Сміховинки про Безглуздів

Воробкевич Сидір

1. ЧОМУ ЯРЕМКО ГОЛОВАТИЙ СТАВ НАЧАЛЬНИКОМ БЕЗГЛУЗДОВА

Бував я — не жартом кажучи — далеко світами, не одно чудо видав, не одно диво чував, але такого міста, як Безглуздів, і таких славних міщан, такого начальника;,, не надибав я нігде. А світ наш великий та широкий і всякими чудами-дивами багатий-пребогатий!

Дивними порядками і чудними звичаями величалося містечко Безглуздів. Кожний чоловік був там дуже-діуже мудрий. Казали, що кожному Безглуздовцеві розуму насипано у голову лопатою, що Безглуздівці поз'їдали всі розуми цілого світа. Зі всіх усюдів заходили до них люди позичати розуму, як у лихваря грошей.

У тому місті, у славному Безглуздові, умер якось старий посадник. Щож робити людям у такому клопоті? Треба нового вибирати.

Івана не вибрали, бо шкутильгав на одну ногу. Пилипа знов тому ні, що дивився зизом, а так і Савку, Кіндрата, Дмитра і Федька ні, бо всім їм чогось не доставало. Тільки один не мав ніякої хиби: Яремко Головатий, чільна та справді дуже головата людина.

Та чому-ж саме його вибрано, а не кого іншого? Бо йому вже в колисці ряба баба Явдоха виворожила, що з його розумом ніхто не може змірятися. Старі голомізці та сивовуси говорили:

— Яремко, премудра людина; під ним буде лад і порядок!

То так і вибрали його начальником Безглуздова.

Послухайте, кілько то розсуду та здорового розуму було в Головатого вже за молодих літ.

Раз якось вертав він із міста до дому. Дивиться: серед дороги лежить здорова груда чистого золота. Тяжко було йому двигати серед спеки, і ще до того до гори, цю велику груду щирого золота. Сів собі, спочиває, рукавом обтирає піт із чола та відказує на золото. Втім над'їхав верхом якийсь чоловік і питає його:

— Чоловіче, що це так блищить перед тобою?

— Золото! — каже Яремко.

— Бачу, що тобі тяжко його двигати; заміняй його за мойого коня!

— Про мене! — каже Яремко. — Я й так від тягару вже й плечей не чую.

Замінялися і розійшлися. Сидить на коні наш Яремко, як козак, і гонить чвалом, мов той половик у діл. Зашпорталася конина об каменюку, злетів із сідла Яремко і в ярузі мало що вя-зів не скрутив.

— А щоб такого коня чорт ухопив, а не то

доброму чоловікові на ньому їздити! — крикнув Яремко.

Жене якийсь чоловік дорогою Коровину, а худу-худу, ребра наскрізь світяться.

— Не заміняв би ти того непотрібного коня за корову? Кінь тебе до гробу зажене, а від корови і молоко і сметана, — говорить чоловік.

— Про мене! — сказав у відповідь чужинцеві Яремко, взяв воловід у руку і передав йому коня. А той як сів, як понісся! Лиш закурилося за ним!

Іде Яремко дорогою, іде, аж знемігся неборака.

"Попробую, чи добра на молоко", — думає він собі і взявся доїти корову.

Та в замореної корови молока — Біг має. Надоїло їй доїння, як не фиркне ногою! Яремко-ві не молоко, а кров носом потекла.

— Бодай тобі це та те! — крикнув Яремко, як не оглянеться, а проти нього жене циганчук безрогу.

— Не заміняв би ти своєї безроги за мою корову? — питає вже сам Яремко, щоб лиш вражої корови позбутися.

— Чому ні? — каже циганчук. Обмінялися воловодами і пішли один сюди,

другий туди.

Жене наш Яремко вперту безрогу, аж піт йому горохом по лиці котиться, і думає собі:

— Пожди, пожди, погане! Коби лиш до дому, ковбасу з тебе зроблю на три сяжні довгу.

Аж тут іде стежкою жінка і несе гусака під пахою. Вона, хитрунка, сиділа під корчем і була свідком попередньої заміни.

— Чоловіче добрий, куди ти женеш порося?

— До дому.

— Слухай! То крадене, як тебе зловлять буде біда.

— Я не крав. Я із циганом обмінявся.

— Все одно. Біда буде, але я тобі поможу. Заміняйся зі мною за цього гусака то й позбудешся напасти.

— Гуска свині не рівня. Та що робити, коли крадене — подумав Головатий і згодився заміняти свинку за гусака.

Несе наш Яремко гусака. От уже й село недалеко. Аж тут чує гусак, десь далеко гуси жалібненько ґеґають. Жаль стало бідному, витягнув шию і тяжко зажурився.

Але Яремкові те і не в голові, йде втішний собі дорогою, ще й пісеньку приспівує. Аж тут його в потилицю засвербіло, він підняв руку, гусак випав з-під пахи, злопотів крилами, і фурр... понісся до свойого гусячого товариства.

Вернув наш Яремко голіруч до села. І коли людям оповів про свою мандрівку і про свої пригоди, то всі пізнали, що не з Грицем справа. Всі його величали, прозивали "Головачем", бо пізнали, що він ополоник між ложками.

Тому то його настановили начальником славного — преславного містечка Безглуздова.

2. ПЕРША РАДА НАЧАЛЬНКА ЯРЕМКА ГОЛОВАТОГО

Недалеко Безглуздова пишався колись великий і гордий замок. Там проживали колись ли-царі-вельможі зі славного роду "на Чваньках" Чваньківських. Гордий замок, що його по зруйнуванню ніхто не відбудовував, давно розпався в румовище. Стояла тільки ще висока вежа, наче свідок славної бувальщини. Та й ще останки мурів лишилися, а ті мури обороняли колись замок.

Не знали славутні міщани, не знав і їхній головатий начальник, що почати з тим стародав-ним муром, бо не було з нього хісна ні за кома-реву слезу. Одні радили, щоб мур розвалити і з каміння поставити нову коршму. Другі знов горлали, щоб каміння продати і за готові гроші збудувати горальню, як ось зробили їхні сусіди з Темносвітків і Сивухова.

Та Яремко Головатий думав не тої. Свій розум мав, під чужу кормигу, під чуже ярмо не хилив своїх в'язів. Ціпка була в нього воля. Скоріш, можна було його зломити, чим зігнути.

Якось у неділю скликав Головатий цілу сла-вутну громаду на раду, пішов із нею до цих високих окопів, став на румовищу, сперся на війтівську палицю та й почав говорити:

— Панове громада! — роздалося майданом і гуділо сильнійше, ніж із порожної бочки, — по-

гляньте, подивіться на ті стародавні мури! Бачите там буйну траву?

— Бачимо! — гукнула ціла громада.

— Що року росте вона вище пояса, — про-довжав він із повагою, — та що нам за хосен із неї? Марно вяне вона та сохне. Чи-ж це не гріх, не шкода?

— Велика шкода, непростимий гріх! — загуділа громада.

— Добре було-б, щоб ми тою травою покористувалися, щоб ми її кожного року косили і сіно продавали, — радив старший присяжний, Клим Кривовязий.

— Незла рада, — каже другий. — Та то-ж бо... бо... хто-ж зможе вилізти на такий високий мур?

— Зібємо драбину, — каже сміливий Гара-

сим.

— Говоріть здорові, — відозвався на те сердитим уже голосом начальник Головатий. — Кажуть люди, що нога ногу підпирає, рука руку епомагає, але мені годі діждатися від вас під-пори-підмоги! Якби не моя голова, то хоч западайся, славний Безглуздове! Мені блиснула золота думка; На нашій толоці від спеки вся трава вигоріла. Поглянеш на неї, то лиш пожалься Боже, гола, як долоня. Зробімо із цих окопів громадське пасовисько.

— Мудра думка! — гукнула громада, у пояс кланяючися перед Яремком Головатим.

— Але як худобину вигнати на той високий мур? — каже старий Кость Лопух. — Пане начальнику, ви голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовиско.

Пригнали Яремкову корову. Та як-же небогу висадити на той мур?

— Ну! Ви і повмираєте нерозумними — каже Яремко.

Обкрутив вужище коло шиї корови, перекинув його через мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягнули що сили, бо-ж він знав, що де сила і охота,там скора робота.

Молода, кріпка сила в парубоцьких руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики.Бідна корова висить на вужищу, ногами дриґає...Вкінці роззявила рот і висолопила язик. Так туго вужище зашморгнуло шию, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути...

— Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! — кричали втішно мудрі міщани.

А корова вже на верху... Всі в руки пле-щуть, витинають гопки.

Таких мук зазнала кожна корова із Безглуз-дова. По оборах не лишилося ні одної коровини. А Безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає гайвороння та об'їдає м'ясо худобі. їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і не в тямці, що на розвалинах біліють кости їх товару...

3. ДРУГА РАДА НАЧАЛЬНИКА ГОЛОВАТОГО

З того часу мирно та любо проживали собі міщани у Безглуздові. І чисто було в містечку, іяк у зеркалі. Нігде ні сліду бруду, ні сміття. Що таке кириня, вони не знали. І не знати вже, чи то від надто великої харности, чи від чого іншого, а таки чогось у кождій безглуздівській хаті загніздилася така сила блощиць, що хоч громадь їх граблями. Всі стіни, ліжка, припічки, а навіть челюсти аж кишіли від тої погані. Де було не глянь, всюди від них аж чорніє.

Заворушилося у містечку. Безглуздівці не можуть спати. Горе, та біда! І що його робити із цею поганню! Нещастя, та й тільки!

От, про ці клопоти прочув якийсь мудрагель-пройдисвіт тай подумав собі:

"На тих овечках довга вовна, піду та підстрижу їх".

Набрав із дороги повний міх пилу, понасипав його у папірчики і гайда навправці до Без-глуздова. Перед коршмою розклав свій крам і кричить на все горло:

— Купуйте, людоньки, тирияк!

Надбіг розцікавлений Головатий, зараз питає його, що це таке — той тирияк.

— Тирияк, —— каже крамар, — то порошок із дуже далекого краю, із Африки, чи із Паприки. Він творить чуда-дива, від нього кожна блощиця заразісінько гине.

— Тебе до нас сам Пан-Біг наслав, — сказав урадуваний Яремко і розіслав усіх десятий-

ків містом, щоб люди сходилися і купували ти-рияк, бо він зробить амінь усім блощицям.

Збіглося ціле місто. Обступили люди крамаря, наче мурашки мід. За мить і знаку не було із тирияку.

Крамар-оштрун набив калитку грішми, поклонився громаді і пішов, куди очі понесли.

За добру хвилину вбігає до посадника Ярем-ка один, другий десятий, і нуж його випитувати, що з тим порошком робити, щоб позбутися блощиць.

— Або-ж я знаю, каже він, задумавшися. — Пожену за крамарем і поспитаю.

Осідлали коня і начальник дмухнув, як вихор, на здогін. Аж на третьому селі наздогонив крамаря.

— Паноньку любий, скажіть, будь ласка, що робити з порошком, щоб блощиць позбутися?

— І треба ж було за такою дурницею так мучити коня! Як кого вкусить блощиця, то нехай схопить її зараз пушками, нехай її вітво-рить пащеку, та нехай накладе їй на черенні зуби того порошку. Тоді певно кусати не буде.

— Спасибі вам, добродію, — крикнув Ярем-ко та й чим дуж почвалав до дому, щоб подати громаді рецепту на блощиці.

Що за радість рознеслася по цілім місті! Всі довідалися від Яремка, як треба вживати того порошку.

Та чи то помогло, про це вже я не знаю.

4.

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора: