Господарі охотських гір

Іван Багмут

Сторінка 4 з 30

Зворотним рейсом шлюпка навантажила з берега дванадцять мішків, після чого якір було вибрано, і шхуна зникла в напрямку на південний схід.

Четверо людей, які прийняли вантаж, цілу ніч обмотували ці ящики в оленячі шкури і зв'язували їх ременем по два, щоб можна було нав'ючити на оленів. Як тільки стало світати, пакунки були покладені на оленів, і валка зникла в горах.

Цієї ж ночі радіостанції в бухті Нагаєво і в бухті Гіжіга спіймали шифровану радіограму і встановили, що її передано з судна в районі бухти Строкатих Скель. Командир прикордонної охорони узбережжя, якому негайно була передана ця радіограма, перешифрувавши її, в той же день переслав її в Москву і Хабаровськ, поклавши оригінал до теки, де вже лежало вісім випадково спійманих, але однаково шифрованих радіограм.

Другого дня командир охорони одержав від вищих органів наказ по радіо: "В районі бухти Строкатих Скель вивантажено зброю для диверсійного акту. Наказую виявити місце, де заховано зброю, та заарештувати людей, що прийняли її. Вкупі з радіостанцією Гіжіга цілоденно стежте за передачами проміжних станцій".

Того самого дня уповноважений товариш Петров, нашвидку зібравши в чемодан найпотрібніші речі, вийшов на катері морської охорони до того райцентра, на території якого розташована бухта Строкатих Скель.

НА БЕРЕЗІ РІКИ

Юра недовго вагався. У старого Гаврила була така ясна і добра усмішка, що хлопчик враз довірився йому.

— Я поїду з вами, — сказав він, махнувши рукою до гір, що нерівними зубцями вирисовувалися на обрії.

Залишивши про всякий випадок записку, мандрівники вирушили в путь.

Знову Юра йшов понад бистрою річкою по пухнастому килиму з жовтого листя. Стежки з ведмежими, слідами вже не здавалися такими страшними, як учора. Зустріч з людьми, які так привітно поставилися до нього, давала йому впевненість у своїх силах. Зникло важке почуття самотності. Вдихаючи холодне осіннє повітря, він вдивлявся у безмежні пасма гір і знову відчував себе дослідником невідомих країн, а на серці було так надійно і спокійно, ніби за ним ішов увесь його піонерський загін.

Орочі їхали попереду на оленях, поглядаючи на річку, де пливла за течією дохла і напівжива кета. Річка тр розливалася спокійними широкими плесами, то, звужуючись, гриміла на порогах і перекатах. У воді відбивалися схили гір, вкриті суцільними заростями кедрівника, і тоді коло берегів вода здавалася зовсім зеленою.

— Юра! — гукнув Гаврило І показав рукою на перекат.

Серед каміння, що виступало з води, хлопчик побачив спину великої рибини. Напружуючи всі сили, б'ючи плавниками по воді і по камінню, рибина намагалася перелізти мілке місце. Сильна течія кидала її назад, але через хвилину знову з води показувалася блискуча спина з чорним плавником.

— Кета! — здивовано вимовив Юра і зупинився.

Раптом рибина пружно вистрибнула з води і, перелетівши перекат, сховалася в хвилях.

Юра встиг побачити загнутий гачком ніс кети і строкате в червоних і чорних смугах її тіло.

"Стара кета", подумав він, пригадавши, як приймачі солоної риби викидали геть ту, в якої був загнутий ніс і строката шкіра. Батько пояснював йому, що кета, коли входить з моря в річку, вже нічого не їсть. Що довше вона йде по річці, то більше худне і змінює свій зовніш— ній вигляд. Із срібнобілої вона стає строката, а далі й зовсім чорна. Ніс загинається вниз, виростають зуби, горбиться спина. ,

Тут сама природа допомагає кеті виконати **воє завдання — виметати ікру і тим дати життя тисячам нових маленьких кетинок. Природа зробила кету страшною на вигляд, і це лякає водяних хижаків, що полюють на кету і її ікру.

Юра дивився, як нові й нові рибини йшли через перекат, то переповзаючи, то перестрибуючи через мілке місце, охоплені непереможним прагненням піднятися вгору по течії, щоб десь у затишному струмку покласти ікру.

— Ведмідь! — промовив Гаврило і показав Юрі на свіжий ведмежий слід. Слід, схожий на відбиток ши— рокої людської ноги, блищав на чорній стежці, біля самої води. ч

Гаврило вказав на сонце, потім на захід і підморгнув Юрі. Той нічого не зрозумів, але кивнув на знак згоди.

— Тьов! Тьов! — крикнув Гаврило на оленя, і подорожні рушили далі.

Через кілька хвилин Юра побачив на березі вішала для сушіння кети, а коло них на узліссі юрти.

— Джу', — сказав Гаврило, показуючи на жовто-бурий конічний намет, з якого підіймався димок.

Олені прискорили крок, і незабаром обидва орочі і Юра, зігнувшись, один за одним влізли в юрту.

Дві жінки, з яких одна була сліпа,, і хлопчик враз схопились на ноги.

— Здорово, — промовили приїжджі і потиснули по черзі руки спочатку старій сліпій жінці, потім молодій, а потім хлопчикові.

Юра стояв, не знаючи, що робити.

— Здорово, — сказала молода жінка і подала йому руку.

Хлопчик і друга жінка повторили привітання.

Всі посідали, і Юра з цікавістю оглядав незнайому обстановку. Юрта була зовсім маленька, вкрита закінченими, дірявими оленячими шкурами.

Він згадав батькове оповідання про те, що орочі роблять свої юрти з оленячої замші.

"Невже це замша? — думав хлопчик, оглядаючи жалюгідні, всі в дірках, брудні від сажі шматки шкури. — Як не схожі вони на ту замшу, що з неї шиють рукавички!"

Гаврило розповідав щось жінкам, весь час поглядаючи на Юру, і ті співчутливо кивали головами.

Серед юрти яскраво горіло багаття. Над ним висів казан і чорний закіпчений чайник. На підлозі, вкритій зеленим гіллям кедрівника, були постелені старі і витерті оленячі шкури, а під самими стінами з оленячої замші, — складені сундучки, сувої з постіллю, мішки з господарським скарбом.

— Мача, — сказав Гаврило, звертаючись до Юри1 і показуючи пальцем на чорнявого хлопчика одних літ з Юрою.

Мача крізь вузькі щілинки очей з цікавістю поглядав на гостя.

1 Джу — юрта.

Чорнявий хлопчик щось сказав до Юри по-своєму й привітно усміхнувся. Юра засоромився і, не знаючи, що робити, показав йому годинника. Батькового годинника, якого він узяв у той злощасний день, щоб не спізнитися на пароплав.

Годинник, — сказав Юра і приклав до Мачиного вуха.

— Ой! Тям щось живе! — скрикнув Мача по-своєму, а Гаврило та Ілля зареготали.

Жінки з цікавістю оглядали і обмацували незнайому річ і, поки Гаврило пояснював, що це таке, прикладали годинника до вуха і слухали незрозуміле їм "тік-так".

Тим часом Віра — молода жінка, що була дружиною Іллі і матір'ю Мачі, витягла малесенький, низенький складаний столик і поставила його біля вогнища.

Вона витягла з сундучка коробочки, зроблені з березової кори, і вийняла з кожної коробочки по чашечці. Поставила на столик блюдця.

Ілля, розігрівши плитку кирпичного чаю1, відколупнув від неї крихітку, покришив її ножем, пом'яв у руці і всипав у чайник.

Жінка принесла знадвору юколи.

— Чайрулі!2 — кивнула старша жінка до Юри. Юра зрозумів без перекладача і підсунувся ближче до столика.

Чай був без цукру, гіркуватий, але Юра з задоволенням випив чашку, закусуючи в'яленою рибою.

Поки подорожні чаювали, жінки поклали в казан свіжої риби, і через десять хвилин вона була вже на столику. Юра відкусив шматочок рибини і скривився:

— Солі немає? — звернувся він до господарів* Всі дивилися на нього нерозуміючими поглядами.

— Ая,—казав Мача, демонстративно жуючи рибу,—ая! Нарешті Гаврило догадався, і стара, порившись

у мішку, дістала пляшечку з сіллю.

"Якби ще хліба", подумав Юра, але посоромився просити і, просоливши рибу, став їсти без хліба.

Мача вирішив і собі присолити, але враз виплюнув, і його щиро здивований погляд ніби питав гостя:

— Як ти можеш їсти отаке погане? Дорослі сміялися.

— Руські люблять солоне, — пояснив Гаврило. Юра згадав про свого тюленя, жир з якого він забрав

з собою. Пам'ятаючи, як охоче їли його орочі, він поклав свій гостинець на стіл.

2 Чайрулі! — пий чай

Господарі взялися за ножі і, прицмокуючи від задоволення, ласували жиром.

— Сам убив, — показуючи на Юру, казав Гаврило. —■ Чакти! — похвалила стара.

Віра погладила Юру по голові і щось запитала його по-своєму. Хлопчик, хоч нічого не розумів, але відчув теплу ласку і згадав про свою маму.

"Бідна мамочка!" подумав він і засмутився.

Жінка, ніби вгадавши його думку, співчутливо похитала головою і ще раз погладила неслухняний вихор.

— Джибжи!' — припрошував Мача, показуючи Юрі на тюленяче сало. — Джибжи! — І на мигах пояснив це слово, посилаючи в рот шматок за шматком.

Юра згадав, як узимку мати примушувала його пити риб'ячий жир, і йому аж занудило.

— Я вже наївся, — відповів він і відсунувся від столика.

Закінчивши з їжею, чоловіки, відкинувшись на мішки, складені понад стінами юрти, напівлежали, посмоктуючи люльки. Жінки прибрали посуд і теж задимили. Навіть Мача, якому було не більше тринадцяти років, і той витяг люльку і зовсім вільно, не соромлячись старших, запалив, як і всі.

Віра докурила свою люльку і, набивши її знову, подала Юрі.

— Ні,—відповів Юра і засміявся.

Та здивовано знизала плечима і, Ще раз погладивши Юру по голові, сховала люльку.

"Невже вона не розуміє, що передавати люльку іншій людині — негігієнічно?" подумав Юра.

1 Джибжи! — їж!

Від огнища здіймався вгору дим і ледве помітним серпанком наповнював усю юрту. Крізь безліч дірочок у замші проходили сонячні промені і прорізали юрту блакитними стрічками. Юра дивився, як, попадаючи у промінь, хвилювалися порошинки, плавав пух, і йому до болю яскраво пригадався батьків кабінет. Там, сидячи в куточку дивана, Юра теж спостерігав сонячний промінь, який, зненацька пробившись крізь дірочку в шторі, голубою стрічкою проходив через кімнату, виявляючи непомітні пушинки і порох.

ПОЛЮВАННЯ НА ВЕДМЕДЯ

Відпочивши, Гаврило та Ілля зібралися на полювання. Обидва хлопці приєдналися до дорослих і пішли за ними в ліс.

З гір подував легенький вітрець, і зарості високих висохлих трав, в усіх напрямках прорізані звірячими стежками, тихо шелестіли. Час від часу мисливці потрапляли на витолочені тирла, де раніш лежали ведмеді. Тоді Гаврило, який ішов попереду, зупинявся, суворо оглядався на хлопців і далі йшов ще обережніше.

Нарешті крізь дерева блиснуло плесо річки. Гаврило дав знак стати. Обережно визираючи з-за дерев, старий мисливець зробив кілька кроків уперед і оглянувся назад.

Юра побачив напружений вираз Гаврилового обличчя, і в нього захопило дух від передчуття чогось незвичайного.

1 2 3 4 5 6 7