Кінь на вечірній зорі

Вінграновський Микола

Сторінка 8 з 8

— Якби то на мене, то я випив би відро. Аби лише дали...

— Гей, ви! — кричав від степу Пуп.— Ідіть сюди, щось покажу!

— Що? — звів голову Блоха.

— Ідіть та й побачите! Щось інтересне!

Те, що показав Пуп, справді було цікаве: в ямі, скраю від степу, де був фашистський аеродром, під хрящуватим почорнілим снігом, одна на одній лежали метрові авіабомби. Зверху на них ще валялося кілька розбитих ящиків шмайсерських патронів.

— А що, спробуємо? — розгорявся Пуп.— Нащо вони тут будуть лежати, кому вони потрібні? Ще, може, хто возом буде їхати та впаде? Давай, Вітько, дуй за жаром, а ми тим часом наносимо бур'яну та відженемо корів подалі.

— Ні,— сказав Блосі,— я не побіжу, бо потім мене мати не пустить...

— Тоді побіжу я,— сказав Пуп і побіг.

Ми відігнали корів подалі, наносили повну яму бур'яну, Пуп приніс в гільзі жару, ми його роздмухали, запалили бур'ян і залягли за горбком.

Спочатку з ями йшов димок бадьоренький, підсвічений полум'ям, він клубочився височенько, та згодом наша затія вже ледве курілася і стала наче загасати.

— Біжи глянь, подивися, а якщо треба — роздмухай,— сказав я Пупу.

— Хитрий який! Біжи сам,— сказав мені Пуп.

— Так це ж твій жар, ти його приніс, ось і біжи до нього роздмухуй!

— Я не хочу. Нехай побіжить Блоха.

— І я не хочу. Ще як уб'є, що тоді мені моя мати скаже?

— Тоді пішли всі утрьох,— сказав я.— Була не була, не будемо ж ми тут гибіти до самого вечора і дивитися, як воно куриться?.. Воно...

Більше я не сказав нічого. Я побачив, як там, де була яма, земля повільно стала вивищуватися, підніматися круглим горбом, і наші корови і Мухач з ними раптом стали котитися по землі, як перекотиполе...

Вибуху я не чув. Я лише відчув, як мої вуха щось почало впихати всередину, в голову і носом пішла кров...

Село лишилося без останніх шибок. Дві корови зламали ноги, а роги поламали всі три. З Мухача вибуховою хвилею пообдирало всі, які на ньому були реп'яхи, і Мухач став як новенький.

Дядько Дузь сказав матері:

— В усьому винен я: це я його навпроторив вигнати корів провітритися...

Я став готуватися до весілля. В садку під старою грушею я почав копати для нас з Галею землянку і чекав кінця війни, як ніхто не чекав у світі: в день перемоги моя майбутня молода жінка мала стати зі мною під шлюб.

Землянку б я викопав і перекрив ще до літа, та не було коли: то сіяли буряки, то шарували їх, то восени їх копали, а взимку чистили на току кукурудзу, а тут ще й школа, словом, не було коли глянути і вгору...

За цей рік Галя підросла, витягнувся і я, тепер ми з нею ходили парою, і моя сестра, слідкуючи за нами з-за вугла, дрочилася:

Жених і невіста Із одного тіста!..

Я саме докопував город. Бліда і гаряча, хапаючи ротом повітря, в сірому німецькому френчі прошмиготіла тітка Варецька, заторгала на себе двері, ніби забула, що наші двері відчиняються в хату, а не надвір. Та коли докумекала, мати стояла вже на порозі. Тітка Варецька щось їй прошепотіла, і я з городу побачив, як сполотніла з лиця моя мати.

Я похолов: батько! Нема вже у мене батька...

Мама, як стала — так і стояла — ні жива ні мертва. Тоді тітка Варецька закричала. Кіт, що на яблуні пантрував горобців, дав з переляку горака, звалився на яблуню знову, притрусив маму і тітку пелюстками, і сам з пелюстками на кігтях чкурнув за сарай в будяки.

Закричав хтось, і на тому від нас кутку, від землянок і, мов по команді, в селі почалась стрілянина. "Не інакше як банда напала якась на село, або й фашисти якісь приблудні",— подумав я, кинув лопату і побіг до сарая, схопив шмайсер і заліг в будяках, щоб було видно вигін. У рясній безтолковій стрілянині в селі відчувався якийсь наче гул, і над селом залопали ракети. На дах затопленої повінню школи виліз новий наш учитель і, розмахуючи рукою, задзвонив шкільним дзвоником, наче скликав після довгої перерви село на урок. З хат і землянок повичовгували навіть жовті діди, яких я ніколи й не бачив. Бігли і плакали жінки. Поміж ними гасали такі ж, як і я, хлопчаки і строчили в небо. А дід Варецький виніс із землянки трофейного патефона, поставив на нього якийсь марш і з тим маршем і патефоном на руках і собі через наше подвір'я побухикав на вигін. "Що таке? — думав я.— Усі щось знають, лише я не знаю нічого!"

Дід побачив мене:

— Жми, синочку, на станцію, тата з победою зустрічай!

Мною наче щось загойдало, і наче у мене на очах стали рости ноги: як був із шмайсером в руках, в галіфе, шапці і сорочці із плащ-палатки, так і вискочив за село в степ, до райцентру, на станцію, зустрічати батька з війни. Наче на коні галопом, я обше-лестів своїм галіфе в бур'янах зайців, лисиць і вовків, дав кілька черг спеціально для них, щоб і їх, зайців, лисиць і вовків, поздоровити з Перемогою, заховав шмайсер під корч в лісосмузі і — далі. Пробіг Кінецьпіль, Дроздівку, вибіг на залізничну колію і по ній, по шпалах, вбіг у Первомайськ, де в ньому станція Голта. В Голті я перевів дух, став на пероні під дзвоном і став чекати батька. Колія була одна, і по ній, прогинаючи рейки, як по хвилях, з того боку, з Одеси, один за одним проскакували важкі ешелони під брезентом. Тягнули їх низькотрубі, довготілі паровози ФД — Фелікс Дзержинський... І хоч би тобі один став! Пролітали вони кудись дужо, з надсапом, наче Перемоги для них і не було. Лиш їхні колеса говорили мені як на зло: тато, тато, тато...

Так я простояв під тим дзвоном годину чи дні, черговий до вщент розбитому вокзалу вже позиркував на мене давненько,— що воно, мовляв, стоїть? — підійшов і спитав, що я тут роблю. Я відповів цьому з кисляками в очах дідкові, що прийшов зустрічати батька з війни. Збуджений, веселенький дідок, не перестаючи потискувати руки знайомим і незнайомим, сказав мені, що товарняк, той, що у нас стає, вже був і більше сьогодні не буде, а якщо я хочу води, то треба вийти з вокзалу і зразу ж по праву руку є криниця. Цей дідок-кислячок наче знав, що зранку в садку я наївся дикого часнику з мамалигою, а дикий часник з мамалигою воду любить...

Я вийшов з вокзалу і остовпів: людей — море, і всі ці люди наче найрідніші родичі: обнімаються, цілуються, плачуть, і всі якісь наче відмолоділі і наче світяться... Дівчата — в шестимісячних завивках "на пару", з золотими фіксами, в темно-синіх і коричневих жакетах, з високими на ваті плечами, в блискучих, гумових, збоку на ґудзичках ботах — танцювали з офіцерами під баян від вокзалу через усю вулицю Шевченка. Пахло одеколоном і смаженими пиріжками на олії. І всі говорили. Говорили, говорили і ніяк не могли наговоритися...

В небі над Первомайськом з'явилося з десяток "яструбків" і, перевалюючись з крила на крило, стали таке витворяти, таке виробляти, що навіть у мене тут, на землі, біля криниці, голова пішла обертом: то "яструбки" наче грали один з одним у піжмурки, то розбивались на пари і злітались один до одного, притулялись животами, наче обнімались, і так стриміли прямо вгору, то з хвоста на ніс, з носа на хвіст,— таким собі кумельгом! кумельгом! — звеселяли самих себе, а один, так той прямо-таки наче сказився: то він крутився на одному місці, як дзиґа, то він каменем падав на Первомайськ, на головну його вулицю Шевченка,— дівчата зажмурювались і, обхопивши голови руками, присідали,— то він наче нападав на своїх товаришів зверху і знизу, словом, такого я ще ніколи не бачив!.. А тут якраз до криниці на тачці якась тітка в куфайці з білими нарукавниками привезла в білому бідоні морозиво. Що біля неї зробилося! І старші, й молодші, і такі, як я, і геть малі, навіть офіцери з баришнями обступили її, як не знаю що. В руках у неї був білий алюмінієвий стаканчик, у цей стаканчик вона ложкою з бідона набирала морозиво, набивала ним стаканчик, а потім знизу таким собі металевим штовхачиком тільки штовх — і порція готова. А ще в тому морозиві іскрився крижинками льодок, і ще від нього ішов якийсь такий запах, куди там твому дікалону чи пиріжкам!

Я стояв за цямринням криниці, те цямриння якраз було мені по очі, і не те щоб облизуватись, а може, й облизувався — ніхто ж не бачив! — а просто дивився... Тут мене і помітив якийсь льотчик із баришнею. У їхніх руках вже було морозиво. Льотчик був худий і цибатий, без кашкета, з розстебненим коміром, з орденами і медалями, з великими молодими губами. Він якось наче ненароком глянув на мене і, розштовхуючи натовп, пішов до продавщиці:

— Хазяюшко...

І ось я біжу по шпалах від Голти додому... Біжу і лижу морозиво то зверху, то знизу, то збоку, стаю, зупиняюся, оглядаюся і знову лижу і не можу ніяк нализатися. "От шкода, що Галі нема!.." І як тільки який назустріч ешелон — відходжу від колії і лижу знову. Машиністи з помічниками, пролітаючи наді мною, сміялися, а колеса говорили мені: тато.

Було мені тоді, дев'ятого травня сорок п'ятого року, вісім з половиною років ще й два дні.

Сонце сідало. З кар'єру, з броньованих люльок підвісної дороги, наздоганяючи свої шиї, зривалися на ніч дикі качки, і вони, і їхні молоді діти, були вже однакові, і їм усім прийшла пора летіти. На кінчику іржавого коров'яка сидів і дуднів одуд.

Я ще постояв і повернув назад. Ті овечі стежки, якими я йшов сюди, в призахіднім промінні сонця вже пригасли, і не можна було розібрати, хто і коли по них ходив.

Десь треба було заночувати. Я підійшов до крайньої, білої в осінніх мальвах хати, і через мур глянув у подвір'я: під шовковицею, на низькому маленькому ослінчику, в темно-синьому з жовтими квасолевими стручками турецькому халаті, сиділа срібна жінка і в ситі годувала пшоном пізніх курчат. За нею, під виноградом, за блідо-голубим пластмасовим столиком, в голубій майці сидів господар і з трьома хлопцями, видно, синами, грав у доміно.

— Добрий вечір,— сказав я.— Можна у вас переночувати? Господиня підняла голову, подивилася на мене і перевела погляд на господаря.

Господар кивнув головою і знову внурився в доміно.

— Добрий вечір. Заходьте,— сказала Галя і відчинила хвіртку.

1986

2 3 4 5 6 7 8