Земля світлячків

Віктор Близнець

Сторінка 2 з 19

Але ці глибокі коридори, ці вологі блискучі стіни й стеля…

Прудкий і до всього цікавий, Чублик задер голову і вже захоплено роздивлявся навкруг. Далі йому стало ще страшніше й цікавіше. Він і не помітив, як підтягнув живіт і почав обережно переставляти ноги.

— От, от, вельмишановні гості! Заходьмо, прошу! Спасибі, Мармусіє! Далі, далі, всі відчиняйте зали! — вигукнув Сиз і зробив рукою широкий гостинний жест, пропускаючи поперед себе Чублика. — Перший зал! Так би мовити, тільки квіточки, а ягідки будуть потім!

Чублик кинув погляд вгору і помітив на дверях підсвітлений зсередини напис:

ПЕРШИЙ ЗАЛ

ЗЕМЛЯНІ СВІТЛЯЧКИ-ГНИЛИЧКИ,

ТРУХЛЯВКИ, ГРИБИ,

ЛИЧИНКИ ТА ІНШІ ДИВА.

РУКАМИ НЕ ЧІПАТИ — ПЕЧЕ!

(ХЕ-ХЕ, ЖАРТУЮ, НЕ БІЙТЕСЬ! СИЗ XII).

Чублик ступив на поріг.

І завмер, широко розплющивши очі. І, забувши про свою солідність, вимовив:

— Мамочки! Що ж це воно? Оце так-так, просто он як!

Сяйво…

Із глибини залу якесь волохате, якесь підсинене, підзеленене сяйво! Воно було м'яке, м'якше глибинного світіння води, м'якше блиску роси в новомісячну ніч. Воно було молочне, фосфоричне, воно лилось на голову, на руки, на стіни, воно пронизувало Чу блика наскрізь!

— Диви! Крізь мене тече! — вимовив Чублик і міцніше взяв діда за руку. А Вертутій тихо прикахикував і через голову онука кивав господарю Сизові: "Бачте, любий сусіде! Ожив, загорівся мій отрок!"

А що вам сказати про Сиза! Де його поважність? Де його вчена солідність? Де його люлька, яку він не випускав з рота? Люльку він встромив за пояс, вуси розпустив білим віялом і тепер аж притупцював коло Чублика. То був мед, бальзам для його серця, найбільша радість очам, коли хтось захоплювався його світлячками.

— От, от, проходьте, дорогий Чублику! Сюди, ближче! Гляньте, мій любий журавлику!

І Сиз, не даючи хлопцеві отямитися, швидко потяг його за руку до колекції. І тут Чублик зрозумів, що сяйво лилось не із стін, як йому здавалося, а із скляних шаф, із поличок, із ящиків, де щось лежало. А там, під склом! Знаєте, що там лежало? Звичайнісінькі шматки дерева, кори, трухлявого коріння, пеньків, старих трутовиків-наростів, дерев'яних гниличок. Все те давно зотліло, перетрухло, зацвіло мохом і грибами, розсипалося на жовте або на зелено-руде порохно. Але (і в тому диво!) із вогких, із гнилих пеньків і корінців якраз і лилося, текло, фосфорувало оте фантастичне світіння!

— А це що? Що воно ворушиться? Що то воно повзає? І світить, світить синенько, черв'ячком! — сміявся Чублик і аж носом протискався в один із ящиків.

— Ага! Ага, клюнуло, повело, — торжествував Сиз. Він радів не менше за Чублика. — То, мій коханий, звичайні личинки. Тобто не звичайні, а личинки багатьох світляків… Я ж казав вам, я казав вам, дорогий Вертутію, — напосів раптом Сиз на сусіда, — я просив вас: дайте мені вашого онука в науку! Ми б тут ого! Ми б тут з ним таке сотворили! А ви? До старого Варсави, до того схимника, дива-дивака одвезли! Ну добре, то ваша справа, хай собі ловлять парашутики, — ніби примирливо, але й з гіркою образою в голосі закінчив Сиз і повернувся спиною до Вертутія, а лицем до Чу блика. — Дивись, журавлику! Ти думаєш, чого цей березовий пень світиться? Думаєш, саме дерево світить? Е, брате, ні! Приглянься: деревина вся пронизана грибницею. І ото грибниця горить, палає, світить — і як вона світить? Бачиш, холод— но-білим вогнем. Білим вогнем та ще й із глибоким, голубим відливом. Е-е, брат! Я тобі ще не таке покажу! Ходімо скоріше в другий зал, до жуків!

Чублик і оком не моргнув, як його потягли далі. Знову якісь двері, і тут уже сам Сиз зіп'явся на порозі і войовничо підкрутив вуса. Він знав, що хто б не глянув туди, в темряву, то вигукне: "Ох ти ж, лелечки!"

— Лелечки ж мої! — тихо промовив Чублик.

Якщо в першому залі густе, волохате сяйво стояло, якщо воно рівно й спокійно лилося із стін, то тут!.. Щось неймовірне, чаклунське: було страшно й темно, як в глибокій печері, і в тій густій імлі блукало безліч маленьких вогників-ліхтариків. Ні, вогники не блукали, вони пурхали, літали, виписували кола й складні піруети. Темрява синьо й лілово світилася від тих вогників, від міріадів зірочок, від жаринок, що зблискували й гасли. А потім знов зблискували й гасли. І знову гасли і знов зблискували.

— Ну як? Ну як тобі, Чублику? — вигукнув над вухом Сиз.

— Ух ти! Це жуки-світлячки? Це вони блискають?!

— Так, так! — підстрибував і гаряче дихав йому в потилицю Сиз. — Це вони, жуки-світлячки! Лампіриси, як їх називають латиною. Але слухай: світять, дорогий мій колего, не всі жуки. Світять самочки, а бува, й самці. У них на черевці є такі світлі поясочки, такі смужки, от вони й посилають сигнали в темряву. А от! Це твій знайомий, Чублику! Глянь, ти його бачив у лісі.

Сиз вийняв з кисета якусь жаринку (то був дуплячий гнилець-світляк), присвітив ним над одним столиком. І взяв з моху, поклав Чубликові на долоню якогось нічного жука. Сірого, дуже простого й непримітного повзуна.

— Ну що, впізнаєш?

Чублик пом'явся, потім покахикав, як те робив дід Вертутій, і так дипломатично похитав головою: мовляв, я б упізнав, так воно щось не дуже впізнається…

— Ти що! — аж гримнув над головою Сиз. — Та це ж наш великий світляк, Лампірис-нічник, він скрізь під ногами є в лісі! Чув, у народі його називають Іванів черев'ячок! Ай-яй-яй! Що ж воно робиться?! Куди дивиться ваш Варсава, що він вам там показує, чим він голови вам забиває?.. Ну нічого, гайда вперед, всіх жуків не оглянемо, їх тільки тих, що світять, дві тисячі видів. Дві тисячі! І майже всі в мене є! За п'ять днів не оглянеш! А от одного я вам покажу! Покажу одного, бо це моя гордість. Дивись: жук-ковалик Кокухо. Я його привіз з Амазонки, з тропічного лісу. Ну як він тобі, га? Пурхає? Мирне створіння, правда? А якби в джунглях ти його побачив, темної-темної ночі, та ще нічна птиця Куа над тобою прокричала?! А тут за криком з глибокої темряви синій вогонь просто на тебе летить: блись-блись! Га? Як би ти тоді почувався?

Наш серйозний Чублик розтулив пухкенькі губи і заусміхався. Після того Іванового черв'ячка, хай би йому грець, після сорому Чубликові трохи відпустило, і він уже сміливіше запитав, показуючи рукою в куток, в темний печерний зал:

— А то що воно? Такими вогняними нитками, такими джутами звивається? Ніби вогонь косами тече над землею?

— А-а! То, братику, теж рідкість — дощові черв'яки, привіз їх з далеких країв. Я їх називаю: "Коси русалок". А ще в мене є всяка дрібнота: ногохвістки, рачки, багатоніжки. Світять, світять, малі бісенята! Тільки знаєте, — вперед, далі, мої дорогі колеги, бо нас ще чекають нові зали — риби, медузи, кальмари. Там, по секрету скажу вам, дещо є!

Ось до цих слів ("там дещо є!") огрядний, на диво спокійний і поважний Вертутій топтався весь час позаду, щось байдуженько розглядав, а щось і проминав швидко, аби тільки Сиз не бачив, прикахикував собі, зводив очі вгору і казав протяжно й замислено своїм трубним басом: "Кха-кхам!.. Диви, і бува ж таке на світі!" Та от почулося Сизове дуже красномовне: "Там дещо є", — і статечний Вертутій зірвався перший, затупотів у коридор, а далі в якусь галерею, де теж було темно і де в глибині м'яко горіло голубе, приглушене світло.

Чублик подався за дідом. В новій галереї він почув: десь нібито згори тече вода. Вона шумить і плеще так, як шумить і плеще гірський струмок, збігаючи по крутому камінню.

Ага! Ось воно що! В залі-печері стояли великі акваріуми. І не просто акваріуми, а немовби підводні гроти з маленькими скелями, з коралами, які розрослися і пнулися вгору, нагадуючи собою то пустельні кактуси, то дивовижні зірчасті бутони квітів. І водорості, водорості кругом, що їх немовби овівав потужний вітер глибини.

Підводний світ! Морське дно, із нього лилося м'яке іскристе світло.

Чублик присів. Він і не загледів, як поруч примостився і дід Вертутій. Бо тут випливла до них рибина. Випливла із-за грота і — о диво! На кінчику її довгого-до— вгого носа щось горіло. Ну ніби лампочка, свічка або малесенький ліхтарик. Рибина повела своїм хитрим носом туди-сюди. І ліхтарик на її носі плавно завальсував у воді, до чогось немовби придивляючись. І от!.. З кам'яної печерки-нори виглянула дрібненька рибинка. Її, видно, зачарував, загіпнотизував отой вогник, що так елегантно, під лебедині помахи ніжних шовкових водоростей плив у замріяному танці. Ах, той спокусливий вогник! Простодушна рибка підпливла зовсім близько до нього. Вона тицьнулась носом (як Чублик в зелене скло акваріума) і стала придивлятися: що ж то воно? Може, маленька зірка, одна з тих, що світить вночі над широкими водами океанів? Може, вона опустилась на морське дно?

А ліхтарик манив, манив до себе…

І тут — хап!

Довгоноса рибина клацнула пащею і блискавично, вмент проковтнула довірливу рибку.

І, мов нічого не трапилося, знов засвітила добрим, не скажеш, що злодійським, ліхтариком над принишклою печерою.

— Оце так! Так вона ж її з'їла! — скрикнув Чублик, і в голосі його продзвеніла така дитяча, така простодушна образа і здивування.

— Ха-ха, з'їла! — засміявся Сиз і навіть утер теплу розчулену сльозу. — З'їла, вража, і не облизалась! На те вона й називається: риба-вудильник. Бачите, як ловко приманює, як причаровує до себе здобич! Музикою, світлом, танцями. А от, помилуйтеся, ще один типчик. Тс-с-с! Випливає, випливає із-за коралів! Диво, а не риба! Мішкорот! Звертаю вашу високу увагу: ліхтарик у нього не на носі, а просто в пащі! Ну, а якої сили паща, не треба, гадаю, казати. Ви самі бачите — верша! Верша та й годі! Риба сама так і пливе, так і пливе в ту пащу на світло…

— Та ну їх к лиху! Вони всю рибу з'їдять! Не хочу! — Чублик тихо засопів, одвернувся, і в очах його промайнула місячна ніч, вершечки лісу і крилаті парашу — тики з лип і кленів, які тихо спускаються на землю.

— Не з'їдять, не з'їдять! — голосно заперечив Сиз. — Навпаки! їх так мало в морях і океанах, просто одинички, наших безцінних риб-світляків, що їх треба берегти найпильніше. Ну, якщо вам не подобаються вони, то от вам мирна картинка — кальмари. Гляньте, зараз я потривожу одного очеретиною, і що він зробить.

Сиз пригнувся, навіть умочив у, воду свого сивого вуса і обережно, з чаклунським виглядом поліз очеретинкою під воду.

Прикусив язика, показав Чубликові: зараз! Зараз ми його подратуємо!

Великий кальмар лежав на дні.

1 2 3 4 5 6 7