Це був чудовий стрибок, таким стрибком міг би все життя пишатися її відчайдушний лицар-тарзанник Чуй-Голован. Мармусія не тільки перелетіла в повітрі на крутий берег, війнувши над водою чорним платтям, а й встигла вихопити у Чублика весло й гукнути їм:
— Берегом, берегом тягніть човни! Рятуйте двох нещасних! А я тут погомоню з ними!
Вийшла трохи вперед і стала на лузі.
Закутана в темне плаття, з хусткою на очах, вона була сувора і високо тримала над собою весло.
Чубликові здавалося: ватага здоровил зараз налетить на неї, зітре, затопче, а тоді — навалою буйволів — рине до річки. Гвалт, ревисько неслись лугом і якраз хижою стіною на неї. Попереду вистрибував страшний здоровило, кудлата накидка на ньому стовбурчилась, як шерсть на розлюченому тигрові. Хтозна, може, це був той самий приблуда, якого вона вже огріла веслом коло свого двору. Він гнав на неї грудьми, ще трохи — і збив би з ніг. Та от біля самісінької неї вайкнув (може, від блиску весла), крутнув з розгону вбік, аж землю вихором продерло, і, наче зірване колесо, помчав косим вистрибом-вихилясом все далі й далі під гору. За ним всі воїни-приблуди повторили той же дикунський стрибок перед Мармусією: вайкнувши, вони відскакували геть і мчали роз'яреним стадом слід у слід за першим здоровилом.
Видно, так у них було заведено здавна: повторювати все, що робить старший, навіть якби той, перший, стрибав у вогонь чи в прірву. Правда, один стовбило вирвався з хижого кола, близько, майже впритул погнав на Мармусію.
— Фу! — сказала Мармусія. — І від тебе смаленим тхне! Йди причешись, безсоромнику!
Вона тріснула його веслом межи вуха. Цей вайкнув не так, як всі, а на повну пащу. Та й стрибнув він, як обпечений, вище Мармусії і з усіх лап пустився доганяти своїх.
Поки Мармусія вгощала одного, а за ним ще двох здоровил, а потім духмяною хусточкою витирала руки й бридливо морщилась: "Фу, фу, які нечупари!" — Вертутій і Чублик не гайнували ані хвилини: вони перетягли в човен Сиза, вклали його в сіно, тоді понесли на руках непритомного діда Лапоню.
Забрали Мармусію і скоріш попливли.
Річка їх швидко несла вниз до озера, гнала й кидала човни на вузьких перекатах, але хутко отямились і печерники. Одні повернули і лісом помчали до стовусівських жител, збиваючи на шляху дерева. А інші розлюченою чередою кинулись понад берегом за човнами. Вони бігли, хекали, видзвонювали шпорами, пускали списи й стріли, і Мармудії не раз доводилось показувати їм золоте соснове весло, блиск якого одразу відлякував увесь здичавілий табун.
Стовуси пливли та все з більшою й більшою тривогою поглядали на далекий ліс: там, над озером, де їхні оселі, вставали й закручувались у небо попелясто-чорні дими.
— У нас щось горить в селищі! — прошепотів до краю вражений Чублик; губи у нього запеклись від спраги, від всього пережитого за сьогодні.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Сліди розбою над озером. Друга нарада у Варсави. Мудре й повчальне слово професора. Сиз: "Треба готувати кручу!"
Лісова річка винесла довбанки в озеро, а над озерними плесами ще дужче тягло димом і згариськом. Здалеку доносились вигуки, безладне перекрикування, чужі голоси.
Вертутій нахмурився, звелів швидше гребти до Сизового подвір'я; йому здавалося, що саме там коїться щось погане.
Густий дим, справді, вився над Сизовим корчем. Важку темну хмару несло над чистою водою, і світла вода затягувалась сизою шкірочкою попелу, натрушеного з неба.
Тим часом…
Сиз плив собі на дні човна, як в сповитку. Та от усім єством, і слухом, і кінчиками вусів відчув, що близько його домівка і що там, в найрідніших стінах, корчиться і сичить від огню живе дерево й кора.
Сиз прокинувся, тривожно спитав: "Де моя люлька?" Люлька стирчала в нього в зубах. (Тому й питав про неї шепеляво, одною половинкою рота.) Підхопився, став у човні на ноги і ще з примруженими очима, ніби через хатній поріг, ступив з човна
просто у воду. Добре, що вони підпливли до берега. В якомусь засліпленні, мілиною Сиз побрів через воду на берег, за ним стрибнула Мармусія, і вони вдвох, все швидше й тривожніше, затупотіли сходами до корча.
В Сиза так і спалахнуло перед очима: "Світлячки… світлячки… музей… найбільша, найдорожча у світі колекція!"
Та диво: корч стояв цілий. Він тільки трохи пожух, зверху де-не-де взявся сизуватими латками згару.
Сиз машинально, без ніякої думки торкнувся до стіни чубуком. І корч рухнув.
Весь одразу осів на землю — з сухим шелестом. А з попелу, як нічний привид, встала хмарка диму і довго стояла, заглядаючи стовусам у вічі. І вони, остовпівши, теж дивились на хмарку, на її зміїсті коси, ніби чекали від неї ще якогось з'явиська. Мовчки стояли Сиз, Вертутій, Чублик, Мармусія. їм усім запорошило щоки отим сухим порохном.
Хмарка сіла — і стало видно обгорілий вхід під землю. Темну яму, присипану свіжим попелом.
Добре, що спальня і музей у Сиза були сховані на глибині, під крутим піщаним берегом.
Стріла з чорним вогнем якогось заброди влучила в корч, і стара яворина вигоріла вся дотла, до найглибшого пракоріння в піску. Та спальню й підземні галереї вогонь не дістав — обкурені, потріскані при вході, вони залишились все-таки цілі.
"Де вони взялись на нашу голову? — думав про волохатих страховиськ Чублик. — Ми так добре жили собі над нашими озерами. Дядько Хвороща садив на городі свої дині, дядько Сиз вирощував світлячків, а мій дід збирався зробити такий млинок, щоб він крутився в повній тиші, без найменшого вітерця. І от вони вдерлись до нас, оці дикі, оці страшні потвори. Що їм треба тут?.. Мабуть, у тих печерних приблуд так заведено: де сила, вони обминають, де бачать, що подужають, — туди всією ордою. Та хіба ми слабкіші за них?"
Сиз, Вертутій, Мармусія дивились на спалений корч, на хмару-змію, яка присіла й сховалась у купі попелу, і тривожні думки снувались на їхніх стривожених обличчях.
Мармусія перша отямилась і рішуче сказала:
— До вас, Вертутію! Коли б і там, у вас, не походили оці брудні лаписька!
Давно такого не було на озерах: день стояв у розпалі, з неба смалило яре сонце, а дві купки стовусів і тривусів, замість того щоб відсипатися у прохолодних корчах, як їм призначено самою природою, вимахували веслами, надривалися, гнали човнами до Верхнього озера.
Гострий, засліплений переблиск води, гребля, піщаний берег Вертутія…
Те, що вони побачили на сірих кучугурах піску, не можна передати словом.
Млинки були поламані, потрощені, втоптані в пісок; видно, для сміху якийсь стовбило позбивав найспівучіші вітряки, а на палиці порозвішував старі Вертутієві черевики, брилі, решета, казанки… Пісок було розтоптано. й перекопано, лише затінені канали з водою і високу піщану фортецю, оточену теж поясом води, дикий гурт обминув.
Хто-хто, а Сиз XII знов собі зауважив в думках: бояться, смертельно бояться печерні заброди навіть калюжки…
Не варт казати, як посірів, згорбився Вертутій, коли ходив потрощеним своїм царством, серед паліччя вмовклих вітряків, де колись він так розкошував. Він грізно відкашлювався і щось бурмотів стиха: "Кхем!.. В пень і колоду, це їм так не минеться!"
За Вертутієм ходила Мармусія й гнівно обурювалась:
— Фу, фу! Який дух вони вам залишили тут! Ах, нечесані! Ах, невмивані дикуни! Давайте, Вертутію, я вас трохи покроплю своїми духами.
— Не тре, — похмуро відвертався Вертутій. — Залиште. Ми їх покропимо, цих розбійників.
Зовсім іншу картину застали вони в Хворощі.
Веселий, невгамовний Хвороща саме вгощав — кого б ви думали — одного з волохатих страшил. Як він його впіймав, не можу сказати. А тільки добре обкрутив вірьовкою, прив'язав сидьма до дерева — тут же, на баштані. І прикотив цілу гору динь. І зараз вгощав, просто в рота напихав йому соковитої м'якоті.
— Їж, їж, вражий гостоньку, призволяйся! Нічого, не стогни, не одвертайся, мій кирпатунчик, послухай краще мене: черево не дерево, роздасться. Ось ми тобі солодкої, оцієї, слонової диньки. Будеш знати, як з вогнем вриватися на баштан!..
Печерний сопів і мукав од страху, до вух заліплений динею, безтямно крутив головою. Очі у нього лізли рогом. А світлий медовий сік капав з язика і струмочками біг на волохате пузо. Вертутій не став дивитися на цю стравоїдну муку. Ножем розрубав туго затягнуту вірьовку, відпустив Хворощевого гостя, давши йому доброго стусана на дорогу. Звільнений розбійник з динею в зубах так припустив з баштану, що, здається, біг не по землі, а просто летів у повітрі.
Погомоніли й пристали на думку Сиза — їхати до Варсави, там гуртом порадитись.
Видно, у Варсави вже зібралися і ще хтось мав надійти, бо під березою стояла дерев'яна табличка з написом: "Ласкаво прошу, заходьте до мого корча!"
"Він просто молодець, — подумав про Варсаву Сиз, спускаючись в знамениті підземні катакомби професора. — Ми всі стомились, ми геть розморились від сонця і, якби ще посидіти там нагорі… А тут, в підземному затишку, та ще такому, як в професора, хоч трохи відпочинеш".
Мармусію пропустили вперед — крутими сходами вниз, а потім зайшли Хворо— ща, Вертутій, Чублик і Сиз.
Не помилились: у Варсави сиділи майже всі стовуси й тривуси, дорослі й малі, не кажучи вже про його учнів-лунаристів. Лихо — воно збирає докупи людей.
Тут, очевидно, довгенько вже точилась серйозна розмова. І коли Сиз пройшов між рядами до стіни і сів на м'який диванчик, він зразу розстебнув комірця, блаженно зітхнув і сказав: "Ну от і все — як дома!" Справді, в цьому розкішному підземеллі (професор називав його — "Лунарний зал") все нагадувало Сизові рідний музей: на стінах горіли світлячки, його світлячки, які він подарував колись професорові на день народження. Величезний купол залу губився в темряві, десь над головою, а внизу, якраз посередині, відливало чистою синьо-голубою водою невелике підземне озеро. На озері був острівець, до нього з берега нависав дерев'яний місток. Професор Варсава у своїй білій мантії, босий проходив скрипучим містком на той острівець, сідав на лавчині під високим горіхом (а живий волоський горіх ріс на цьому ж острові) і звідси починав свої знамениті повчання, звернені до розуму й сердець стовусів-отроків, тобто, простіше кажучи, починав заняття з лунаристами.
Зараз все було, як на тих підземних уроках.