишкли. А як од'їхали геть, хтось сказав:

— Це контрибуцію стягати. От у Пісках було вже таке. Розстріляли багацько, одбирали все. Це щоб, значить, панський маєток назад постановити.

Пилипкові очі блиснули одразу.

— Ну, чорта з два, — кинув він і підвів з викликом голову. — Хай спробують. Он Грицько з партизанами забігав поза он ту ніч, то казав: "Ми як турнемо німців, то аж у "Ірманії" оглянуться".

А все ж чомусь похмурився. Очима одшукав свою Лиску (корова це їхня) і поглядом із жалем погладив її: "може, і тебе одберуть". Торік іще телицею з комітету дали їм її з загонів поміщицьких. А тепер, може, назад одберуть.

Мовчав усю дорогу вулицею. І хлопці мовчали, тривожно прислухалися, як билося сполохане село. З усіх кінців гвалтували собаки. Вулицею прогупотів роз'їзд — зник у степу... А люди в сутінях нечутно сновигали по городах, поза соломами — ховались. Десь болючий крик бентежив ніч — били когось, і плакала жінка, діти...

У Пилипка аж похолонуло в грудях. І коли звернули за ріг, де й їхню хату вже видко, хапливо глянув туди. Не світилося ще. Маленькими віконечками убога хата дивилася на вулицю й принишкла. І на подвір'ї тихо так.

Під'їхавши до воріт, хлопець сплигнув з коня й одчинив їх. А тоді поставив коня в конюшню, а корову до ясел прив'язав. З хати з дійницею вийшла мати і, мовчазна, підійшла до корови. Пилипко теж мовчки стояв та одбивав теля, поки мати доїла. Лише як скінчила вже і, сумна, корівку погладила, сказав тихо:

— Та чого ви, мамо? Може, ще і не візьмуть.

Мати глянула журно на сина й зітхнула:

— Е, де вже не візьмуть! — А згодом, як повернула вже до хати, додала: — Ще хоча б тільки це. А то ж Грицько в партизанах. А за це — ой, як у них строго!..

Тихо пішла до хати. А Пилипко за нею — тихо, як тінь.

У хаті поночі. Біля припічка сиділо кілька "дядьків" і пихкали цигарками, про щось стиха розмовляючи. Як рипнули двері—стихли були одразу, та, забачивши, що то свої, заспокоїлись і почали знов.

— Тікати треба! — сказав Микита Горобець (Пилипко пізнав з голосу). — Бо розстріляють, це як дважди два. Он у Пісках — чули ж? Завели в глинища та й побили всіх. А кого не знайшли — хати палили.

Тиша в хаті. Десь у сутінях зітхнула мати і дітвора заскиглила. Батько тоді озвавсь:

— А я нікуди не тікатиму, — сказав і хвильно затягся цигаркою раз, удруге, — уб'ють, хай! А як хату спалять, куди ж сім'я подінеться? З торбами попідтинню?!

— Не спалять.

— Хто їм дав право таке? — заговорили всі одразу гнівно й розмахуючи руками.

— Ну, перевернулося на старе, одбери назад. А палити, а вбивати... за що ж!

— Та й сини добрі, — сказав батько Пилипків і похилився головою, — батьків тягають, а вони десь у лісі попритулювались.

Микита Горобець захвилювавсь.

— Не говори так, Явтуше, — сказав він і, прихилившись, почав пошепки розповідати, як учора партизани під Хведорівкою билися з німцями та гайдамаками. — Душ до півсотні втратили своїх, а тоді кинулися до лісів і одразу за Вітровою Балкою в ярах поховалися. Сім верст усього, їм тільки звістку дати, а то налетіли б — як язиком злизало б оцю напасть.

— Еге ж, дай звістку, як із слободи нікого не випускають. Мало того, що вб'ють, як зловлять, а ще й усе село спалити можуть.

Змовкли, лиш цигарки блищали. От якась пихнула полум'ям і на мить освітила убогу хатину, похмурі постаті в тютюновім диму. Знадвору хтось грюкнув дверима, і жінка якась захекана вбігла — стала на порозі.

— Микита у вас?

— А що таке? — озвався той і підвівся. Всі теж стали на ноги. А жінка раптом заголосила, затуливши руками обличчя. Чулось лише, що когось забрали й били дуже, а це у штаб повели... Тужила жінка й билася в тузі. Микита тоді дуже стиснув їй руки і кинув пошепки:

— Цить! Ще почують...

Хапаючись, вийшли з хати. Пилипко бачив у вікно, як далі, сутінями, подалися вони на город і десь у бур'янах загубилися...

Тихо стало в хаті. Знадвору десь поблизу гвалтували собаки і крики чулися. Батько довго прислухався. А тоді хвильний пройшовся по хаті й сів у кінці столу. Поклав руки свої мозолясті, натруджені, простяг по столу і важко впав на них головою. Тиша. Бриніла десь муха у миснику в павутинні. Хлипала мати, до припічка прихилившись, і вся аж скорчилась, маленька така стала. У Пилипка тремтіли руки і горлянку немов петлею здавило. Та він не плакав. Гостро в темряву дивився на сіру постать кінець столу. І враз:

— Тату, а може б і ви втекли?..

Батько поволі підвів голову й довго дивився на сина. Здавалось, не розчув. Раптом схопився з-за столу.

— Ідуть, — кинув і посеред хати немов остовпів. Надворі справді чулося гупання ніг од улиці. Повернули в двір. Попідвіконню пройшлися й загуркотіли з криками в двері.

— Одчини! Ач, прищулився.

— Бий прикладом!

Грюкнуло дуже прикладом у двері, ще. Двері рипнули й одскочили. А в хату ввалилося кілька німців та гайдамаків, забрязкали зброєю.

— Де хазяїн?

— Я, — озвався батько хрипло якось.

— Ну, от тебе нам і треба, — сказав один з гайдамаків І підійшов од порога, — світло дай!

Мати, злякана, засвітила світло, і, як несла каганець до столу, руки її дрібно тремтіли. А Пилипко заляканим звіренятком дивився з полу й теж увесь тремтів. Тепер видко вже було і блідого худого батька посеред хати і німців та гайдамаків. Два з них стояли біля порога, немов скам'янілі. А один підійшов до батька і наганом в обличчя посварився.

— Кажи тільки правду. Де син? Батько здвигнув плечима:

— Не знаю. Де людські, там і мій. Не хваливсь, і я не питався, куди йде. Не знаю.

Гайдамака аж зубами заскреготів.

— А-а, не знаєш ти!

Головою він хитнув до другого гайдамаки. Той зразу ж почав вигвинчувати шомпол з гвинтівки.

— Ми ось язика тобі розв'яжемо, — кинув зло. Батько стояв з похиленою головою. Враз гайдамака скрикнув і рукою замахнувся... І сталося щось страшне. Зойкнув і, як підцюкнутий, упав батько. А на нього мерщій на голову один сів, другий замахнувся чимсь блискучим і вдарив, ще... ще....Борсалось тіло, і з рота хриплі крики вилітали з піною. Мати тужила й рвалася, а на полу в куточку кричали діти.

Так було довго. Батько раптом притих. Тоді бити кинули.

— Хай одсапне, — сказав один і звернувся до матері: — Чого ревеш? Хочеш, щоб і тобі всипали?

Мати заговорила щось, хапаючись, крізь сльози. І синочками взивала їх, ламала руки й заглядала їм в очі з таким благанням...

— Кинь, кинь! — забили її. — Давайте зброю! Одімкни скриню.

Довго рилися в шматті і, сердиті, кинули врешті.

— Злидота така, нічого й потягти! — сердито грюкнув один віком і лайнувся зло. Потім до батька підійшов і чоботом під бік ударив. — Вставай, розлігся!

Батько, побитий, скривавлений, підвівся, стогнучи, на ноги. Його пхнули в спину, то він поточивсь і, хитаючись, пішов до порога. А ззаду гайдамаки:

— Йди, йди, слоняєшся.

Рипнули двері. Тиша в хаті. Бриніла десь муха в павутинні. А попідвіконню гупання ніг з подвір'я на вулицю. І мати тужила й ламала руки слідом за ними...

Пилипко враз кинувся і з плачем побіг із хати.

Догнав аж за ворітьми вже. Іззаду йшла мати простоволоса й тужила. Ось за рукав одному вчепірилась і благала його. А він відказав сердито щось і, наставивши приклада до грудей їй, раптом штовхнув грубо, аж поточилась і одстала, Пилипко йшов далі.

Нагнали в провулку юрбу заарештованих і злилися з нею. Ішли й мовчали. А слідом за ними сірі постаті, як тіні, йшли. Іноді спереду хтось з гайдамаків кричав на них розійтися і стріляв угору. Юрба на мить зупинялась, а далі знов рушала й посувалася по слідах.

Дійшли до економії. Це штаб їхній тут. Вартовий, що на воротях, щось гукнув, а ці відповіли. Потім пройшли на подвір'я, і ворота важкі за ними — хряп! (Зачинилися).

Стояли розпачливі. І Пилипко тут же. Якась жінка, що все тужила по дорозі, піднесла руки вгору й кинула туди, за паркан, прокльони... Залп з вигону од вітряків приголомшив ЇЇ, — враз замовкла й прислухалась... Ще залп.

— Це полонених розстрілюють... — хтось сказав і лячно позадкував у темряву: — Тікайте!

Всі злякано кинулися за ним у темряву...

Захеканий прибіг Пилипко додому. Ще з улиці зазирнув у вікно. Тихо. На полу сиділа мати, як була — простоволоса й заплакана.

1 2 3