Може, вона й винесла з печер діда Лапоню, який впав отоді в підземне русло, в ручай". Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Довго кліпав, протирав невидющі на сонці очі і от розгледів: на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Трясли списами й горлали в долину:
— Рах! Рах!..
Зараз вони кинуться обнюхувати землю, нападуть на Сизів слід і помчать лісом — в погоню!
Треба було вставати, тікати, рятуватися.
Та голова сама липла до м'якого моху. А зморений Лапоня, він спав непробудно, згорнувшись сивим клубочком. Сиз тільки подумав: "Де Вертутій, де Чублик, вони б не дали загинути". Та ще згадалось йому:
"Ех, якби це чашку кави, щоб Мармусія своєю рукою… Ко-ро-хоро… два ковточки всього… Вони б враз підняли на ноги, вони б влили такої живлючої сили".
І поки він чмокав, сонний, облизував губи, гурт здоровил уже котився з гори, оглушуючи ліс дикими криками.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Мармусія з веслом на озері. Троє на човнах. Хто швидше — ті чи вона?
Мармусія приготувала дві чашечки кави і внесла в кабінет:
— Прошу вас, Сизе Дванадцятий. Сьогодні питимете каву з маленьким сюрпризом: я вам всипала трішечки молотого насіння настурції. Покуштуйте, аромат надзвичайно тонкий.
Глянула — Сиза в кріслі не було. Не дйміла, як завжди, його люлька, і голубі кільця диму не вились над головою.
Мармусія холодно й здивовано повела бровою. Вона любила точність: саме зараз Сиз XII випивав дві чашечки коро-хоро.
— Сизе, де ви? Кава холоне.
Виглянула в коридор. Всі двері в музейних залах були відчинені, німо й відчужено горіли в глибині самотні ліхтарики і віяло з довгих темних галерей якоюсь настороженою пусткою.
Мармусія спохмурніла. Її охопили недобрі передчуття. Вона швидко пройшлась коридорами, заглянула в один зал, в другий.
Ніде нічого не було.
Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. Чому на підлозі, чому він розчавленим? А то що? Вона пригнулась і от — не що інше, як хтось потоптався, хтось залишив латки — сліди величезних підошов.
Мармусія захвилювалась дужче, хоч і вміла (бо так була замолоду вихована) стримувати свої почуття.
Напнула чорну хустку і, ніби ще вища у довгому, строго пошитому платті, вийшла з корча. А тут — нова оказія. Лежав на землі розбитий ліхтарик, і хтось притоптав млинок. Не хотіла, а воно само пригадалось їй: спалений ліс, гурти диких заброд, що никають, ховаються в темних хащах і чигають на стовусів.
Взяла весло й пішла. З твердим наміром — позвати Вертутія, він чимось зарадить.
Зацокали її каблучки на сходах до озера. Ніч була темна, притуманена, однак Мармусія здалеку помітила якусь незграбну постать біля перил. Тонким загостреним нюхом (а кропилась вона найкращими духами з Юхландії) вона відчула: той, хто стоїть біля перил і понуро дивиться на озеро, пахне нечесаною шерстю і ще чимось смаленим.
"Це він! Печерний заброда!" — здогадалась Мармусія.
Та вона була настільки вихована, що не могла просто так підійти й сказати: "Геть звідси!" Ні, вона гордо й холодно зронила: "Що вам треба тут, непроханий гостю?" — і лише після цих ввічливих слів навернула його веслом.
Понурий стовбило стрибнув одразу вище перил.
"Вай, вай! Рах!" — зайшовся таким дурним криком, що ніч стрепенулася від його галасу, а він мелькнув, перевернувся в повітрі і так чкурнув під гору, аж смуга лягла за ним.
Мармусія витерла хусточкою руки, швиденько покропила себе духами й сказала: "Фу, який нечупара! Видно, сто зим не вмивався!" — і гордо пішла до озера.
Підібрала плаття, сіла в човен і з тим же гордим виразом попливла.
Місяць рано сідав за гору, ночі стояли тихі, мерклі, і вода тьмяним блиском відсявала в затоках.
Попливли очерети, киваючи їй мітлицями-султанами, гукнув тривожно бугай, крякнула наполохана качка. І тоді Мармусія почула, як хтось ніби хропе над берегом, біжить, мне осоку, не відстає від човна. Ось воно, на березі, стало в очеретах, блимнуло на воду двома голодними блимаками і нудливо затягло:
— Ову-ову-у, рах, рах!
"Диви! Одного весла тобі мало, непроханий гостю!"
Спинила човна.
— Слухайте! — сказала неголосно Мармусія. — Чи не могли б ви краще піти під три шуми добром, щоб я не кропила собі руки ще раз?
Вона підняла весло.
Блиск весла нагадував зухвальцю щось дуже неприємне: в очеретах вайкнуло, як від розпеченого жигала, і з тріскотом погнало в густі чагарі.
Мармусія взялась за весло і попливла швидше, та, навіть гребучи, вона не згинала своєї гордо випрямленої спини.
Веслувала широкими й сильними гребками, дивилась вперед, думала про Сиза, як думає мати про малу дитину: "Як же він там? Без кави, без подушки… і навіть шарфик забув?.."
Попереду засіріла гребля, випинаючись в небо крутим горбом. І хтось йшов з греблі, гомонів, спускався до води, чулося два чи три голоси. Один голос був юнацький, швидкий і веселий, другий — дуже солідний, гучний, з добродушним рокотанням в горлі. Ні, йшли таки двоє: спускалися до Нижнього озера, несли на собі човна. От вони поставили довбанку на пісок, передихнули, і тоді солідніший кивнув на озеро:
— Кхе-кхам… А глянь, Чу блику, хто то підгрібає до нас?
Тепер Мармусія впізнала: Вертутій!
От як воно буває: добре серце само чує, коли хтось із ближніх в біді. Мармусія пливла сюди, а Вертутій з Чубликом — до Мармусії, і от вони зустрілися на півдорозі.
— Ну що там у вас? — запитав Вертутій. — Мені щось так мулько й погано було на душі, прокинувся, вухо підставив до вікна, чую: е-е, навіть млинки зовсім не тими голосами гудуть. Коли б не гроза, думаю. І оті крадіжники не дають мені спокою: що вони тягли берегом, куди тікали? Сіли ми з Чубликом, попливли до вас. А як ви там, що на вашому боці, Мармусіє?
Вертутію дуже не сподобалось те, що він почув од Мармусії. Хто ж то розбив ліхтар, зламав його млинок (і ще який млинок — той, що крутиться навпаки, проти вітру!), а потім понуро стовбичив на темних сходах, кого він підглядав?
Вони погомоніли трохи й домовились: їхати разом до Варсави.
Гребли тепер чоловіки, бо вже розвиднялося, треба було поспішати. Ніч розступалася широко, прокидалися птахи, зорі гасли й канули в безвісті (або, як казали стовуси: світає, он півні вже склювали все золоте пшоно на небі).
Вони гребли й гребли без перепочинку; ліс одступився, вже стелились перед ними широкі дуги, де снувався над травами ріденький туман, і тоді Чублик змахнув рукою:
— А то що, дивіться!
На піску лежав перекинутий човен діда Лапоні. Хтось поламав і весло, і дідові вудлища; хтось, видно, вдарив, надвоє розбив об камінь і його дерев'яний шаплик.
Вертутій вистрибнув на берег.
Е-е, та тут теж якісь сліди, наче проходили страхолюди.
Чублик гукнув діда, показав: треба не до Варсави, а швидше пливти до Кабанячої річки, он в той бік, куди плетуться сліди!
Мармусія підмінила Чу блика і гребла з такою силою, що сам Вертутій упрів, аби встигати за нею. А втім, було чого покваплюватися: оці зухвалі сліди розбою в корчі-музеї і тут над озером! Хіба таке можна терпіти — у себе дома, на своїй землі! А ще — ранок, який от-от мав нагрянути, розмореним сном стулити їм очі.
Круто розвернулися, пропустили вперед Вертутія і погнали довбанки Кабанячою річкою, проти напористої течії. Тут все нагадувало Чублику про його недавні пригоди: як вони тікали з Сизом крізь спалений ліс, як рятувалися під водою, як налякали в човні того ж таки діда Лапоню.
Хоч і дуже квапились, та ранок випереджував їх. Заголубіло небо, світліш, просторіше стало в долині, червоні півні крилами змахували на сході, розганяючи останні пасма темряви. І от із-за лісу викотилося велике, сліпучо-яре сонце.
Мармусія одразу напнула на лице чорну хустку, стала неприступна, як мавританка. Чублик і Вертутій затулились од сонця долонями. Гребти стало важко: сон, розмореність, втома гнітили, страшною вагою налягали їм на плечі й руки, і Чублик не помічав, як він, уже зовсім сонний, хилився, клював носом у коліно. Він тут би й заснув, та щось — чуже й настрашливе — розбудило його.
Силою, просто силоміць розтулив собі повіки.
Вертутій і Мармусія ще гребли (важко, наосліп, раз по раз тикаючись довбанками в береги), та от і їх щось насторожило.
З гори, від Щербатих скель гулом, луною котились в долину дикі перегуки, рев, тупотіння. Чублик знав, що все те означає: з таким галасом починали погоню оті лісові приблуди.
— Це вони! — сказав Чублик. — Ті, що ганялися за нами!
Тепер всі троє побачили: здоровили в кошлатих плащах-накидках летіли, стрибали через кущі, неслись долиною до Кабанячої річки. Видно, щось їх дуже приманювало там, на березі. Печерні мчали навперейми, аж розривалися.
— Туди! — сказав Вертутій.
Він сів за весло, а Мармусія тут же вихопила з-під хустки якийсь маленький вузлик, і на долоні її спалахнули яскраво-червоні ягоди.
— Хутко! Пожуйте трохи! — вона тикала кожному в рот своїми м'якими пучка-
ми. — Це ягоди нашого лісового лимонника, вони геть відганяють сон і вертають сили.
Чублик, ще сонний, мляво поплямкав губами, а проте — гляди! Кислий, терпкуватий сік наче розлився по всьому тілі, очі в нього розплющились, в думках і в цілому світі враз йому посвітлішало.
— Давайте я погребу!
Він тепер бачив: хтось лежав на березі головою в корчі і спав собі безтурботно, ні про які лиха, мабуть, не відаючи. Ні, навіть не один лежав, а двоє, і до них мчав згори гурт здоровил, погрожував дрюками й списами.
Здоровили помітили одного, а потім і другого човна, ревнули дужче і кинулись навперейми, щоб загородити дорогу до сонних. Почалася страшна гонитва — хто швидше! Чублику аж потемнішало в очах, він став на весь зріст, гріб і гріб веслом, гріб шалено й безпам'ятно, сухий вогонь обпікав йому руки й лице, а тут рев і тріск, який наближався, а тут крик Вертутія:
— Сину, давай! Давай, сину! Кхем!
Мабуть, ревисько й навальний тупіт розбудили одного із тих, що спав над річкою. Той в солодкій дрімоті підняв голову, невидюще втупився в небо. Хто б не впізнав тепер нашого доброго знайомого — білі вуса серпом і люлька, яка звисала аж на груди!
— Діду, то ж Сиз! То наш Сиз, діду! — закричав і в сльозах засміявся Чублик.
— Давай, сину! Давай, в пень і в колоду їх! — зцігоіював зуби Вертутій.
Вони гребли з усіх сил, довбанки аж підстрибували на воді, та видно було: здоровили обженуть їх, випередять, першими кинуться до тих, до двох сонних.
І тоді сталося щось несподіване.
На повному ходу Мармусія — блискавично! — перемахнула із човна на берег.