Обсіли й мучать сонного мене.
Уже за північ. Скоро калатне
Дзвінок "підйому" — й скінчаться
кошмари.
Я жду його — як просвітку, ачей
Ти ні на мить не йдеш мені з очей,
Немов у сні, ввижаєшся крізь грати.
Який контраст — неволя і любов!
Я падаю під ношею оков,
То ще й любов'ю треба покарати.
8
Коли мене на розстріл поведуть
(Це може статись в будь-яку хвилину),
Я подумки побачу Україну,
Що вже на смерть засуджена, мабуть;
Побачу кров на шальках правосудь
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
І суть життя, і таїнство загину,
И твою любов, непізнану, як суть.
Побачу все, і щастя ілюзорне
Мене стоїчним спокоєм обгорне:
Я мучився, одначе — недарма.
І, закінчивши власну одіссею,
У світ, з якого виходу нема,
Піду, зігрітий ніжністю твоєю.
9
Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинічні жарти, й люті холоднечі,
І безпросвітний смуток, що, до речі,
І вічний біль приреченості, й страх,
Що мимоволі стискує за плечі,—
Ти вся в собі — як в келії чернечій,
Не знаю, як твій дух ще не зачах.
Я не лише коханням і журбою,
А й кревним болем зв'язаний з тобою,
Несу його у серці, як і ти.
Твоє життя — як запис в протоколі.
Чи зможу я, конаючи в неволі,
Тобі хоч краплю щастя принести?..
10
Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас — нікого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.
Ти від'їжджаєш завтра — це остання
У нас розмова... Боже, сохрани
Тебе в тяжкій дорозі з чужини —
Юдолі сліз і вічного страждання!
Востаннє усміхнись мені — й прости.
Забудь навік і вишки, і дроти,
Як можеш, то й мене забудь, кохана.
А я — нема тут вибору мені —
Сховаюся в своїй самотині,—
Така вже в мене доля безталанна.
1954—1989
* * *
Я сам-один у камері кромішній,
Немов живцем похований в труні,
Вже наді мною, мабуть, і вві сні
Не зглянеться ні доля, ні Всевишній.
Перебираю спомини й невтішні
Тюремні думи — холодно мені,—
Надворі дощ, і краплі по вікні
Повзуть, немов комахи дивовижні.
Дивлюсь на них знічев'я — і мовчу.
Тут можна лиш мовчати досхочу
І думати, не тямлячи нічого.
Хіба що часом вічко наглядач
Підніме — й стрілить поглядом крізь
нього.
1964—1989
* * *
І дні, і літа пропливають поволі,
Як хмари осінні — холодні, сумні,—
Сухоти, як шашелі, точать в неволі
Застуджені груди і душу мені.
Мабуть, у снігах, за півсвіту від дому,
Я стомлені очі навіки зімкну,
Сховаю в могилі, не знаний нікому,
І каторжну долю, і пісню гірку.
Без волі та пісня не піде між люди,
Та пісня під серцем у мене засне,—
Ніхто не почує її — не осудить,
Хоч, може, ніхто й не згадає мене.
1954—1988
БУРЯ
Над гірським північним краєм
Б'ється буря об вершини,
Виє, наче в темних штольнях,
В межигір'ях і ярах,
Рве гранітні дикі скелі,
Де лежать без домовини
Білі кості тих бездольців,
Що померли в таборах.
І річки з-під рук у бурі,
Мов акули зголоднілі,
Перехоплюють ті кості
І тікають в океан;
Мчать щодуху, ніби знають,
Що кати у божевіллі
Не спускають злого ока
Навіть з праху каторжан.
І, немов човни об кручі,
Ті скелети круточолі,
Налітаючи на рифи,
Трощать ребра й черепи.
Але буря невгамовно
Їм співає пісню волі,
Кличе їх на Україну,
В рідні села і степи.
Та не чують того співу,
Божевільного, страшного,
Ні нещасні їхні діти,
Ні самотні матері,
Бо вони в гіркій печалі,
Ревно молячись до Бога,
Чують лиш німий неспокій —
Тихий подзвін на зорі.
То не буря — панахида.
Я не вперше чую в горах
Її пісню — пісню волі
Над пожовклими кістьми,—
Може, так, замордувавши,
І мене десь лютий ворог,
Як помру, без домовини
Кине в прірву Колими.
1958—1988
СНІГ
Пухкий сніжок, мов клаптиками вати,
На мокру землю стелиться до ніг,
А день такий, що тільки сумувати,
В німій журбі вітаючи той сніг.
Дивлюсь на гори — щойно зеленіли
І вже немовби в саванах стоять,—
Так, як і ми, дочасно посивіли,
Закутані в кромішню непроглядь.
Та ми давно забули про волосся,
Як і про скиби зморщок на чолі,—
Вже стільки мук знести нам довелося,
Що й гір з-за них не видно віддалі.
Ті муки не минулися нікому,
Усі на вигляд немічні й старі,—
Якби ми повернулися додому —
Нас не пізнали б рідні матері.
Подивишся — три чисниці до смерті,
Ачей же всі замучені живцем,
І тільки наші погляди уперті
Горять так само — гнівом і вогнем.
Душа в неволі ніби не старіє,
Витаючи за межами життя,—
Ось випав сніг — і щось у ній світліє,
Щось невідоме, наче відкриття.
А сніг іде й, мов клаптиками вати,
На голу душу падає мені,—
Бараки, дріт — аж страшно сумувати,
Вітаючи той сніг — на чужині.
1955—1988
* * *
Хтось за стінкою в камері тихо співа,
Виливає свої затамовані болі,
Та приглушена пісня в бездушній неволі,
Як молитва, з душі добуває слова.
І бринить у мені, як туга тятива,
Його туга за волею — я мимоволі
Чую в ній безталання і власної долі,
Видно, всім у неволі так тужно бува.
Він стривожив мене, наче крик побратима,
Я крізь стінку ловлю його образ очима,
Я і піснею й ним переповнений вщерть.
Чути: кру!.. в чужині... заки море...—
Аж плаче,
Крає серце й мені... О незнаний співаче,
У неволі та пісня — сильніша за смерть.
1955—1988
КОНЦТАБІР ІМ. БЕЛОВА
Холодний край. Концтабір. І навколо
В два чоловічих зрости — частокіл.
Недремні вишки й поверх частоколу
Колючий дріт, натягнутий навкіл.
То світ людського розпачу і втоми,
Юдоль терпіння й злого торжества,—
Тут все навколо мертве й нерухоме,
Природа й та, здається, нежива.
І ми, худі й голодні до нестями,
Приречені тут гинути в журбі,
Самі собі здаємося мерцями,
Хоча про це й не кажемо собі.
Ми, як дерева, зрубані на дрова,
Звикаємо до смерті взаперті,
Адже концтабір імені Белова
Живими нас ховає в забутті.
1955—1988
РОЗПУКА
Серед гір і заметів Колимського краю,
Де морози у зашпори й душу беруть,
Вже сім літ я задарма в неволі караюсь,
Вісімнадцять попереду ждуть.
Та неволя, мов п'явка, припала до серця,
День і ніч по краплині висмоктує кров,—
Не діждуся, коли вона врешті нап'ється
І хоч мертвого звільнить з оков.
Не діждуся, коли вже для певності в тому,
Що помер я, навиліт прохромлять мій труп
І бездушно у горах зариють потому,
Не прикривши й розтулених губ.
Це, звичайно, розпука, та все ж я свідомий,
Що від смерті мене тут ніхто не спасе,—
Як помру — на могилі поставлять мій номер:
"О — один — дев'ятсот тридцять вісім" —
і все.
1955—1988
ПРОЩАННЯ
Так довго ми пліч-о-пліч прожили,
Караючись у каторжній сваволі,
Що вже й до горя звикли мимоволі,
Як до ярма — спаровані воли.
З усім уже й змирилися самі,
И збраталися: без дружби тут —
могила,—
Ця дружба нас єднала й боронила
Від всяких лих та зла на Колимі.
Ми, як брати, зріднилися — і ось
Негадано (життя несповідиме)
Прийшла пора прощатись, побратими,
Що ж, сядемо гуртом — і простимось.
Останній раз, хоч подумки, в гурті
Помолимось за нашу Україну
І чашу мук доп'ємо непоклінно,
Як той, що був розп'ятий на хресті.
Дарма, що можновладці нас, немов
Па каїрському базарі, розлучають,—
Ми простимося мужньо, без одчаю,
Як прийнято в неволі: — Будь здоров!
Ніхто нас тут не вирядить у путь,
Не скаже нам: "Щасливої дороги!" —
На волю — й то во ім'я остороги
Нас під конвоєм, мабуть, поведуть.
1955—1988
ПОВЕРНЕННЯ
Як нещасний старець, у сухотницькій зморі,
Збайдужілий до світу й свого майбуття,
Я з неволі, немов з катастрофи на морі,
Повернувся, уздрівши загробне життя.
Я вже був примирився із вироком долі,
З тим, що руки на грудях в неволі складу,
Вже й ніколи не снив, що в родинному колі
Рятівне забуття, як в нірвані, знайду.
Може, лиш материнська любов і тривога,
Біль її, що у серці хрестом кам'янів,
Умолили, власкавили долю і Бога,
Щоб на милість до мене змінили свій гнів.
І звершилося їх милосердя: можливо,
Я на те й не помер, щоб звершилось воно,—
То нічого, що вже маловіри ні в диво,
Ні у боже знамення не вірять давно.
Я немовби воскрес, повернувшись додому
(По-домашньому пахне березовий дим),
Але трудно повірити навіть самому
В те, що я повернувся з неволі — живим.
1956—1988
* * *
Неначе птах з ключами журавлів,
Нежданий спогад з півночі прилинув,
Торкнувсь мені до серця — й на хвилину
Зашерхлий біль у ньому розбудив,
І пасма гір в покровах снігових,
І вартових, що ревно стерегли нас,
І крик тужби, важкої, мов цеглина,
В якій ще жар погаснути не встиг.
Збудив усе той спогад — і, як птах,
Десь коло серця крикнув мимоволі,
Немов привіт з далекої неволі
Приніс мені — й розтанув на очах.
1956
ВЕРБОВИЙ ЦВІТ
1
Недавно ти була ще молодою,
А вже стоїш похилена й сумна,
Як та верба,
що гнеться над водою
І срібним цвітом віття запина.
Стоїш — і сльози капають у воду,
І боляче тремтять твої уста...
Чогось і вітер жалібно заводить,
І крик гусей із цвітом обліта.
Далеко все:
і молодість, і муки,
Тяжкі етапи, голод, Колима,—
Нема уже ні чорної розпуки,
Ані жаданих радощів нема.
Усе, як цвіт, осипалось безслідно
І час його давно позамітав...
Чого ж ти так стривожено поблідла?
Дивись: то гуси падають на став.
2
Піди й хоч трішечки засни,
Приспи настирливі гризоти,
Ачей же їх перебороти
Ніхто не зможе й до труни.
Ти спала в клопотах з лиця:
То хліб, то ліки, то оплати,—
Усі митарства перейшла ти,
А злидні мучать без кінця.
То через мене ти, мабуть,
Ті муки зносиш безневинно,—
Мої сухоти в домовину
Обох нас, мабуть, покладуть.
А тиша тягнеться, як нить.
Вже перша ночі продзвеніла.
Твоя усмішка омертвіла,
Як гляну — душу кам'янить.
Піди й забудься хоч у сні,
Покинь ту каторжну роботу,—
Вона зведе тебе достоту
Так, як колись на чужині.
Побережи своє життя,—
Ти чуєш? — третя пролунала!
А ти й на мить ще не здрімала,
Припавши мовчки до шиття.
3
Ми йшли в поля доріжкою вузькою.
Вечірній вітер бігав по вівсі.
Краса благословенного спокою
Зійшла на нас в усій своїй красі.
За кроком крок — навпотемки у полі.
Стелилася і тиша, і спориш.
Я чув, як ти від щастя мимоволі,
Немов струна від дотику, тремтиш.
Вже ніч на небі вишила узори,
Здавалось, час, як паводок, тече,
А ти ішла й, шукаючи опори,
Довірливо спиралась на плече.
Щось незбагненне душі огортало,
Ми чули тільки музику вівса,
Ми йшли — немов здавались на поталу.
Сіяли зорі. Падала роса.
4
Утихомирились печалі,
Вляглися в серці сум'яття,
І спокій — човен на причалі —
Колише нинішнє життя.
Вже далеч, променем залиту,
Ти вільно можеш обійти,
Не заступають круговиду
Колимські сопки і дроти.
По рідній вулиці музично
Стукочуть гострі каблучки,—
Ідеш, притиснувши незвично
Тепло сповитої дочки.
Ідеш, задумана і сива,
Контрастом — первістка мала,—
Мабуть, тому ти і щаслива,
Що з нею молодість знайшла.
1969—1989
* * *
Я жду чогось — якихось перемін,
Хоч зміни обстановки чи погоди,—
Моя душа підводиться з колін
І тягнеться до рідної природи.
Але нема ні вражень, ні думок,
Я в порожнечу тягнуся рукою,—
Застій життя, мов пліснявий ставок,
Тхне мертвою задухою спокою.
Я жду чогось — хоч давнього листа,
Хоч вісточки — якоїсь переміни,—
Перебираю по думки літа,
А день за днем, як листя, обліта,
В моїй душі так б'ється самота,
Як билася у камері — об стіни!
1958
ПІЛІГРИМ
З погідними думками на чолі
Я йду собі ходою пілігрима,
Іду, хоч очі — гострі, мов шаблі,
Услід мене просвердлюють незримо.
Іду й дивлюсь на сонце, на сади
(Звикають же, буває, й до отрути),
А що в моїй душі — не доведи
Того нікому й подумки відчути.
1968
* * *
Коли в життєвому циклоні
Знемога душу обійма
І думи — зморені і сонні,
Ти йдеш — і падаєш сторчма...
Ти сам-один, і снігом суне,
Проте іди,
іди,
іди,
Хоч сніг зневірою і сумом
Завіює твої сліди!
Іди й не думай про негоду,
Іди — на зло холодній млі,—
Не стане сил — позич в народу,
Позич у рідної землі.
Іди в обійми завірюхи,
Іди наосліп — крізь югу,
Бо знай, що тільки слабодухих
Вона завіює в снігу!
1963
* * *
Наївні сцени завченої ролі —
Смішна мені їх вічна метушня.
Я сам в собі, як в замкнутому колі,
Насущні думи думаю щодня.
Вони мені — як ноші подорожні,
Нелегко їх теліжити в путі,—
Чи ж дивина, що нині ще спроможні
Сізіфи перти камені круті?
Трудний мій шлях, і думи — як граніти,
Зносилися і сили, й постоли,
Та де мені ці бесаги подіти,
Коли вони до тіла приросли?
То вниз, то вгору — важко, поступово.
У серці сумнів моститься, мов птах...
Чи ж дивина, що виношене слово
Я вимовляю з кров'ю на устах?
1974
ДЕРЕВОРИТ
Зачинене вікно.