У Вовковиях

Хома Ясенюк під судом і слідством не був; по білих чи зелених бандах, які в громадянську чортополохом котились по рідній землі, не тинявся; родичів ніколи й ніяких за кордоном не мав (хіба що лежить у братській могилі в Чехословаччині його небіж Макар Ясенюк, убитий фашистами у 1945 році). З діда-прадіда був хліборобом, знав ниву, плуг, солоний піт, гарячі мозолі. Любив, коли раннього досвітку зводиться сонце в полі,— спершу золотий пружок показується, далі обертається на півскибки, на скибку, на круглу хлібину, потім та хлібина відривається від обрію, що сивіє маревом, і котиться у небеса. Ще любив узимку квашену капусту з погреба, а також тепло з печі, в якій горить уранці житня чи пшенична солома. В армії ніколи не служив, бо мав природний гандж — майже не бачив на ліве своє, випукле, як циганське шатро, око. Був одружений, жінку Ваську мав із незаможних, але, мабуть, і невдатливих: швацьку голку тримала в руках, як коцюбу, коцюбу тримала, як серпа, а серпа тримала, як ножа. Не народивши своєму Хомі ні одненької дитини, Васька й померла якось так само невдатно, як і жила: хоч би на льоду посковзнулась, а то на рівному, щось там відбила собі, повигрівалась півзими на черені та й під весну переставилась. Вийшовши на чесну пенсію, Хома ще довго робив у колгоспі біля коней, а коли кінське поголів'я було замінено поголів'ям тракторів і комбайнів, спершу сторожував сховище пального, а потім трудився — переважно з жіноцтвом — у городній бригаді: біля огірків, помідорів, капусти, моркви. Тепер уже до колгоспу не ходить, зате помагати людям не відмовляється: тому викопає погрібець, другому поможе готувати саман на курник, третьому, дивись, із столяркою пособить, коли нова хата зводиться. Без особливих прикмет: зросту середнього; в плечах вузький; чорнявий; ніс прямий; говорить ні голосно, ні тихо, а так, що прислухатись не треба; волосся на голові русяве, густе, давно побите сивиною. Ага, особлива прикмета все-таки є: це ліве напівсліпе око, схоже на циганське шатро.

Село, в якому живе Хома Ясенюк, зветься Вовковиї, хоча ні поблизу, ні віддалік немає навіть лісу, де ті виючі вовки водилися б: село широко розляглось на горбах уздовж очеретистої річечки, в якій розкошують в'юни, линки й карасики, хоч колись, кажуть, мешкали тут і бобри. Але, як сказано, немає тут ні лісів, ні вовків, ні, тим більше, бобрів. Село у громадянську війну прославилось тим, що з вовковийської церковної дзвіниці (немає тепер ні церкви, ні дзвіниці — розібрали під час колективізації, а з тієї цегли збудували млин-паровик і будинки для активістів артільного руху) кілька котовців із кулемета викосили мало не весь кінний петлюрівський загін.

Хатина Хоми Ясенюка — глиняна, просіла під бляхою — якраз поблизу того місця, де колись стояла церква. Хатина біліє у вишняку, а латка городу по схилу горбка тягнеться до річечки. Треба сказати, що латка городу довга, як відірваний у бійці рукав, заросла хроном, із яким Хома раніше вів нещадну боротьбу, вирубуючи заступом його стебла глибоко в землі двічі на рік — навесні, коли садив картоплю, й восени, коли копав. Та відтоді, як переставилась Васька, став менше поратись біля землі, хрін відчув і поблажку, й людську слабість, а тому почав рости безборонно й так зеленів соковитими, розложистими листками, що чуже око не могло намилуватись буйними заростями. В березі, над супокійною річечкою, раніше було дві копанки, в яких Васька вимочувала коноплі і в яких виводились пуголовки, та тепер вони обсунулись, позаростали, навіть жаб і пуголовків у них поменшало, хоч ранньої весни тут і далі невловно пахло солодко-млосним духом вимочених конопель.

— Як там, дідуню, ваша Хівря? — питає при зустрічі вирлоокий Петро Князь, колгоспний бухгалтер. Його обличчя чимось нагадує рахівницю. Голос звучить так, наче клацають кісточки рахівниці.— Як здоров'ячко?

— Здоров'ячко нівроку.

— За кнурами не проситься?

— Та вже кнурі не кладуться її голови.

— Продали б, га? — чи то питає, чи то радить Петро Князь, і в його жолудевих очах спалахує і тремтить лукава поволока.— Хоча хто там її купить.

— Хіврю не збираюсь продавати.

— Авжеж, стільки поросяток вам привела. Справна була колись льоха. Та вже відтулялось їй. Треба колоти.

Петро Князь, будучи бухгалтером, водночас коле кабанчиків у Вовковиях. Діло це чоловікові подобається, в своє ремесло вкладає душу, випускаючи дух із своїх "жертв", яким наспіла пора. Одного разу на правлінні колгоспу навіть дебатувалось його колійське захоплення, бо декому здалось, що воно підриває авторитет бухгалтера, та все тоді для Петра Князя обійшлось добре, обмежились тільки громадським докором. Цей громадський докір колій за покликанням мусив проковтнути, однак і далі не відмовлявся від запросин заколоти кабанчика, бо, видно, добряче звик і до свіжини, й до чарчини, яка за такої нагоди завжди траплялась.

— Бо як не заколоти,— гомонить Петро Князь,— то сама здохне. Від старості.

— Не здохне,— бурчить старий.— А м'яса я вже давно не їм, то нащо колотиму?

— Продали б на базарі.

— Хіба розживешся на Хіврі...

— А то заколов би,— напрошується Петро Князь, і брова чорним місяцем злітає над його прискаленим оком.

Хома Ясенюк, повернувшись на обійстя, ще віддалік чує голодне рохкання з хліва.

— Загулялося старе одоробло,— бубонить сам до себе хазяїн.

Товче зварену картоплю в кориті, добавляє товчі, поливає кислим молоком, принесеним із погреба, і, вхопивши обома руками важке корито, підтюпцем несе до хліва.

— Зараз, голубонько, зараз,— гомонить крізь зуби.

Хівря чує його ходу, чує дух корму, й рохкає нетерпляче, й вертиться так, що саж здригається.

Ось корито вже у сажі, ось Хівря вже їсть, чвакає, рилом вивертає картоплю з товчею на підстилку, а хазяїн, спершись руками на саж, стоїть у напівтемному кутку й стежить. Льоха вже не так чвакає, вже не вивертає корму з корита, рохкає не з голоду, а від вдоволення, її випуклі вічка стають не такі злі та колючі, як недавно, й Хома Ясенюк ще дужче переймається втіхою.

— Та їж, не залишай,— озивається,— бо нащо ж залишати в кориті... Й то мені тре було вештатись, га, Хівре? Пішов по ту сіль у лавку, наче без солі не проживемо з тобою, наче клопоту вдома немає.

Хівря, наситившись, задирає довгу рябу морду, слухає.

— Що ж ми на вечерю зготуємо? Та вже зготуємо щось, побачиш...

Бере в кутку залізну шухлю, перелазить у саж, чистить гній з-під свині. Потім приносить оберемок сухої соломи, стелить. Хівря вкладається на бік і лежить із якоюсь лагідною покірністю, лише зрідка ворушиться її куций хвостик-рипичка та вухо здригається, наче відгонить муху. Ясенюк Хома стає біля свині навпочіпки, лоскоче пальцями по худому, в чорно-білій щетині, хребту.

— Ти б почула, що той колій мені каже ниньки! — з болем у голосі озивається, коли в льохи раз і вдруге сонно заплющились очиці. При слові "колій", яке, либонь, лунає у стінах хлівця не вперше, вухо в Хіврі видимо нашорошується.— Вже той Петро Князь літає біля нашого обійстя, мов крук, уже допоминається по твою душу, вже точить ножа... Та ми йому, Хівре, не дамось, правда?

Льоха й зовсім одкинула ратички, вколисана лоскотанням і старечим туркотінням, тепер її живіт наче аж розіллявся по підстилці, крізь шкіру проглядають ребра. Хома Ясенюк замислюється, супить чоло від якоїсь раптової думки.

— Може, й добре, Хівре, що ти льоха й не знаєш, як там тепер по всяких Америках та Єгиптах діється...

Хівря спить солодко, тільки порохкує блаженно. Хома Ясенюк шкарубкими пальцями все ще гладить тварину й чомусь не хоче йти з хліва. По якійсь хвилі оповідає ще сільські новини — чи то сонній Хіврі оповідає, чи то самому собі. Потім знову тягне старого на обшири міжнародної політики, далі бубонить про поперек, який усе трудніше розгинається, про погоду...

До вечора Хома ходить по городу, приглядається, чй не завелись кроти на грядках, бо в сусідів таки завелись у моркві і в буряках; прислухається до монотонного гудіння трактора, що трудиться в полі неподалік; стежить за ластівками, які зчинили хурделицю над городом; а то просто стоїть на межі так, як стоять стебла соняшників чи кукурудзи...

Сусідка Лукія вибирає огірки поміж рясного огудиння. Вона сама схожа на молоденький огірок, покритий свіжим туманцем, у пухирчиках, у ворсинках. Мабуть, коли дебелий чоловік обіймає та цілує свою Лукію, то її туге тіло аж похрускує, аж похрумкує від його волячої ніжності.

— Дідуню,— озивається Лукія.

— Га?

— Якщо ви вже без свині жити не годні, то купили б собі молоду льошку...

— Га?

— Мали б льошку молоду, вона б гайнула до кнура в гості, а там, дивись, і бавилися б із опоросом.

"О,— думає Хома,— й цій діло є до моєї Хіврі, всім вона чомусь поперек горла стала..."

— Пізно вже мені, Лукіє,— відказує.

— Що пізно?

— Та купувати молоду льошку й думати про опорос.

Лукія зводиться на грядці, береться руками в круті боки й заливається реготом.

— Льоха думатиме про свій опорос,— сміється,— а не ви.

— Не кажи, Лукіє, не кажи. Це ж молодняк і доглянути треба, й на ноги поставити. А в мене вже вік не той.

— Ви, дідуню, про поросят говорите, як про дітей.

— Вже, либонь, із молодою льошкою не потягну, не впораюсь.

Лукія не знає — плакати їй чи сміятись від почутого.

— Скільки свиноматок тримали, скільки поросяток завжди кувікало на вашому подвір'ї! Чи не всенькі Вовковиї постачали своїми поросятками. А нащо Хіврю марно доглядати? Вже краще тримати справжню льоху, щоб користь від неї.

— Вік не той у мене, Лукіє.

— Аби в льохи був молодий вік!

— А де ж я Хіврю подіну?

— Заколете!

Хома Ясенюк, не озиваючись, поволеньки йде до межі, а Лукія, глянувши старому в спину та зітхнувши, знову згинається над огірками... Хто б став морочитися з яловою коровою? Навіть коли яблуня не родить, то її зрубують, хай марно не п'є соків із землі, знадобляться іншим деревам. Діти чи внуки доглядають недужого батька, похилу бабу — в людей-бо ведеться по-людському. А нащо тримати сухоребру льоху, що з неї вже ніякої користі? Ще, може, сьогодні та Хівря згодиться на шкварки та вишкварки, а завтра?.. Тільки ж у Хоми Ясенюка свій розум, а в того розуму своя фанаберія, тут уже нічого не втямиш, не добереш і не розшолопаєш.

І через ту Хіврю тримається чоловік оцих Вовковиїв, як бруд тримається нігтя.