Не до лиця їй, римлянці, окови.
І от вона, та жінка безборонна,
Попала в коло викритої змови.
І пощезали фарси чоловічі.
Хіба кому до фарсів у в'язниці?
Один одному свідчили у вічі,
Вигадуючи всякі небилиці.
І жонглювали совістю людською,
І задки, задки — в хованки за спини,
У вир доносів коміть головою,
Ген-ген за межі власної провини.
Ну що їм честь? Банальність недоречна.
Аби душа не випурхнула з тіла.
На допитах сенатори статечні,
Як полохливі карлики, тремтіли.
Що сталося? Де ж ділася їх мужність?
Чи міг би хто подумати недавно,
Що нині так знікчемніють ті мужі,
Вознесені — і кинуті безславно?
Був лютий час. Була йому підвладна
Людська мораль — так діялося зроду.
Лиш одиниці здатні безоглядно
Приймати муки цілого народу.
І серед них була Епіхарида.
Дарма, що жінці — місце при куделі.
Розіп'ята на дибі, мужньовида,
Вона трималась, як на цитаделі.
Її судома зводила, і тіло
Не піддавалось дибі — з уст ні пари,
Лиш чоловіче зрадництво боліло,
Боліли мужі, блазні, яничари!
І сором їх аж бухав їй із вилиць!
Самі себе увічнюють ганьбою! —
Не стерпіла — й косою задушилась.
А що могла подіяти з собою?..
ЖАННА Д'АРК
Її засудили на страту. Амінь.
Сьогодні і спалять в пекельнім Руані.
Вони не простять непокірливій Жанні.
Вони не допустять, щоб діва проста
В затурканих душах ворушила волю
І кликала в свідки самого Христа,
Безстрашна й несхитна в смиренній сваволі.
Як ревно вони, ті зрадливі ченці —
Прелати і судді — догодили зайдам! —
Усі на суді аж мінились в лиці,
Ховаючи в ньому свій каїнів задум.
Мовляв, лиш покайся й зречись привселюдь
Свого волелюбства, що здибило душу,—
І будуть вдоволені судді і суд,
Ніхто таємниці суда не порушить.
І буде в затурканих душах свят"1
Блаженство і спокій — провісники зради,—
Сумління не буде пекти їх за те,
Що зрадницю з месниці зроблять прелати.
"Зречися й покайся — усі ж бо в гріху!" —
Клювали їй серце настирливі судді.
Та Жанна д'Арк на підмову лиху
Не йшла і не піде — що буде, те буде.
Життя не життя — як у твані душа,
Як зрада, мов гадь, її жалить двожало,—
Такого їм Жанна дала відкоша,
Що дибки волосся й на плішинах встало.
І сталося — тупнява й галас навкруг.
Сутани і мантії. Маски й шоломи.
А полум'я просто аж липне до рук,
А хмари палають, як скирти соломи!
Стемніє — і діва згорить на кострі,
Самісінька в натовпі, мов на відлюдді,-
Ніхто не побачить, як тут на зорі
Збиратимуть попіл прелати і судді.
1973
ОДКРОВЕННЯ
І ось у Львові Маркіян,
Душа — як зірка світанкова,—
Прийшов і в поглядах львів'ян
Побачив цісарського Львова.
Вже не зосталося, мабуть,
Нічого княжого у ньому,—
Жандарми левів стережуть
І люд приборкують по-свому.
Той грішну душу продає,
Той самоїдствує ненатло,
А ворог потайки снує
На наше слово abecadto.
Чуже язичіє в письмі,
І мла духовного застою,—
Вже українці, як німі,
Кричать страшною німотою!
Адже без рідного письма
Вже стали з русинів — рутенці,
Здається, в душах їх нема
Людської гідності й на денці.
У храмах правлять торгаші
Та словоблуди злоторизі,—
Ні вільнодумства, ні душі —
Львів благоденствує
в кормизі.
Те благоденствіє вогнем
Пече у серці Маркіяна,
Хоч, може, й так його живцем
Вже їсть недуга невблаганна.
І хоч приречений в житті
На муки й змушене смирення —
Він рідне слово на хресті
Несе, як віще одкровення.
ДЗВОНИ
Дзвонять дзвони на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,—
Світ завмер і слухає весняні
Переливи їхньої краси.
Їхні тони вилиті з любові
І тривоги — чуєте їх дзвін? —
Дзвонять дзвони — срібні, малинові,
Дзвонять, підіймаючись з колін!
Б'ють на сполох — слухайте їх, люди!
Дзвонять, як у давню давнину!
їхні тони линуть звідусюди,
Будять світ з байдужості і сну.
Переходять через рубікони,
Чисті, як молитва чи любов,—
Як вони видзвонюють — ті дзвони,
Здійняті з соборів і церков!
Дзвонять в хаті, на телеекрані,
Б'ють на всі церковні голоси,—
Світ завмер і молиться на грані
Самогубства — господи спаси!
Світ в одчаї ловить за канати,
Б'є у дзвони — душу воскреша,
Вже і сам не в силі розпізнати,
Що то дзвонить — дзвони чи душа.
СУД
1
Не можу віри йняти, що однині
Я більш не раб. Не страшно і сухот.
Вже не помру в неволі на чужині,
Де каторжан закопують, як скот.
Не буду більше молотом лупати
Гранітних скель із жилами руди,
Хоч перед смертю гляну на Карпати,
На рідні села — гражди і сади.
Я вісім літ не бачив України,
Не чув сопілки пучками душі,
Приречений чекати переміни,
Як недобитий крижень в ягдташі.
І ось нарешті сповнилось чекання,
Немарне воля снилася мені,—
Зашарпаний паперами, ще зрання
Мотаюся в незвичній метушні.
Вже видали провізію та гроші
І познімали з лахів номери,
Мовляв, іди й за дротом огорожі
Шукай своєї долі чи помри.
Мене вже тут списали на сухоти.
Умили руки. Наче на суді.
Але мені аби лиш за ворота,
А там хай навіть пішки по воді.
Ось тільки попрощаюся — й, мов на ніч
Світ за очі (на щастя чи біду?),
Із вузликом на плечах, як вигнанець,
Перехрестившись, підтюпцем піду.
2
Вже Колима лишилась за кормою.
Пливу з важкими спогадами. Штиль.
Чайки — і ті, охоплені німою
Тривогою, притислися до хвиль.
Спинився час. На обрії — лиш небо.
Ніде не видно й цяточки землі.
Я мимохіть ховаюся у себе
І споглядаю тишу віддалі.
Я сам-один, замріяний до щему,
Болючого і тужного, як спів,
Пливу собі і згадую поему
"Полуботок",— я все перетерпів.
За неї я і суджений, по суті,
За безневинне слово — трибунал,
Адже страшне безумство правосуддя
Усіх підряд судило наповал.
Кого — за що, мене — за Україну
И за правду про Полуботка, що Бог
Його з Петром розсудить неодмінно,
Коли на суд поставить їх обох.
І суть не в тім, де чув я ту легенду,
Чи та легенда справдиться, чи ні,
Але вона звучала як крещендо
У вироку, що винесли мені.
Такі вже судді — відають, що коять,
Мільйони жертв на совісті у них,—
Якщо немає права — беззаконня
Карає всіх — і мертвих, і живих.
Усіх вони підгонили під форму
Свого закону, служачи йому...
...В передчутті невидимого шторму
Чайки тривожно б'ються об корму.
3
Двадцятий день в дорозі. Завмирає
У жилах кров — і гори, і ліси,—
Куди не гляну — обшири безкраї
З картинами печалі і краси.
Концтабори й берези первозданні,
Що забрели в озера до колін,—
Усе злилось в контрастному єднанні,
Покинуте й приречене на тлін.
Сибір — то край неволі, де від крові
І сліз земля скипається внутрі,—
Напевно, й сном не снилось Єрмакові,
У що його обернуть владарі.
Сибір — то край засуджених на муки,
Страховисько, що й мертвих потряса.
А поїзд мчить — тунелі, віадуки
Та вікова тайга і небеса.
Набігли думи — ока не зімкнути.
Мов кінокадри — види у вікні.
Вже зникли в ньому гори і якути —
Сибірський поїзд мчить по рівнині.
І раптом — Боже! — хата білостінна.
Щось у мені ввірвалося, як дзвін:
Старий дідусь, можливо, з України
Махає нам рукою навздогін.
Аж падає — без догляду і слова,
Один як перст, покинутий в глуші,—
Мабуть, мені ця зустріч випадкова
На все життя залишиться в душі.
Бувають всякі випадки життєві,
А цей — як вогник в отчому вікні,—
Чомусь так зримо в тому дідусеві
Полуботок привидівся мені.
4
Незламний, мужній, хоч і худощавий,
Із булавою — гетьман наказний,
Він став на захист волі і казни
Перед засиллям царської держави.
Хто поклонявся в небі журавлю,
А хто синиці в жмені — він чаїно
Кричав, коли на шиї України
Лихий Петро затягував петлю.
Він слав Петрові жалібні супліки —
У власній хаті милості благав,
Готовий був за тисячу Полтав
Прийняти кару й мучитись вовіки.
Не шкодував ні сили, ні душі,
За всіх платив своєю головою,
Однаково безстрашний — з булавою
И за гратами у рванім кунтуші.
Він так наївно вірив милосердю,
Був самозречний, наче пілігрим,—
Я дотепер схиляюсь перед ним,
Перед його незламністю і смертю.
5
Важкий туман сочиться по вікні.
Колеса в рейки стукають ритмічно.
А я, немовби всупір стукотні,
З дорожнім сном змагаюся стоїчно.
Ніхто ні слова — сутінки густі
І пасажири в чемній недовірі.
Я серед них німію в самоті,
Як той дідусь, покинутий в Сибірі.
Вже день надворі, наче акробат,
Виборсується з темряви — із ями,—
Засяє сонце — й обриси Карпат
З-під сонних вій проклюнуться сльозами.
Перегорять і розпачі, й жалі,
І тільки спазми в горлі — Україна! —
Я припаду до рідної землі
И закам'янію, ставши на коліна.
Моє жадання сповнилось-таки —
Я не помер в неволі на чужині,
За кроком крок — угору по стежині
Іду й дивлюсь на сонце з-під руки.
Іду й знайомих газдів зустрічаю,
І "Слава Ису!" по-давньому кажу,—
Не проміняв на грамоту чужу
Ні рідної говірки, ні звичаю.
Ті газди з роду славних різьбарів,
Я знаю їх і вірю їм на слово,
Як різьбара я вчора випадково
И колишнього навчителя зустрів.
То був кумир гімназії — історик
Пантелеймон Тарасович, то він
Підняв наш дух, як хворого з колін,
Зціляючи й зневірених, як хворих.
Як давній лицар, чесний і правдив,
Утікши з рук червоного терору,
Він полюбив гуцульську Чорногору
Й своє життя гуцулам присвяти?
То він страшну історію повів нам
Про гетьмана Полуботка й Петра,
Казав, що в ній самим себе пора
Пізнати нам, невігласам наївним.
Тепер він став на старість різьбарем,
Знайшов собі й притулок необжитий —
Пантелеймон Тарасович, навчитель
І правдолюбець, гнаний задарем.
Ми наче рідні в Косові зустрілись,
Утішені й розгублені в юрмі,—
Жаль, що не стрів його на Колимі,
Де й він здавав екзамени на зрілість.
Але хіба лиш ми ту Колиму
Обміряли — із каменя на камінь? —
Я мимохіть, прощаючись, в нестямі
З плачем на груди кинувся йому.
7
Нарешті й хата, схожа до колиби,
Світуща пустка — затхла і глуха;
Цілі і двері, й вікна — тільки шиби
Хтось витлумив, не чуючи гріха.
Стоїть і стіл, застелений обрусом,
І на столі — приладдя для письма,
І глек на воду, з вигляду — як бусол,
І лава, й піч — лиш матері нема.
Не дочекавшись вироку, за мене
Її на старість вивезли в Сибір
І десь в тайзі, самотню й безіменну,
Звели зі світу, кинувши в тужбі.
Посиротіла й хата на відшибі,
І цей поріг, і клямка, й постоли,
І навіть дим у комині — спасибі,
Що хоч ту хату люди зберегли.
Вже тиждень я живу у ній, самотній,
Поправив тин і залишки воріт,
І, щоб не стати схимником, сьогодні
Уперше вийшов глянути на світ.
Іду й дивлюсь — нічого не змінилось,
Ті самі гражди з гребенями стріх
І та ж крута камінна сухожилість
Гірських стежин та звивистих доріг.
Стара церковця й цвинтар під горою,
Де спочивають пращури мої,—
Мабуть, ніде так боляче весною
Не розривають серця солов'ї.
Тут віковічний захисток присілку,
Що непомітно віку дожива,—
Присяду й душу виплачу в сопілку,
Позбувшись права плакати в слова.
У ній нема ніякої крамоли,
Мелодія сопілки — як сльоза,
Невидима й невинна, хоч ніколи,
Немов луна, безслідно не щеза.
Як образи у церкві, обцілую
Пучками всі її голосники,
Воздам на ній крамольну алілую
За пережиті муки і роки.
Я наче вперше стрінувся з весною —
Стара церковця, цвинтар, солов'ї,—
Хоч, може, тут не дивляться за мною
Усевидющі недруги мої.
Як реп'яхи — цупкі мої сухоти,
Закашлявся у хусточку — і кров,
Я ще, мабуть, до себе не прийшов,
А вже берусь до всякої роботи.
Знайшов у хатній схованці на дні
Колишні вірші й начерки поеми,
І знов торкнувся спогадом до теми.
Що, наче рана, ятриться в мені.
Немарно ждав Полуботок халепи —
Цар не любив докучливих суплік,
Він подумки давно його прирік
На смерть, назвавши хитрим — як
Мазепа.
І царське зло звалилося як грім
На голову — ні вольності, ні війська,
Прийшов указ, аби малоросійська
Колегія орудувала всім.
Все посполиття владний Вельямінов
Згинав в дугу, аж тріскали хребти,—
Народ, що мовчки дався запрягти
Себе в ярмо, зігнеться неодмінно.
Він сам себе зречеться у ярмі,
Забуде волю й материне слово!..
О Господи, прости мені — я знову
Грішу на нього, як на Колимі.
Не хотячи ловлю себе на слові,
Що, може, й сам народ не без вини
У тім, що за маєтки і чини
Віддав козацькі вольності Петрові.
І, може, ми самі не без гріха,
Що боїмося гинути за нього,
Усіх і вся засуджуємо строго,
А біль душі, одначе, не втиха.
9
Щось незбагненне коїться: мов коні,
Гасають слухи, радісні й сумні,—
Вже третій раз про зміни у законі
Блюстителі зачитують мені.
За першим разом велено уставом,
Щоб жив я тільки в рідному селі,
За другим, наче глумлячись над правом,
Про те — що я вже вільний взагалі.
А нині втретє викликали й звично
Дали три дні на виїзд — от і все,
Дарма, що я невинен юридичне,
За ними ж право — хто мене спасе?
В Угорщині повстання — і хоч Косів
За тридев'ять земель, але мене,
Аби я тут крамоли не розносив,
Страшний закон у безвістя жене.
І хоч я кров'ю кашляю й стражденне
Життя вже силу випило мою,
За їх бездушним вироком — для мене
Немає місця в рідному краю.
Гуцульщина — як писанка,— звичайно ж,
Усяк на неї зазіхи таїть,—
Не встигнемо оглянутись — і край наш
Пройдисвіти заселять самохіть.
То суть їх філософії,— казав же
Пантелеймон Тарасович колись,
Що ті заблуди прагнутимуть завше,
Аби ми й свого імені зреклись.
Не знаю, де він — зайнятий різьбою
Чи рідним словом душі зогріва? —
Те слово нам — як зілля звіробою,
Хоч і гірким не раз воно бува.
Я, наче в Бога, вірую у нього,
Бо як без віри душу зберегти? —
Вже час мені збиратися в дорогу,
А то ще вдруге візьмуть за дроти.
Блюстителі закону не дармують,
Мовляв, даремно хліба не їдять,—
Яку завгодно справу сфабрикують,
Не боячись ні суду, ні проклять.
10
Немов у сні чи маренні тяжкому,
Не тямлячи, що трапилось, живу,
Я бачив смерть віч-на-віч, наяву,
Як нить життя, що рветься на тонкому.
В якійсь лікарні прихисток знайшов,
На день чи два — яка мені різниця? —
Вже й так при кожнім порусі сочиться
Мені із рота — кутиками — кров.
Живу — і лину думами в Карпати.
Хіба зі смертю змириться дута?
Незнаного вигнанця без гроша
Ніхто не схоче й в землю закопати.
Я, мов листок, закинутий в степи,
За кожну мить хапаюся душею,
Печалюся і радуюся нею
Як благодаттю,— смерте, відступи!
Я ще живу, знеможений до млості,
І думаю, хоч тлінням вже пропах,—
У тих побитих долею степах
Десь поховали волю запорожці.
Згасає день.