Куди я його, голого та босого, пошлю? Яка з його й грамота, як досі отченашу не навчиться. А через віщо не навчиться? Через свій поганий язик не навчиться. До кожного слова сікається, чіпляється. Ти йому молитву проказуй, а він тобі: що воно оте або оте слово означає, та куди воно — те слово, та до чого воно? Та так задурить тебе, так затовче, що й сам усі молитви переплутаєш. Та ще ж неймовірне, неспокійне, ледаче та вперте. Скільки разів до веретена садовила — хоч убий, не хоче: "Нудно мені прясти, та й нудно, та й сон бере, та й спина болить",— та хоч ти його головою об стінку — не призвичаїш ні до якої роботи. Базікати — так ого-го! Коли б і ніч, і день не стихати. Або витріщитись на жука якого та за ним по всьому полю цілий день навколюшки вилазити.
— Хай ще я спробую біля його походити.
— І вам так віддячить, як торік Дем'янові: покинув отару та й майнув за чугункою; сам трохи під машину не попав і пшеницю чоловікові спас... Наймайте, беріть його, робіть із ним, що знаєте, а тільки навряд, щоб літо продержали. Не надіюся. Ох! Не жити мені за ним, не їсти мені хліба його. Карав господь, цілий вік карав, та приховав наостанок найбільше горенько, щоб не було й на тому світі спокою кісткам моїм. Що він робитиме, як я помру? Куди воно здатне? Хто його годуватиме? Куди воно приткнеться?
— Ох лишенько, — кинулася Пилипиха до вікна. — А гляньте: що то воно у моєму садку на дереві чорніє? Чи то не мій Опанас? Чи, може, мій Сидір?
Ганна зиркнула у вікно і враз упізнала Івася. Він сидів на самому вершечку дерева, розривав пуп'янки та шукав там зелених листків.
— То він, мій лобуряка, мій шибеник! Ой дам же я йому, ой дам!.. Останні штанчата пропали!
Вони кинулися з хати.
Але в ту саму мить гілочка під Івасем уломилася й він полетів з самого вершечка молодої верби прямо на колодки. Обидві ноги підвернулися, хряснули, в голові у хлопця помутилося.
— А що? Покарав бог?.. "Зазеленіло"? — прочув він востаннє голос матері і вже не чув, як голосила вона над ним.
Івася одвезли у міську земську лікарню, поклали в великій, світлій господі, проте нові обставини не довго цікавили хлопця. Він обдивився уважно навколо себе, полічив столики, дзиґлики, ліжка і швидко призвичаївся до регулярного, одноманітного, чужого йому життя. В тій самій господі, де він лежав, лежало на таких же самих ліжках, на таких же подушках, під такими ж ковдрами, як і в його, ще дев'ятеро селян. Але майже всі вони були покарані од бога: той за возовицю в неділю, той за сало в п'ятницю, третій за крадіжку, так само як і він за гріх, і були цікаві тільки як ілюстрація до страшних слів матері та Пилипихи: "Господь тяжко кара за гріхи".
Добрий місяць провозився лікар з Івасем, нарешті, переконавшись, що не вдіє нічого одкритим кісткам і що хлопцеві загрожує неминуча смерть, покликав Ганну і сказав, що синові треба втяти обидві ноги. Ганна почала кричати, плакати, лютувати, проклинати свою долю, лікарні, лікарів і кинулася була зараз же забирати непритомного сина та везти до знахарки, але якомусь-то дідусеві з свіжоампутованою рукою пощастило-таки умовити її та добитися згоди.
Ноги другого ж дня одрізали, закопали в яму. За якийсь час загоїлися виразки; лікар оправив на свій-кошт коліна в лимарщину і сповістив матір, щоб забирала сина. У неділю Сидір приїхав з Ганною своєю конячкою до лікарні, взяв на оберемок Івася, посадив поруч з матір'ю на віз.
— Чи додому простувати, чи, мабуть, поїдьмо хуторами сухарі на каліку збирати? — запитавсь сам себе Сидір і справив коня на хутори.
За кілька хвилин вони переїхали невеличке, брудною сірою пеленою куряви вкрите місто, спустилися з гори, виїхали в степ.
Івась тільки тепер побачив, що надворі не тільки що сонце палить та зводяться стовпи куряви мало не до самого неба, а справжнє-таки літечко. По широкому, обсадженому старими вербами шляху бродили свині; невеличкі отари овець смачно догризали до самої землі недоїдений кіньми спориш, по канавах корови та телята зривали вершечки тонконога. Десятки дітей-пастухів з величезними ціпками в руках вартували хліб од спашів, деякі гралися в кота серед дороги.
За містком Сидір звернув межею до якогось села. Віз став тихо, непомітно підійматися вгору, простуючи на церкву, що біліла та сяяла золотим хрестом своїм на зеленому взгір'ю. Праворуч хвилювала висока, буйна пшениця, схиляючись важким колосом майже до самої землі. Ліворуч тяглися високі, пишні, рівні стайки золотих кіп жита. Свіжопереорана толока чорніла, як оксамит, поруч з вкритою білим цвітом нивою гречки. Цей рідкий, близький, добре відомий мало не з пелюшок краєвид вразив хлопця, як несподіванка, як новина.
— Лелека! — нарешті крикнув він радісно і, сіпнувши матір за рукав, показав на небо.
— Лелека? Лелека мені тебе, каліку, на поле не принесе. Йому ще й тепер самі лелеки на думці! — кинула з безмежним відчаєм та докором Ганна.
Рука Івасева, зведена до неба, впала, як пліть, плечі опустилися, голівка похилилася, і очі заслалися сльозами. І за цею завісою сліз не стало видко хлопцеві ні буйної пшениці, ні церкви, ні садків на обрії,— і він зрозумів дитячим серцем своїм, що з пастухами, пшеницею, вівцями йому навіки увірвався зв'язок.
Бог позеленив, поросив, позернив землю слухняним людям на втіху, а йому він не зробить нових ніг, бо схотів його скарати навіки, до кінця. І що робитиме тепер із ним мати? Як вона перетягатиме його на жнива, коли у їх нема ні коня ні воза? Хто подасть йому їсти-пити, як покине вона його самого в хаті на жнива?
Це були питання, страшніші за всі, які тільки спадалися коли-небудь йому на думку. І Івасеві здавалося, що вони їдуть не вгору, не до блискучої білої церкви, а спускаються в темну безодню прірву, де лунають самі прокльони матері, де чекає обох їх голодна смерть.
Сидір їздив тільки до полудня. Він об'їздив тільки одно село та п'ять хуторів, але подорож була на диво щаслива. Не думали, не гадали, скільки і сухарів, і борошна, і полотна, і пшона, й крупів зібрали на каліку.
Ганна хотіла з Сидором дечим поділитися, та він відмігся, і ввесь заробіток, перший заробіток сина-дурника, зістався у матері.
Свої селяни прийшли одвідати каліку теж не з порожніми руками. Ганна приймала паляниці, сало, крупи, одіж, низько кланялася, не знала, де посадовити, як віддячити щирим сусідкам за ласку.
А Івась уперто мовчав. Даремно обсідали його цікаві жінки та допитували: він не хотів признаватися, чи боляче йому тепер, не хотів показати ніг своїх, не хотів розказувати, як різали йому ноги.
— Натомився та намучився! — заступилася за його Пилипиха.
"Боже милостивий! Ні на макове зерно розуму в тій безщасній голівоньці! Витріщився — не тямить і подякувати людям",— думала нишком та журилася мати.
Люди допізна сиділи, а як тільки розійшлись, Ганна заходилася розкладати, ховати, зсипати та пересипати все, що придбала за цей день. Не рік, не два, може, цілий десяток років не бачила вона стільки харчів у своїй оселі, за все життя своє не бачила стільки ласки від людей, як у цей день.
Вона немов посвітлішала на виду, помолодшала, поздоровішала за ці часи.
Івась лежав, прикритий рядном, на полу, дивився, як мати порається, і не обзивався ні словом.
Нарешті Ганна прибрала все, послалася на печі, лягла спати. Вона почала вже засипати, і якийсь гарний сон почав був снуватись, коли хтось стихесенька мацнув по виду.
— Мамо!
Ганна звела очі. То був Івась. Він присунувся на колінках до самої печі і прихилився своїм лицем до її лиця.
— Мамо!
— Чого тобі?
— Я хочу щось сказати,— мовив він хутко.
— Мало тобі дня на балачки, ще вночі буркає! — розсердилася Ганна.
— Я хочу щось коротеньке. Я все думаю та й думаю.
— Ранком розкажеш.
— Бог не все зможе,— мовив він рішуче.
— Дай мені спати,— протягла крізь сон Ганна.
—— Бог хотів мене скарати й одняв ноги,— мовив Івась спішно, щоб ненька дочула.
Ганна схопилася.
— Він одняв у мене ноги, а нам ще покращало жить.