Кінь на вечірній зорі

Вінграновський Микола

Сторінка 6 з 8

Та раптом цей безголовий, незрозумілий голованівський вітер рвонув так, що прямо перед моїм носом закрутився, наче вибухнув вихор. Від несподіванки я аж присів!.. Вихор зародився вмить, наче з нічого, з голого місця, і відразу ж з тонким ховрашковим свистом спресував і зіжмачив повітря, підняв зі шляху грудки і стеблини і, всьорбуючи в себе калюжі, на своїй довгій хитливій нозі почухма-нив кюветом, підмітаючи його, як віником. З кювету вихор зійшов на поле і — полетіли голови з будяків! Вихор відривав їх легко і весело, ніби грався, і їх, і з землі порожні торішні гнізда жайворонків, хапав перекотиполе, навіть десь віднайшов стару зігнилу куфайку, підняв і її, підняв, розкрутив, покрутив і, ніби понюхав, кинув у бур'яни назад, побіг далі. А далі під лісосмугою лежала моя обичайка... Вона ж ніби чекала його, ніби ждала і не могла діждатися, коли вихор підхопить її і понесе під хмари! І справді — вона злетіла, як пелюсточка, як молоденький весняний метелик... а щоб ти була пропала!..

Я задер голову і дивився, як високо угорі, на самому чубчику вихора вона всілася і сиділа, немов корона... Жаль не жаль, та що поробиш, і я пішов вертатися до мішечка і черевиків, назустріч матері.

Мати сиділа на обочині, чистила буряк, перепочивала і дивилася на обичайку.

— Ото світа побачить,— сказала мати.— Може б, ти перекусив, та будемо йти, бо дивись, вже і дня нема... де той день?

— Мамо! — вигукнув я.— Дивись, дивись, вона падає!

Вітер притих, вихор в небі знесилів, погас і розтав так швидко, як і народився, з нього посипалися переколошмачені штурпаки і бадилиння, а за ними, погойдуючи своїм коливливим обводом, на лісосмугу закругляла і моя обичайка.

Не зводячи з неї очей, ніби прив'язавшись до неї очима, я рвонув степом, не розбираючи через що і по чому, до лісосмуги.

Та де ти її в такій лісосмузі будеш шукати? З обох своїх степових боків лісосмуга оточила себе такими тернами, що їх не пробив би й снаряд. А посередині тих тернів ще, мабуть, довоєнним іржавим струччям перешіптувались акації. Їхнє пазуряччя і їхня кора закам'яніли так, що, напевне, й вовки обминали цю лісосмугу десятою дорогою. Я поблукав-поблукав під нею, позаглядав, жовте моє галіфе набралося реп'яхів, що я вже йшов у ньому, як ведмідь, коли вгорі над тернами, на гілці акації, що вистромилася аж у степ, побачив свою обичайку. Вона сумно висіла над моєю головою і ледь погойдувалась. Я підняв одну грудку, другу, кинув, поцілив, та акація тримала обичайку міцно, мов назавжди... Я побіг на шлях.

— Що з тобою, де це ти був? — спитала мати, дивлячись на моє галіфе.— Покинь, ради бога, її шукати!

— Мамо, я — миттю! — і схопив свій мішечок.

У шмайсера голос хоч і противний, та відносно тихий: обичайка разом з гілкою впала мені мало не на голову... Не встиг з дула вийти пороховий димок, як з терновища щось загарчало і з нього просто на мене вивалився якийсь звірище.

Я позадкував, і шмайсер аж залип у моїх руках. Звір люто,— люто? не те слово! — скажено дивився на мене і хрипко гарчав... Якщо вже говорити про реп'яхи — то ось на кому вони були! Перемішані з болотом, листям і стеблами, вони обліпили його волохатою хмарою з ніг до голови, лише на боці, на якому він лежав, було трохи світліше, і там, на крупі, я помітив випаленого чорного фашистського орла, а під орлом так само випалені цифри, не інакше, що це був якийсь порядковий номер... Та невже — кінь?! Якщо кінь, то чом не ірже, а гарчить? І чому він тут, і чий? А орел? А цифри?.. Він стояв на високих гандрабастих ногах, з настовбурченою дротяною гривою і хижо роздивлявся мене якимись дивними очима. Одне око у нього було зелене. Зелене і якесь наче з крильцями. Я придивився пильніше — там, де було колись око, червоніла гнила запалена рана, і на ній сиділа зелена муха. Сиділа і робила своє діло!.. Живіт і шия, подерті вовчими зубами, хоч і загоїлись, та ще буровіли, а ноги... Його ноги були навіть вищі за мене і наче з заліза; ними він, очевидно, відбивався і убивав вовків... Через те й гарчить, навчився від них, а іржати по-своєму забувся...

Задки-задки, не опускаючи автомата, я став відступати від нього до шляху. Та він своїм зеленим і чорним оком взяв мене ніби в кліщі і рушив за мною. "Тікати? — подумав я.— Як буду тікати, повернусь до нього спиною,— ще дожене та вб'є! Чи, може, дати у небо чергу і відлякати?.. Його злякаєш! Такого не те що злякаєш, а ще більше розізлиш!.. А все через обичайку, будь вона неладна!.." Задкуючи, я вийшов на шлях. Кінь зупинився, пирхнув і далі не пішов. Я заховав автомат.

— Мамо, а йди сюди ближче, подивися — хто це?

— Хто? — запитала мати.— Кінь. Лише на всіх чортів схожий. Де це ти його взяв?

— Та я його ніде не брав. Сам з чагарів, з терену видів! І гарчить, Гарчить, як собака. Мамо, глянь, це часом не отого діда кінь, що в позаминулий рік восени вкрали?

— Може, й того,— сказала мати.— Та хіба по ньому тепер розбереш? До того ж він геть здичавів.

— Того,— сказав я.— Він. Я чомусь бачу, що він. Дід пропав, а кінь знайшовся. Він у фашистів був, німці його забрали. Он, бачиш, їхній орел у нього на крупі і номер? Та він од фашистів утік і тепер живе сам у степу.

— Добре, мабуть, вони йому сала за шкіру залили,— сказала мати.— Дай йому буряка. Лише гляди, щоб він тебе не вкусив. Краще поклади буряка перед ним і нехай собі їсть!

Я дістав з мішечка буряк і обережно підійшов до коня. Він ще раз пирхнув, ніздрі його роздулися і затріпотіли: його, тепер вже вовчий, нюх відчув солодкого печеного буряка відразу.

— Хай собі їсть, а ми — пішли,— сказала мати.

Та я вже так близько стояв перед конем, і його губи так жадібно потяглися до солодкого, що я дав буряка йому з руки. Кінь надкусив, і його губи і язик якось болісно затремтіли... Він їв і не поспішав, мабуть, розтягував задоволення... А коли доїв — облизав мені руку. Другою рукою я взяв за крильце з його колишнього ока муху і роздушив...

Ми йшли далі додому, а Мухач ішов за нами. Назирці, але плівся. Може, думав я, проведе за свої володіння і вернеться? І він ніби так думав, бо походив-походив і зупинився. Ставав, постоював, оглядався на лісосмугу, на акації і терни, стріпував головою та й знову дибав. І, хитрий, ішов наче попаски, наче пасся, а сам назирав: де ми, чи далеко пішли? Один раз він, лякаючи своїм видом до смерті птиць і зайців, відійшов у степ, здаленів, ніби даючи знати, що покидає нас, та лиш ми спустилися у ярок і він загубив нас із виду, я чув: тремко, протяжно, тривожно гарчав. Гарчав і вже, я бачив, стояв на горбі, пряв бистрими вушками.

— А що, мамо, як він буде наш? Діда ж нема? Відведу його у колгосп, і він буде наш. Лиш око в нього гниє. Пропало у нього око — вигризли вовки чи вибили фашисти. Гасом би змочити йому, щоб не заводилися мухи. Та гасу у нас ні краплини...

— Є,— сказала мати.— У нас ще одна каністра в садку закопана...

Мухач ніби почув мамині слова, бо раптом хрипко заіржав. Не загарчав, а заіржав, згадавши, що він ніякий не вовк. І звався віднині — Мухач.

У селі з'явився учитель, і по хатах пішли перекази, що завтра вранці усім, кому треба, треба іти до школи.

На другий день вранці наші матері погнали нас до школи. Погнали, бо ми вже від неї повідвикали, а коли по правді, то ми до неї ніколи і не звикали. Ну, ходив я рік у румунську. А як? А так: ходив п'яте через десяте. Навчився трохи читати, а писати... письмо до мене не доходило геть. До ручки моя рука зовсім не лежала. Чи то я боявся літер, які треба було виводити, а в мене не вистачало терпіння, чи клякс, за які наш учитель-піп бив лінійкою і тягав за вуха. За мене писала Галя Білостінна. Ми з Галею сиділи за столом поруч, і коли піп відвертався до вікна і про щось думав, а думав він все частіше й частіше, я підсовував Галі свій листок, і вона швиденько списувала із дошки якусь літеру чи слово.

Та що я в школі любив, так це з попом співати. Коли, приміром, наставало Різдво, ми, піп і я, рушали попід хати по селу. В битих німецьких валянках, в рясі, кожусі і румунській кудлатій баранячій шапці, порипуючи по колючім снігу, він підводив мене до чиєї-не-будь хати і тарабанив хрестом у вікно. Нам відчиняли. Ми заходили в хату і без усяких там здрастуйте чи добрий вечір, були у хаті люди чи сама лише господиня, починали:

— З Різдвом Христовим будьте здорові!

— Будьте і ви здорові!..

Нова радість стала, Яка не бувала,—

затягував піп, кивав мені головою і, як зірваний з цепу, я вискакував голосом вгору:

Над вертепом звізда ясна На ввесь світ засіяла...

Доспівавши, ми якийсь час стояли непорушно. З вогкими, відта-лими очима господиня щось клала в батюшчин мішок, який носив я, і мені тицяла в руку яке-небудь зморщене яблуко чи горішок. Тоді ми рипіли снігами далі... А коли, десь опівночі, поверталися з батюшкою додому і я згинався під його мішком в три погибелі, ми з ним виводили вже для всього села:

Їхали козаки із Дону додому, Підманули Галю, забрали з собою...

Ото була школа! До такої школи я би ходив вдень і вночі!..

— Я вже раз до неї ходив! — бурчав я матері із сіней і дивився на вулицю, на вигін, на ріку і прощався зі своєю волею.

— Так то ж ти ходив не в нашу. Тепер прийшла наша,— казала мати.

— Так у мене і писати нема на чому...

— Як це нема? А де ти той зошит подів, що я тобі з паперового мішка зшила і випрасувала, де він?

— Списався...

— Покажи.

— Списався, і його миші в сараї згризли...

— От бачиш — миші. А тебе миші не згризли. А ти не міг його десь покласти на такому місці, щоб миші не дістали? Будеш писати тепер у себе на лобі, бо в нас тих мішків нема. Був один — і більше нема. Сходи до Варецьких, може, у них є? Як є, то позич листочок, скажеш, що колись віддамо.

— І чого я до них піду? В них нема, бо Пуп у мене сам позичав.

— Тоді сходи до Вітьки.

— І в Вітьки нема. Він ще тоді у себе на руці писав, бо ні на чому було писати.

— Тоді, як хочеш. А до школи йди,— сказала мати.

Я вийшов за сарай, на вигін. З Блошиного подвір'я чувся якийсь гам: Вітьчина мати виганяла Вітьку до школи коцюбою.

— Ти вже й до школи, розтуди твою Гітлера, не хочеш іти, то куди ж ти хочеш?

Блоха заробив коцюбою по хребту, скривився, як середа на п'ятницю, і натягнув на вуха німецьку пілотку.

1 2 3 4 5 6 7