Кінь на вечірній зорі

Вінграновський Микола

Сторінка 3 з 8

Зголоднілі за зиму, з бойовим невтолимим карканням і скрекотінням вони роздзьобували річку на очах: де яка здохла собака пливла на крижині, де яка ще жива, викинута водою на крижину, рибинка, вмерзла у лід блискуча бляшка — ворони й сороки хапали все. Одна сорока посередині річки знайшла на крижині дзвоника і з тим дзвоником, обдзвонюючи береги, так і літала, а за нею, луплячи її крильми, ганялися родичі. Якась ворона літала з ложкою. Та ця була за сороку спритніша: як тільки, щоб відібрати, на неї налітали інші ворони, вона тією ложкою била їх по дзьобах. Крик і гам стояв несусвітний!

І чого лиш ріка не несла на своїй кризі! По крижинах можна було вгадати, що там, десь у верхів'ї, в невідомих мені берегах і степах, живуть невідомі села і люди: на крижині, припушена жовтою соломкою, пливла утоптана стежка. Така ж точнісінька, як і та, якою я ходив на Різдво до баби колядувати. Лиш та моя стежка уже спливла, а ця, з невідомого мені краю, її доганяє... А на тій он горбатій голубій крижині, ближче до мене, з чорною, наче із сажі, вороною пливе рожева пляма від буряка — хтось, видно, йшов уночі з бутлем червоного квасу з буряка, посковзнувся і впав: бутля розбив, і пляма тепер пливе — не так шкода того квасу, як бутля, бо де ти тепер його візьмеш, чи хто тобі його позиче? Тепер ця рожева бурякова пляма мандрує на голубій крижині, і чорна ворона довбає її дзьобом... Умерзлий в крижину човен з обірваним цепом пливе: цього разу пливе не сам, а, як пан, на крижині. Пропав човен. Затре його крига. Теж мені — господар! Не міг витягнути на зиму човна подалі від ріки, де вище, щоб його не забрала повінь. Та хто його знає, може, у того човна тепер і господаря нема, може, господар його зараз там, де і мій батько?..

Раптом угорі по ріці якраз посередині, на могутній білій крижині з'явилося щось чорне і страшне. Я придивлявся-придивлявся і ніяк не міг розібрати: чи то копиця чорного торішнього бур'яну, чи чорна обгоріла з погреба погребня, чи що?.. Коли ж воно підпливло ближче — я побачив: ніяка це не копиця і не погребня. На крижині пливла відірвана з фашистського танка башта. Вона просувалась повільно, і її чорна пащекувата гармата дивилася якраз у мій бік, прямо на мене. Сестра і брат, а з ними й Пуп, не второпавши, що це вже лиш мертва, відірвана з танку башта, кинулися тікати.

— Німці, німці ідуть! — кричала сестра і захлиналася ревом.— Мамо!..

На башті чистили пера ситі, вдоволені ворони, і з її пливучої висоти споглядали наше сіре, в хатах і землянках, село. Деякі із ворон, ніби щось згадавши, нехотячи, некваплячись, обпираючись на крила, вскакували у відкритий люк і там у башті щось робили, бо їх звідти довго не було видно... Башта допливла, порівнялася зі мною, і я, стріляний горобець, під чорним дулом її гармати мимоволі пригнувся, зігнувся і відчув, як у роті зсохся язик... Та не довго тій башті лишалось дивитись на мене: крижина під нею раптом розкололася, ворони важко з неї злетіли, і башта пішла на дно. Лише булькнуло. І булька була велика.

Я оглянувся: згори, зашпортуючись у вишняку, з моїми черевиками біг Вітька, а в спину йому долітав голос його матері:

— Вітько, розтуди-перетуди твого Гітлера, куди тебе знову несе?!

— А,— відмахувався на ходу від материних слів Вітька, ловив очима розбуджену річку і, захлинаючись від щастя, кричав:

— А може, ще того, як його, може, ми ще й карася упіймаємо!.. Та тільки-но Блоха сказав про карася, як його щось зупинило:

— Микитко, глянь, глянь, подивися — хто то?

— Де? — спитав я, і вслід за його очима глянув на річку: за миршавеньким очеретом, неподалік від берега на крижині пливло лисенятко. Ребристе, змучене, синє, воно, як могло, лапками і зубами відбивалося з напосідаючих зверху на нього сорок і ворон, і одиноких сил у нього лишалося жменька. Якась ворона ухитрилася вхопити його за вухо, підняла і понесла над крижинами на той протилежний берег, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Ворона від болю крикнула, і воно, як ганчірка, теліпаючись у повітрі, упало на річку, на крижину знову...

Ковзани на моїх ногах розв'язались самі.

— Стережи ковзани! — крпкнув я Блосі.

Скидати галіфе вже не було коли, і я, як був, босий і в тому ж своєму трофейному жовтому парадному румунському, єдиному моєму галіфе, перескакуючи з крижини на крижину, погойдуючи, щоб не впасти, руками, поплигав до лисеняти. Крига під ногам була хоч і стара, та тверда і товста, навіть не притоплювалась, і коли я добрався до лисенятка і став на його крижину, воно, пів-вухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати... Я вже знав, що плачуть коні і корови, надивився, слава богу, на них, ще як вступали і як тікали фашисти, але щоб плакали лисиці — такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі і наче сухі, як просяне зернятко, дрібненькі, ну, то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі, сльози є сльози... Я підхопив його на руки.

— Лиш не кусайся, дурне, я тебе дзьобати не буду,— сказав я лисеняті і заховав під сорочку, за пазуху. Воно ж, аби тобі хоч що, наче так воно і мусило бути — відразу аж принишкло в пазусі, наче у себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь. Я вже було заніс одну ногу на ближню від мене крижину, як ріка вмить наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити і кришити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік своєї крижини, щоб уже з її того боку перебиратися на той берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво та й з усіх боків — і зліва і справа, зверху ріки і знизу — мене обступило кришиво звідусіль.

— Нічого-нічого,— втішав я себе й лисенятко,— це ненадовго, зараз вода трохи спаде, крижини одна до одної підіб'ються, і ми помаленьку, нога за ногою, обережненько, потихесеньку доберемось до берега...

Та річка і не думала попускати, вона ще дужче наперла водою зверху, і на нас згори налетіла ще більша від нашої чорно-бура крижина, врізалася з розгону, з розгону підпірнула під нашу і вже знизу, з води, розколола навпіл. Але й на половинці ще можна було триматися, бігаючи з одного краю на інший: побіжиш на один край, трішки постоїш, поки він почне притоплятися, біжиш на другий. Притопиться цей, біжиш на той, де був. І знову назад... А хоч би тобі який кущ чи деревина, щоб зачепитися і ухватитись руками!.. Кущі і дерева, правда, були, та стояли вони далеко по берегах, і сподіватися на них можна було хіба що вві сні. Нас невблаганно тягнуло униз по течії. А внизу громадилася ГЕС і гребля. Налітаючи на греблю, крига ставала сторчма і сторчма зривалась у вируюче водяне провалля... З драбинами і вірьовками берегами вже бігли люди і щось кричали. Криків я не чув, я їх лише вгадував по тому, як вони розмахували руками... Але що ті крики, коли все навколо реве і тріщить, і як ти будеш добиратися рятувати того хлопчика, що стоїть посеред ріки на крижині і наближається до греблі?..

Гребля наближалася. А з нею наближався і несамовитий гуркіт падаючих в провалля крижин...

Я виробив план: коли буду падати, а крижина буде обов'язково падати сторчма, руба, ребром, я перебіжу на той її бік, вхоплюся за те її верхнє ребро, що буде згори, і на тім її верхнім ребрі полечу вниз. Падаючи ребром, крижина не розіб'ється, бреше, вціліє, а там уже по той бік греблі якось випливу!.. Може, якусь гулю на лоба і посаджу, та випливу...

Чим ближче ставало до греблі, тим більше людей чорніло по берегах, і моє в пазусі лисенятко стало непокоїтися, колючими своїми зубками воно навіть почало мене покусувати, а через якусь мить і кусати добряче.

— Ти що, ти що? — казав я йому.— Не бійся, чого ти боїшся? Крижина полетить нижнім ребром, а ми з тобою будемо на верхньому... Головне — не боятися, ще не таке бувало...

Та до лисенятка мої слова, мабуть, не дійшли, ревище греблі залізло йому у вушка, і воно гризонуло мене за горло. Від несподіванки я ойкнув і випустив його на крижину. Лисенятко, не роздумуючи, кинулося в річкове коричневе місиво, і більше його я не бачив...

А ті, хто бачив з берегів мене, ті вже не кричали і не розмахували руками. Вони стояли далекими від мене чорненькими стовпчиками і дивилися, як я допливаю до греблі... Я перейшов на той верхній від річки край своєї крижини і приготувався: нижнім своїм ребром вона полетить вниз, а я буду на верхньому... До греблі вже можна було докинути грудкою, як з річкою щось зробилося: наче якісь невидимі якорі загуркотіли по її дні і, здіймаючи водяний пил, б'ючи і ламаючи одна одну, крижини, штовхаючись боками, стали йти повільніше і смирніше, далі, далі і... і зупинилися, стали. А з ними зупинилася і моя. Моя зупинилася біля самісінької греблі, одним своїм, тим нижнім краєм навіть перевисла вже над кипучим проваллям, та все-таки зупинилася... Я глянув на свої порізані об кригу ноги і подумав: оце мати за такі ноги дасть лупки!.. І ще подумав: якби мені тепер тихенько перейти із оцієї своєї крижини на сусідню, а з тієї ще на сусідню, а з сусідньої на сусідні, а там від сусідніх до сусідніх, а там вже побачимо.

Мати прийшла з колгоспу, поставила в сінях лопату і спитала:

— Хто там сьогодні у річці топився, ти не чув?

— Коли? Де? Не чув...

— Збирайся. Підеш зі мною у Голованівськ. Весна, а садити ніщо... може, ми там виміняємо де картоплі...

Вікна бралися синім. До Голованівська було тридцять кілометрів, я це знав, бо рік чи два тому в одного нашого діда з села цигани чи хто вкрали коня. Дід вхопив вила і погнався по селах у степ. Не було його щось із тиждень, а коли приплуганився, то сказав:

— Був аж в самому Голованівську. Тридцять верст туди, тридцять назад, а коня нема... — сказав, заплакав і знову щез із села, що з тих пір того діда ніхто й не бачив.

— Мамо, то вже збиратися, підемо на ніч, чи як?

— На ніч,— сказала мати,— бо голова дав мені лише день... Взавтра маємо бути вдома...

Люди говорили, що в тому Голованівську є навіть ліс і навіть базар. Базар — базаром, а мені — ліс. Ліс це що? Це дерева ростуть прямо-таки, мабуть, одне біля одного, ідеш-ідеш, а вони ростуть, оглянешся туди, оглянешся сюди — самі дерева. Невже таке може бути? — не вірилося мені, бо як же це так, куди не глянеш — дерева! Що вони — будяки в степу? Будяки ростуть, їх і садити не треба, на те вони й будяки, а от дерева...

1 2 3 4 5 6 7