ТРАГІЧНЕ ПОКОЛІННЯ
Воно жило і в боротьбі,
І в муках рабського терпіння,
Та не зневірилось в собі —
Моє трагічне покоління.
І чи конало в таборах,
Чи клало голови на плаху —
Жило, тамуючи і страх,
І гнів, народжений зі страху.
І часто гоїло синці,
І мліло, кинуте за грати,
Але не йшло на манівці —
З німим терпінням на лиці,
Мов у терновому вінці,
Жило — трагічне і завзяте!
1950 — 1988
ЕТАП
Вечірній Львів, і знічена колона,
І конвоїри з псами — не втекти,—
Діждалися товарного вагона
І зникли в ньому, вирвані з глоти.
В два яруси вмостилися квапливо —
До грона гроно стрижених голів —
І в забутті крізь дим локомотива
Стривожено дивилися на Львів.
Загув гудок — і рушили. Як тіні,
Хиталися у рамочці вікна:
Остання ніч на рідній Україні,
А далі — невідома чужина.
Зникали сили, тижні і вокзали,
Ніхто не знав, куди нас завезуть,—
Ми, як поліна в штабелі, лежали,
На дні і ночі міряючи путь.
Солона риба — їли чи не їли,
Але нікому й крапельки води,—
Немов кати, бездушні конвоїри
Знущалися із нас — не доведи.
По надцять раз на ніч, несамовиті,
Лічили паші ребра залюбки,—
Нема нічого тяжчого на світі
За дерев'яні їхні молотки.
Так цілий місяць, в голоді й печалі,
Ми пропадали, биті задарма:
Урал — Байкал — порт Ваніно, а далі
Охотське море, далі — Колима.
1950—1988
* * *
Здається, що гори горять,— вечоріє.
Вже сонце сховалось за їхню гряду.
І, взявшись під руки, як в сонній замрії,
Я в довгій колоні з роботи іду.
Іду і дивлюсь, як належить, під ноги,
Йду мовчки — під зором конвою й собак,—
Дарма, що хилюся, од вітру й знемоги,
Квапливо іду в непривітний барак.
Іду, щоб одразу упасти на нари,
Хоч трішки спочити, не ївши весь день...
Вже гори стемніли, і світ мов за хмари
Зникає — він теж на спочинок іде.
І лиш конвоїри з недремними псами
Ніколи, здається, очей не зімкнуть,—
Обступлять уранці — і знову так само
На шахту в колоні мене поведуть.
1951 — 1988
* * *
Як вутлий човен, кинутий у бурі,
Я у неволі б'юся за життя,
Шукаю в ньому точки опертя,
Беззахисний, як пагонець на мурі.
Четвертий рік, у немочі й зажурі,
Не чуючи людського співчуття,
Перепливаю річку небуття,
Де видно тільки бескиди похмурі.
І часто хвилі відчаю мене
В безтямі б'ють об лоно кам'яне
Тих бескидів — я корчуся від болю.
Мабуть, уже й загинув би давно,
Пішов би вутлим човником на дно,
Якби на мить зневірився у волю.
1952 — 1988
МАРЕННЯ
Не раз, повернувшись з роботи й, мов камінь,
Я довго ще слухаю стомлений гамір,
Що кане зі мною у тишу нічну.
І мрію про волю, про рідну Дзвинячу,
Дрімаючи, згадую матір свою,
А часом і батьківське поле побачу,
Таке дороге у чужому краю.
Так зримо складаю копиці на ньому
Чи ходжу за плугом у зграї ворон,
І, наче куфайку, скидаючи втому,
Бува, переплутую дійсність і сон.
В щасливому сні усміхаюсь до себе
І чую: так легко на серці мені!
Вже місяць уповні на заході неба
Горить, як пожар у нічному вікні.
Освітлює в'язнів, що поруч зі мною
Лежать, наче мертві у темряві шахт,—
Я стогну, а мрія страшною марою
Стає — і тікає, мов з тіла душа.
1952 — 1988
НОСТАЛЬГІЯ
О хмарко грайлива
Яка ти щаслива
Що, маючи волю,
У далеч пливеш,—
Ти линеш, як мева,
Сріблисто-рожева,
Не чуєш ні болю,
Ні туги — без меж.
Колись неодмінно
Мою Україну —
Мою найсвятішу! —
Ти стрінеш в путі;
Побачиш, як мати
Стоїть коло хати
І слухає тишу
В німій самоті.
А я у неволі —
Колимській юдолі —
Караюся, наче
У пеклі на дні,—
Я мов на розп’ятті
Пригадую матір
І чую, як плаче
Вона по мені.
Я з розпачу млію
І трачу надію,
Що стрінуся з нею
У ріднім краю,
Та ревно молюся,
Щоб рідна матуся
Не чула й душею
Про долю мою.
О хмарко весела,
Як будеш у села
Нести над землею
Жагу грозову —
Скажи Україні,
Що я на чужині
Лиш матір'ю й Нею
Живу.
1952 — 1988
СИНИЦЯ
Ще тільки сіріє, а рання синиця,
Присівши на грати, вже будить мене,—
Аж дивно: чого їй так рано не спиться,
Коли ще надворі й вітрець не війне.
Як дома, бувало, схопився спросоння,
Два кроки — і вже притаївсь у вікні:
Ні сну, ні синиці — лише підвіконня
І грати, що світ заступили мені.
На сході світає — і хмари барвисті
Зливаються в гаму далеких суцвіть,
А тут за вікном — загорода й на вишці
Нічний вартовий з автоматом стоїть.
Можливо, мені та синиця приснилась?
Так стукає серце — надворі ж весна...
Незчувся, як сльози з очей покотились,—
І я відвернувсь од вікна.
1952 — 1989
СПОМИН
Він усмішку солодку
Зітер з лиця, як жрець:
Підписано "двосотку" [1] —
І допитам кінець.
Він слідство вів старанно,
Але тепер, як тигр
У засідці, неждано
Напружився й застиг.
Завирували зморшки:
Удар — і світ померк,—
Здавалося, він мовчки
Заб'є мене на смерть.
У спалаху нестями
Тренований і злий,
Під груди — носаками
Й ні слова. Як німий.
Мов танцював круг мене,
Поклавщи наповал,—
То був його щоденний
Жертовний ритуал.
Він на мені, зловтішний,
Зганяв і втіху, й злість,—
За що — і сам всевишній,
Мабуть, не відповість.
А лють його сваволі
З оскалом на лиці —
То крапка в протоколі,
Поставлена в кінці.
1952 — 1989
* * *
Вибиті вікна — й знадвору
Сніг залітає, як пух,—
Я тут від холоду скоро
Випущу дух.
Сумно і страшно самому,
Карцер — то гріб під замком,
Щоб не замерзнути в ньому,
Гріюсь труськом.
Ледве зіпруся об стінку
Й, наче бігун чи атлет,
Бігаю — навперемінку
Взад і вперед.
Бігаю й подумки в строфи
Слово до слова нижу,
Мов на вершину Голгофи,
Холодом гнаний, біжу.
1952 — 1989
КАТОРЖАНИ
У сірих бушлатах, німі, як раби,
Голодні, знесилені, гнані,
Ми зносим нестерпне знущання, аби
Сконати у тому знущанні.
Невладний над нами ні голод, ні страх,
Хоч ми безборонні і голі,—
Вже краще загинути в концтаборах,
Ніж бути рабами — на волі!
І хоч посіпаки, лютіші за псів,
Готові з нас жили сотати,
Ми мужньо, тамуючи праведний гнів,
Підемо на муки й на страти.
Ми в'язні, але не безмовні раби,
Дарма, що закуті в кайдани,—
З ненавистю дивимось в очі судьби,
Ми — каторжани!
1952 — 1988
НОМЕР
Я особовим номером навік,
Немов тавром, позначений цинічно —
І не на те, щоб з каторги не втік,
А щоб, як страм, носив його публічно.
Мені той номер даний як ім'я
І як лихе напуття на дорогу,
Адже якщо затреться він, то я
У карцері каратимусь за нього.
Такий вже тут неписаний указ,
Без номера на каторзі — ні кроку,—
Я через нього й мучуся не раз,
І маю з ним прискіпливу мороку.
Він пишеться на правому стегні,
І спереду на шапці, і на спині,
Як з паспортом, я з ним на чужині
І житиму, і струхну в домовині.
1952 — 1988
ЮВІЛЕЙ
По радіо — сцени баталій,
Нема ні спокою, ні сну,—
Замучені в'язні — і Сталін
У рамці на цілу стіну.
Бліді, наче проскури, лиця,
Цитати з газетних статей,—
Вже з тиждень вельможна столиця
Святкує його ювілей.
Сьогодні і я під землею,
У шахті, хоч змучений в дим,
На святі його ювілею,
Як личить, зустрінуся з ним.
Я вирву з газети чи з книжки
Його ювілейний портрет,
Приб'ю десь у шахті, і нишком
Зустрінуся з ним тет-а-тет.
Хоч раз у відплату за геній,
Що дав нам страшну Колиму,
Я кров'ю сухотних легенів
Межи очі плюну йому.
1952 — 1989
СМЕРТЬ ТИРАНА
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!..
Тарас Шевченко
І околів божественний тиран,
Создавший благоденствіє в Росії,
Але про це ніхто — від молдаван
До фіннів — навіть писнути не сміє.
Він заморозив душі і уста —
Ніхто не вірить в смерть його неждану,—
На всіх язиках рабська німота
І нині ревно молиться тирану.
І не один з тривогою в очах
Завмер і жде, що він іще воскресне,—
Ніхто не вірить в смерть його, бо страх
Нескоро в душах зрихліє і скресне.
За тридцять літ жорстокості його —
Мільйони жертв і зрадницьких розбоїв,
Можливо, й Бог не відає того,
Що той тиран у безумі накоїв.
В його труні волатиме їх тінь
І їхня кров, що ллялася рікою,
А вічний крик зруйнованих святинь
І в судний день не дасть йому спокою.
Дарма, що він не вмер, а околів,—
Апологети сталінської ери
Ще довго в Нього будуть за рабів,
Глухі, немов завалені печери.
Він заморозив душі і уста —
Ніхто не вірить в смерть його неждану,—
На всіх язиках рабська німота
Мовчить — і мовчки молиться тирану.
6 III 1953—1988
КОЛИМСЬКА ВЕСНА
Посвітлішали хмари, зігріті весною,
І над горами гливий туман посвітлів,—
Вже й колимська зима не здається
страшною,
Зм'якла сила її — ні завій, ні вітрів.
Хоч ночами ще тиснуть морози і гори
У снігах, мов у білих кожухах, стоять,
Але небо уранці вже чисте й прозоре,
Наче марля, протерлась його непроглядь.
Вже тайга віддалік — у відтінках
смарагду,
А повітря таке — як столітнє вино! —
Жаль, що треба спускатися в каторжну
шахту,
Мов у прірву — коміть головою на дно.
І конати в тій шахті — живцем в домовині,
День у день — місяцями без сонця й тепла!..
А весна ж не чекає — минає, і нині
Кожна мить мимо серця летить, як стріла.
Так незвично у світі — не стало тирана,
І душа, наче крига, скресає — весна,
Навіть рейка, що дзвоном нас будить
щорана,
Не така вже тепер осоружна й страшна.
1953 — 1988
РОЗВІД
Уже сніги розтанули, і серце
Прокинулось — печальне і сумне.
В неволі час невидимо несеться,
Як вітер, з ніг збиваючи мене.
Воно й не дивно — каторжне знущання
Й неситий голод випили снагу,—
Я на розвід збираюся щорання,
Долаючи сухоти і цингу.
Знемога тіло зводить, як судома,
Так важко йду, немов на ешафот,
Адже ніхто на каторзі, відомо,
Не визнає ні втоми, ні сухот.
Людська душа в терпінні кам'яніє,
Даремно в ній шукати співчуття,—
Здається, вже ні крихітки надії
Не залишилось в мене на життя.
Але весна торкнулася до серця —
І щось живе затьохкало в мені,
Душа, як скрипка, зойкнула й, здається,
Заплакала на порваній струні.
1953 — 1988
МОГИЛА
Там, де виснуть, як мокрі мішки, небосхили
І, задумавшись, гори стоять навкруги,
Ледь видніє чиясь безпритульна могила,
Мов сирітка, загублена в дебрях тайги.
Ні хреста, ні, як ставлять тепер, обеліска,
Видно, хтось безіменний у ній спочива,—
На сторожі її лиш тоненька берізка
В узголів'ї стоїть, як фігура жива.
Сотні верст до найближчого селища в горах —
Хто і звідки прийшов, щоб знайти тут спочив?—
Час його в таємниці присипав, як порох,
Лиш могилу по ньому в тайзі залишив.
Може, то втікача із тяжкої неволі
Прийняла ця земля, ця могила проста,
Бо кого б ще могли на глухому роздоллі
Поховати отак — без огради й хреста?
Хоч би номер його особової справи
Залишив хтось у пам'яті — біль у сльозі! —
Ні слідочка нема — лиш каміння і трави
Облягають її в цій дрімучій тайзі.
А берізка росте.